Поручник Дуб поклепав Швейкові по грудях:
— Що ти несеш, мерзотнику? Покажи!
Швейк витягнув пляшку з жовтуватим вмістом і зовсім виразною етикеткою «Cognac»[120].
— Мельдую послушно, пане лейтенанте, — відповів Швейк сміливо, — я у порожню пляшку з-під коньяку накачав трохи питної води. В мене від того вчорашнього ґуляшу страшна спрага. Тільки вода там, у тій криниці, як бачите, пане лейтенант, трохи жовта. Це, певно, якась вода з залізом. Така вода дуже корисна для здоров’я.
— Коли ти, Швейку, вже так хочеш пити, — промовив поручник Дуб з диявольською посмішкою, бажаючи якнайбільше продовжити сцену, яка, на його думку, мала завершитися цілковитою поразкою Швейка, — то напийся, але добре напийся. Випий все одним махом.
Поручник Дуб уявляв собі наперед, як Швейк зробить кілька ковтків і більше не зможе і як він, поручник Дуб, переможно скаже: «Подай і мені пляшку, трохи нап’юся, бо теж маю спрагу». І як цей негідник Швейк у грізну для нього хвилину скосоротить свою пику. Потім він подасть рапорт і так далі.
Швейк відкрив пляшку, приклав її до уст, і напій ковток за ковтком зник у його горлянці. Поручник Дуб скам’янів. Швейк на його очах, не зморгнувши оком, все випив, а порожню пляшку кинув по той бік шляху в ставок, сплюнув і сказав, немовби випив скляночку мінеральної води:
— Мельдую послушно, пане лейтенанте, ця вода справді мала присмак заліза. В Камику над Влтавою один шинкар робив для своїх клієнтів залізну воду дуже просто: кидав до криниці старі підкови.
— Я тобі покажу старі підкови! Ходім, покажеш мені криницю, звідки ти взяв цю воду!
— Це недалеко звідси, пане лейтенанте, зараз же за тією дерев’яною яткою.
— Йди вперед, халамиднику, я подивлюся, як ти тримаєш крок!
«Це справді неймовірно, — подумав поручник Дуб. — З вигляду цього підлого хлопа нічого не впізнаєш».
Швейк ішов, здавшись на волю Божу, але щось йому підказувало, що там мусить бути якась криниця. Отже, він зовсім не здивувався, коли дійсно опинився біля неї. До того ж і помпа була ціла. Вони підійшли до криниці. Швейк почав качати, і з помпи потекла жовтувата рідина.
— Ось і залізна вода, пане лейтенанте, — заявив він з тріумфом.
До них підійшов наляканий єврей з пейсами, і Швейк наказав йому по-німецькому принести склянку, бо пан лейтенант хочуть пити.
Поручник Дуб так з цього усього отетерів, що зопалу випив цілу склянку води, після якої у нього в роті лишився присмак кінської сечі і гноївки. Зовсім ошелешений від пережитого, він дав пейсатому євреєві за цю склянку води п’ять крон і, звертаючись до Швейка, сказав:
— Ти чого вилупив очі, забирайся додому.
За п’ять хвилин Швейк з’явився в штабному вагоні у надпоручника Лукаша, таємничими знаками виманив його з вагона і надворі проінформував:
— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, за п’ять, а найбільше за десять хвилин я буду п’яний, як швець, і спатиму в своєму вагоні. Я б вас просив, щоб ви мене принаймні три години, пане оберлейтенанте, не кликали і не давали жодних розпоряджень, поки я не просплюся. Все в порядку, але мене зловив пан лейтенант Дуб, я йому сказав, що це вода, і мусив на його очах видудлити цілу пляшку коньяку, аби довести, що це дійсно вода. Все в порядку, я нічого не зрадив, як ви бажали, і був обережний, але тепер, мельдую послушно, пане оберлейтенанте, я відчуваю, як в мене відбирає ноги. Звичайно, мельдую послушно, пане оберлейтенанте, я звик пити, бо з паном фельдкуратом Кацом…
— Згинь, бестіє! — вигукнув надпоручник Лукаш, але без всякого гніву, зате поручник Дуб став йому ще на п’ятдесят відсотків менше симпатичним, ніж раніше.
Швейк обережно вліз до свого вагона і, вмощуючись на своїй шинелі, звернувся до фельдфебеля-рахівника і до інших:
— Якось один впився і просив, щоб його не будили…
Сказавши це, повалився набік і захропів.
Алкогольна пара, яку він видихав, незабаром сповнила увесь вагон так, що кухар-окультист Юрайда, втягуючи ніздрями повітря, заявив:
— Чортового батька. Тут відгонить коньяком.
Біля складаного стола сидів волонтер Марек, який нарешті після усіх злигоднів добився звання батальйонного літописця. Тепер про запас комбінував геройські вчинки батальйону, і було видно, що цей погляд у майбутнє неабияк його тішить.
Фельдфебель-рахівник Ванєк з цікавістю слідкував, як волонтер наполегливо пише і при цьому регоче, аж за живіт хапається. Він підвівся і нахилився до волонтера, який почав йому пояснювати:
— Дуже весело писати історію батальйону про запас. Головна справа розгортати події систематично. У всьому мусить бути система.
— Систематична система, — зауважив фельдфебель-рахівник Ванєк, скептично посміхаючись.
— Так, — сказав недбало волонтер, — систематизована систематична система при написанні історії батальйону. Ми не можемо відразу одержати велику перемогу. Це все мусить іти поволі, згідно з певним планом. Наш батальйон не може виграти з одного маху світову війну… Nihil nisi bene[121]. Найголовніше для кожного сумлінного історика, такого, як я, — скласти заздалегідь план наших перемог. Наприклад, я тут змальовую, як наш батальйон — це, можливо, станеться за два місяці — майже перейде російські кордони, міцно укріплені, скажімо, донськими полками ворога, в той час, коли кілька ворожих дивізій обходять наші окопи. На перший погляд здається, що нашому батальйонові ось-ось жаба цицьки дасть і нас розмолотять у дрізки або посічуть на капусту.
[120] Коньяк.
[121] Нічого — тільки добре (лат.).