Під залізничним насипом у долині потоку лежала розбита польова кухня.
Вказуючи на неї, Швейк звернувся до Балоуна:
— Поглянь, Балоуне, що нас незабаром чекає. Саме мали роздавати обід, і раптом прилетів снаряд і он як потрощив кухню.
— Жах який! — зітхнув Балоун. — Я ніколи не думав, що потраплю в таку ситуацію. А все через мою гординю. Від пихи я вже й пупа не чув на череві. Адже я, тварюка, минулої зими купив собі в Будейовіцах шкіряні рукавиці. Вже мені негоже було носити на своїх селянських пазурах старі плетені рукавиці, які носив мій небіжчик тато. Я все скиглив за тими шкіряними, міськими. Батько горох варений жер, аж за вухами лящало, а я гороху ні на зуб. Тільки птицю і птицю. Вже й на свинячу печеню крутив носом, і жінка мусила готувати її, прости мене Боже, на пиві.
Балоун в цілковитому розпачі почав свою генеральну сповідь:
— Я хулив святих угодників і угодниць, а в корчмі на Мальші, у Нижньому Загаю побив капелана. В Господа Бога я ще вірив — цього не зрікаюся, але щодо святого Йосифа, то я мав сумнів. Усіх святих терпів у хаті, лише образ святого Йосифа виніс. І ось тепер Господь покарав мене за всі мої прогрішення і розпусту. А скільки я нагрішив у тому млині! Скільки разів я лаяв свого татуня і відмовляв йому в належному, коли він пішов на відпочинок, а жінку свою мучив.
Швейк замислився:
— Ви мельник, правда? То вам належало б знати, що Божі млини мелють поволі, але до кінця. Адже через вас, певно, і вибухнула світова війна.
Волонтер встряв у розмову:
— Тією хулою, Балоуне, і тим, що ви не визнавали всіх угодників і угодниць, ви собі здорово нашкодили, бо треба вам знати, що наша австрійська армія вже віддавна чисто католицька і бере приклад з нашого найвищого державного полководця. Як взагалі ви наважились з отрутою ненависті в душі, супроти навіть деяких святих і угодників йти у бій, коли військове міністерство завело в гарнізонних командах єзуїтські проповіді для панів офіцерів і коли на Паску ми бачили урочистий військовий хресний хід? Ви мене, Балоуне, розумієте? Вам ясно, що ви, власне, виступаєте проти традиційного духу нашої славної армії? Або з тим святим Йосифом, образ якого, за вашими словами, ви викинули зі своєї світлиці. Адже він, Балоуне, і є покровителем усіх тих, хто хоче викрутитися з війни. Він же ж був тесляр. А знаєте прислів’я: «Погляньмо, де тесляр залишив шпарку». Скільки людей пішло з цим гаслом у полон, не знайшовши іншого виходу. Оточені з усіх боків, вони рятували себе не тільки з позицій свого еґоїзму, але як членів армії, щоб потім, повернувшись з полону, мати можливість сказати найяснішому цісарю: «Ми тут і чекаємо на дальші накази!» Ви розумієте, Балоуне, що я цим хочу сказати?
— Не розумію, — зітхнув Балоун. — Я маю тупу макітру, і мені треба все повторювати разів з десять.
— А може, трохи поступишся? — спитав Швейк. — То я тобі поясню ще раз. Ти, значить, чув, що маєш поводитись згідно з духом нашої армії, що повинен вірити в святого Йосифа, а коли вороги оточать тебе, дивитися, де тесляр залишив шпарку, щоб врятувати себе для найяснішого цісаря і для нових воєн. Тепер ти вже, мабуть, зрозумів і добре зробиш, коли висповідаєшся перед нами трохи докладніше у своїх аморальних вчинках, які ти наробив у млині. Але боронь Боже розповідати щось подібне до того анекдоту про наймичку, яка пішла сповідатися до отця духовного, і коли вже всі гріхи виклала, засоромилася і призналася, що кожну ніч робить аморальні речі. Зрозуміло, святий отець, почувши таке, облизнувся і сказав: «Ну-ну, не соромся, мила дочко, я ж заступник Бога; розкажи мені докладненько про ті свої аморальні штучки». Тут вона з сорому розплакалася, бо, мовляв, допускалася страшних речей. Він почав її знову переконувати, мовляв, він же її отець духовний, і нарешті, аж тремтячи уся, вона розповіла, що кожного вечора роздягалася і лізла до ліжка. І знову не можна було з неї слова витягнути. Вона ще більше розревілася. А він за своє: «Не соромся, людина від свого народження гріховна посудина, але Боже милосердя нескінченне!» Тут вона вже наважилася і, плачучи, розповіла: «Коли я роздягнена лягала до ліжка, я завжди виколупувала бруд поміж пальців на ногах та ще й нюхала його». Ось вся її аморальність. Але ти, Балоуне, сподіваюсь, не такі речі в млині робив, і тому розповіси нам щось цікавіше про справжню аморальність.
Балоун, як виявилося з його слів, творив аморальні речі із селянками, а аморальність полягала в тому, що він підмішував їм гірших сортів у муку і в своїй простоті душевній називав це аморальністю. Найбільше був розчарований телеграфіст Ходоунський. Він все допитувався, чи дійсно у млині в нього нічого не було з селянками на мішках муки. На це Балоун відповів, вимахуючи руками:
— Я на це був надто дурний.
Солдатів сповістили, що обідати вони будуть за Палотою на Лупківському перевалі. І дійсно, батальйонний фельдфебель-рахівник з ротними кухарями і поручником Цайтгамлем, який займався господарськими справами батальйону, пішли до села Межилаборець, а з ними відкомандирували патруль з чотирьох солдатів.
За півгодини вони повернулися з трьома зв’язаними свиньми і з ридаючою родиною русина, в якого реквізували цих свиней. З ними йшов гладкий військовий лікар з бараку Червоного Хреста, який щось наполегливо пояснював поручникові Цайтгамлеві, а той знизував плечима.
Перед штабним вагоном суперечка досягла кульмінаційної точки, бо військовий лікар почав доводити капітанові Заґнерові, що ці свині призначені для лазарету Червоного Хреста. Селянин, звичайно, не хотів нічого знати і вимагав, щоб йому повернули свиней, мовляв, це його останнє добро, і він ніяк не може віддати їх за ту ціну, яку йому запропонували.
При цьому він тицяв затиснені в кулаку гроші, які він дістав за свиней, капітанові Заґнерові, а селянка тримала капітана за другу руку і цілувала її з покорою, властивою для цього краю.
Капітан Заґнер зовсім розгубився, і йому ледве вдалося відштовхнути стару селянку. Але це не допомогло. Замість неї прийшли молоді сили, які в свою чергу теж почали смоктати йому руки.
Поручник Цайтгамль заявив тоном комерсанта:
— Цей нахаба має ще 12 свиней, і йому заплатили зовсім правильно, згідно з останнім дивізійним наказом номер 12420, частина господарська. Згідно з § 16 цього наказу, свиней треба купувати в місцях, не зачеплених війною, не дорожче двох крон 16 гелерів за один кілограм живої ваги. В місцях, зруйнованих війною, додається на один кілограм живої ваги 36 гелерів. Отже, за один кілограм належить платити дві крони 52 гелери. Примітки: якщо буде виявлено, що в місцях, зруйнованих війною, уціліли господарства з повним складом поголів’я свиней, то їх можна відправляти для постачання проїжджих військових частин; платити ж за реквізовану свинину належить, як в місцях, не зачеплених війною, з особливою доплатою в 12 гелерів за один кілограм живої ваги. Якщо ситуація не зовсім ясна, треба тут же на місці скласти комісію в складі власника худоби, командира проїжджої військової частини і офіцера або рахункового фельдфебеля (якщо йдеться про менші частини), якому доручено господарство.
Це все поручник Цайтгамль прочитав з копії дивізійного наказу, яку він весь час носив із собою і вивчив майже напам’ять.
— У прифронтовій смузі оплата за один кілограм моркви підвищується на 15,3 гелера, а за каляфйори для Offiziersmenageküchenabteilung[130] треба платити одну крону сімдесят п’ять гелерів за один кілограм.
Ті, хто писав у Відні цей наказ, уявляли собі прифронтову територію як землю, що потопає в моркві і каляфйорах.
Поручник Цайтгамль, звичайно, прочитав це схвильованому селянинові по-німецьки і запитав його також по-німецьки, чи він це зрозумів. А коли той заперечливо похитав головою, гаркнув на нього:
— Отже, ти хочеш комісію?
Той зрозумів слово «комісія» і кивнув головою. Між тим свиней його вже поволікли до польових кухонь на страту. Селянина обступили виділені для реквізиції солдати з багнетами, і комісія вирушила до нього на хутір, щоб там визначити, чи має він дістати 2 крони 52 гелери за кілограм, чи тільки 2 крони і 28 гелерів.
Не встигли вони вийти на дорогу, що вела до села, як від польових кухонь тричі розляглося передсмертне верещання свиней. Селянин зрозумів, що все скінчено, і розпачливо вигукнув:
— Давайте мені за кожну свиню по 2 ринських[131]!
Чотири солдати оточили його щільніше, а вся родина загородила дорогу капітанові Заґнерові і поручникові Цайтгамлеві, впавши перед ними навколішки у пилюку посеред шляху. Мати з двома доньками обіймали коліна обох, називали їх благодійниками, аж поки селянин не гримнув на них і не загорлав на українському діалекті угорських русинів, щоб вони встали. Хай, мовляв, солдати подавляться цими свинями.
[130] Відділ кухні офіцерського харчування (нім.).
[131] Місцеве українське населення мало свої назви для означення австрійської валюти: гелер — сотик, гульден (золотий) — ринський і т. д. 1 ринський дорівнював 2 кронам.