А Швейк додав:
— Балоун все ще ніяк не може наважитися віддати своє військове життя, свої солдатські переконання, свої слова та вчинки, свою солдатську смерть на ласку «материного серця всевишнього Бога», як не раз говорив мій фельдкурат Кац, коли бувало нажлуктається і з п’яних очей штовхне на вулиці якогось солдата.
Балоун заявив, що вже й на шеляг не вірить Господу Богу, бо скільки він даремне молився, щоб всевишній послав йому більше сили терпіти і якось той його шлунок звузив.
— Моя ненажерливість виникла не з війни, — почав він нарікати. — Вона мучить мене вже здавна. Через неї, цю саму ненажерливість, жінка ходила з дітьми на прощу до Клокот.
— Знаю, — сказав Швейк, — це біля Табора. Вони там мають багату Діву Марію з фальшивими діамантами. Якось її хотів обікрасти один паламар звідкілясь із Словаччини. Дуже побожний чоловік був. Він приїхав до Клокот і вирішив, що воно йому краще вдасться, коли спочатку очиститься від усіх старих гріхів. На сповіді він покаявся, що хоче завтра обікрасти Діву Марію. Але не встиг і оком моргнути, не то що прочитати 300 разів отченаш, таку єпітимію наклав на нього парафіяльний отець, щоб він тим часом не втік, як вже паламарі тягли його на жандармський пост.
Кухар-окультист почав сперечатися з телеграфістом Ходоунським, чи не було це зрадливим порушенням таємниці сповіді, яке волає до неба про помсту, чи варто було взагалі затівати справу, якщо йшлося про фальшиві діаманти. Нарешті Юрайда довів Ходоунському, що це була карма, тобто наперед визначена доля з далекого незнаного минулого, коли той злощасний паламар із Словаччини був ще головоногом на якійсь іншій планеті. Так само, вже давно, коли парафіяльний отець з Клокот був ще якимось ящуром або нині вже вимерлим сумчастим ссавцем, доля вирішила, що він мусить порушити таємницю сповіді, хоч з юридичного погляду канонічне право дозволяє давати відпущення гріхів навіть тоді, коли йдеться про монастирський маєток.
До усього цього Швейк додав таке мудре зауваження:
— Ваша правда. Жодна людина не знає, що вона буде вичворювати за кілька мільйонів років, і тому ні від чого не сміє відрікатися. Оберлейтенант Кваснічка — ми тоді служили в Карліні в додатковій команді запасних — завжди говорив на навчаннях: «Не думайте собі, панове гівняристи і панове кнуристи, що для вас військова служба скінчиться на цьому світі. Ми ще й по смерті побачимося, і я зроблю вам таке чистилище, що ви з того очманієте, свиняча бандо».
Тим часом Балоун, який у цілковитому розпачі думав, що говорять тільки про нього і кожне слово стосується його поведінки, продовжував свою прилюдну сповідь:
— Навіть Клокоти не допомогли проти моєї ненажерливості. Повернеться жінка з дітьми з прощі і почне перелічувати курей. Глядь — бракує однієї або двох. Але я не міг встояти, хоч і знав, що вони несуть яйця і потрібні в господарстві. Тільки-но вийду надвір, гляну на них, раптово відчуваю в шлунку прірву. Та за годинку мені вже краще, але від курки самі кістки залишилися. Одного разу наші відправилися до Клокот помолитися, щоб татуньо, тобто я, вдома нічого не зжер і не заподіяв нової шкоди. А я собі походжаю по дворі, і раптом впав мені в око індик. Я мало що не заплатив за нього життям. Стала мені впоперек горла кістка з його стегна, і якби не учень, такий собі маленький хлопчик, — він мені ту кістку витягнув, — я б сьогодні не сидів тут з вами і цієї б світової війни не дочекався. Та що тут говорити! Той мій хлопчина-учень такий пухкенький, товстунчик. Жвавий та моторний…
Швейк підійшов до Балоуна:
— Покажи-но язик.
Балоун висолопив язика, після чого Швейк звернувся до присутніх у вагоні:
— Я так і знав: він зжер і свого учня. Признайся, коли ти його зжер? Тоді, коли ваші знову пішли до Клокот, так?
Балоун у розпачі благально зчепив руки і заволав:
— Залиште мене, друзі! До всіх моїх нещасть ще й такі речі чути від своїх товаришів!
— Ми вас за це не засуджуємо, — сказав волонтер. — Навпаки, видно, що з вас буде добрий вояка. Коли французи в час наполеонівських воєн облягали Мадрид, іспанський комендант фортеці, щоб з голоду не віддати її ворогові, з’їв без солі свого ад’ютанта. Це вже дійсно жертва, бо посолений ад’ютант був би набагато стравніший. Пане рахунковий, як прізвище нашого батальйонного ад’ютанта? Ціґлер? Та це ж якийсь недоїдок. Ним би не нагодував і одної маршроти.
— Дивіться, дивіться, — сказав фельдфебель Ванєк. — У Балоуна в руці чотки.
І дійсно, Балоун в своєму великому горі шукав порятунку в намистинках виробництва фірми «Моріц Левенштайн» у Відні.
— Вони також з Клокот, — сказав смутно Балоун. — Поки мені їх принесли, наклали головою двоє гусенят. Оце було м’ясо, самий м’якуш!
За хвилину прийшов наказ по усьому ешелону — за чверть години вирушати. Але ніхто цьому не повірив, і трапилось так, що, не дивлячись на всі застережливі заходи, дехто відстав… Коли поїзд рушив, бракувало 18 солдатів і фельдфебеля Насакла з 12-ї маршроти. Поїзд вже давно зник за Ішатарчою, а фельдфебель сварився в неглибокому яру, в акаційному гайку за вокзалом з якоюсь повією, що вимагала від нього п’ять крон, тоді як він пропонував їй в нагороду за виконану службу крону або пару ляпанців. Врешті-решт ці ляпанці таки вирівняли рахунок, та ще з такою силою, що на її крик почали збігатися з вокзалу люди.
З Гатвана на кордон Галичини
Під час залізничної подорожі батальйону, який мав ще йти пішки від Лаборця{40} через Східну Галичину на фронт і там добувати воєнну славу, у вагоні, де сиділи волонтер і Швейк, знову провадилися дивні розмови, більш-менш протидержавного змісту; те ж саме, тільки в менших масштабах, діялося повсюди. Ба навіть і в штабному вагоні панувало якесь невдоволення, бо у Фюзешабоні{41} з полку надійшов наказ про зменшення порції вина офіцерам на одну восьму літра. Звичайно, при цьому не забули і про солдатів — їм зменшили пайок саґо на десять грамів. Це було тим більш загадковим, що ніхто ніколи в армії саґо і в очі не бачив.
Все ж таки треба було повідомити про це фельдфебеля-рахівника Баутанцеля. Той з цього приводу страшенно образився і відчув себе обкраденим. Він уголос висловлював своє обурення, бо саґо, мовляв, дуже рідкісна річ і за кілограм він міг би дістати принаймні вісім крон.
У Фюзешабоні виявилось, що одна рота загубила польову кухню, а саме на цій станції мали, нарешті, варити ґуляш з картоплею, що на нього покладав такі надії клозетний генерал.
Як встановлено слідством, ця злощасна польова кухня взагалі не виїжджала з Брука і, мабуть, до цього часу стоїть десь там, за бараком 186.
Як з’ясувалося потім, кухонний персонал тієї польової кухні був напередодні замкнений на гауптвахті за бешкетування в місті і зумів залишитися там на той час, поки його маршова рота переїздила через Угорщину.
Маршову роту, що залишилась без кухні, приєднали до іншої польової кухні. Це, зрозуміло, не обійшлося без суперечок, бо між солдатами з обох рот, призначеними чистити картоплю, почалися контроверзії: ті і ті говорили, що вони не такі дурні, аби робити на інших. Нарешті виявилося, що, власне, уся ця історія з ґуляшем і картоплею була тільки маневром, солдатів тренували на той випадок, коли б, припустимо, на фронті на передовій варився ґуляш, і раптом — наказ: «Alles zurück»[101]. Готовий ґуляш в ту ж мить виливають з казанів і ніхто його навіть ані понюхав.
Це була своєрідна підготовка, правда, не дуже то й трагічна, але все ж таки повчальна. Бо, коли мали той ґуляш роздавати, прийшов наказ «По вагонах!», і ешелон повезли далі на Мішкольц{42}. Але й там ґуляшу не роздавали, бо на другій колії стояв поїзд з російськими полоненими, а тому солдатів не випускали з вагонів. Зате їм залишали вільне поле для фантазії, що ґуляш роздаватимуть аж тоді, коли вони зійдуть у Галичині з поїзда. Тоді однак визнають ґуляш не придатним до вживання і виллють його.
Отже, ґуляш повезли на Тісалок, Зомбор{43}, і коли вже ніхто не чекав, ешелон зупинився у Новому Місті під Шіатором{44}, де під котлами знову розпалили вогонь, розігріли ґуляш і, нарешті, роздали.
[101] Всі назад (нім.).