З’явився чотар Єлінек, що ставив поляка на варту, і спитав пароль, потім те ж саме зробив поручник Дуб, але поляк з Коломиї на всі запитання розпачливо викрикував на весь вокзал: «Kaffee! Kaffee!» З усіх ешелонів почали вистрибувати з казанками солдати. Зчинилася тривога, яка скінчилася тим, що обеззброєного чесного солдата відвели до арештантського вагона.
Але поручник Дуб мав певне підозріння щодо Швейка. Він бачив, як той з казанком перший вилазив з вагона, і Дуб міг поклястися усіма святими, що чув, як Швейк вигукнув: «Вилазь з казанками! Вилазь з казанками!»
Десь опівночі поїзд рушив на Ладовці — Требішов, де вранці його привітав союз ветеранів, переплутавши цей маршовий батальйон з маршбатальйоном чотирнадцятого гонведського мадярського полку, який проїхав станцію ще вночі. Ветерани, видно, були під градусом і своїм ревом: «Isten áld meg a királyt»[115] — розбудили увесь ешелон. Кілька більш свідомих солдатів висунулися з вагонів і відповіли їм: «Поцілуйте нас в дупу! Éljen!»[116] Тут ветерани ревнули так, аж у вокзальному будинку задзвеніли шибки: «Éljen! Éljen a tizennegyedik regiment!»[117]
За п’ять хвилин поїзд рушив далі на Гуменне. Тепер виразно було видно сліди боїв, які велися під час наступу росіян на долину Тиси. Обабіч тягнулися примітивні окопи, тут і там було видно спалені хутори, а біля них нашвидку збудовані халупи, які означали, що хазяїни знову повернулися додому.
Опівдні прибули на станцію Гуменне. На вокзалі, де теж було видно сліди боїв, почали готуватися до обіду, а солдати тим часом мали змогу на власні очі переконатися, як уряд після відступу росіян поводився з місцевим населенням, спорідненим мовою і релігією з росіянами.
На пероні стояла група арештованих угорських русинів, оточена угорськими жандармами. Тут було кілька попів, учителів і селян з різних околиць. Руки їм скрутили мотузом і парами прив’язали одне до одного. У більшості були розбиті носи, а голови в ґулях. Це їх так розмалювали жандарми під час арешту.
Трохи далі бавився мадярський жандарм. Він прив’язав священикові до лівої ноги шнур і, тримаючи другий кінець в руці, примушував нещасного танцювати чардаш, загрожуючи прикладом, причому так шарпав мотуз, що піп заривався носом у землю. Він не міг підвестися, бо мав зв’язані за спиною руки, і робив розпачливі спроби перевернутися на спину, щоб якось підвестися з землі. Жандарм з цього так щиро сміявся, аж сльози в нього текли з очей. Коли священик нарешті підводився, він шарпав за мотуз, і бідолаха знову орав носом землю. Цю розвагу припинив жандармський офіцер, який наказав, поки прибуде поїзд, відвести арештованих за вокзал до порожньої шопи, аби ніхто не бачив, як їх б’ють.
Цей епізод обговорювали в штабному вагоні, і треба сказати, що більшість засуджувала таку жорстокість. Хорунжий Краус висловив думку, що коли вони дійсно зрадники, то їх треба повісити, а не знущатися з них. Поручник Дуб, навпаки, цілком схвалював подібні сцени. Він зараз же пов’язав це з сараєвським замахом і пояснював, нібито мадярські жандарми на станції Гуменне мстяться за смерть ерцгерцоґа Франца Фердинанда і його дружини. Щоб якось обґрунтувати свої слова, він послався на журнал «Чотирилисник», який видавав Шімачек. Мовляв, ще перед війною, в липневому номері журналу писалося, що цей замах, цей безприкладний сараєвський злочин надовго залишить в людських серцях незагоєну рану, тим більш болючу, бо цим злочином позбавлено життя не лише представника виконавчої державної влади, але й його вірної і коханої дружини. Вбивством цих двох людей було зруйновано щасливе і гідне наслідування родинне життя, а їх всіма обожнювані діти залишилися сиротами.
— Мабуть, жандарми у Гуменному теж передплачували Шімачеків «Чотирилисник» і читали ту зворушливу статтю, — пробурмотів під ніс надпоручник Лукаш. Взагалі йому раптом усе стало таким противним, огидним, що він відчув потребу напитися і розвіяти свою меланхолію. Він вийшов з вагона і пішов шукати Швейка.
— Слухайте, Швейку, — звернувся він до нього, — ви не знаєте, де б роздобути пляшку коньяку? Мені якось недобре.
— Це, мельдую послушно, пане оберлейтенанте, від зміни клімату. Можливо, на полі бою вам стане ще гірше. Чим більше людина віддаляється від своєї основної військової бази, тим нудніше їй стає. Страшніцький садівник Йозеф Календа також одного разу віддалився від рідного дому. Йшов він зі Страшніц{47} на Виногради і по дорозі заглянув у шинок «На зупинці». Спочатку все йшло добре, але як тільки він прийшов на Корунну вулицю під водонапірну станцію, то почав атакувати підряд всі кнайпи по Корунній аж до самого костелу святої Людмили. Тут йому світ уже став як позичений. Але він не дав себе залякати, бо напередодні увечері в Страшніцах у шинку «Біля реміза» побився об заклад з одним водієм трамвая, що за три тижні зробить пішки подорож навколо світу. І от він щораз більше й більше віддалявся від свого дому, аж поки не присурганився до «Чорного бровара» на Карловій площі. Звідтіля він пішов на Малу Страну до кнайпи біля костелу святого Томи, далі заглянув до ресторану «У Монтаґів», потім посунув ще вище до шинку «У Брабантського короля», зупинився у «Чудовому краєвиді», а звідти почвалав до кнайпи біля Страговського монастиря. Але тут вже зміна клімату перестала йому йти на здоров’я, хоч землі хапайся. Нарешті він доплентався до Лоретанської площі, і тут його охопила така туга за батьківщиною, що він шелеп на землю і давай качатися по тротуарі та лементувати: «Люди добрі, далі я вже ані кроку. Начхати мені, — вибачайте на слові, пане оберлейтенанте, — на цю подорож навколо світу». Але якщо ви бажаєте, пане оберлейтенанте, то я вам якийсь коньяк роздобуду, тільки боюся, щоб ви без мене не поїхали.
Надпоручник Лукаш запевнив його, що раніше як за дві години поїзд не рушить і що коньяк у пляшках продають з-під поли зараз же за вокзалом. Капітан Заґнер ніби посилав Матушича, і той йому вже приніс за 15 крон пляшку зовсім пристойного коньяку. Він дав Швейкові 15 крон і наказав нікому не говорити, що це для надпоручника Лукаша або що це він його посилав, бо, власне, ця справа заборонена.
— Будьте певні, пане оберлейтенанте, — сказав Швейк. — Все буде в порядку. Я дуже люблю все заборонене і завжди вплутуюсь до чогось забороненого, хоч і сам потім не знаю, як це сталося. Одного разу в карлінських казармах нам заборонили…
— Kehrt euch, marschieren marsch![118] — перебив його надпоручник Лукаш.
Швейк пішов за вокзал, повторюючи по дорозі всі завдання своєї експедиції: коньяк повинен бути добрий, отже, він його спочатку мусить покуштувати. Але коньяк — справа заборонена, тому треба бути обережним.
Тільки-но він завернув за перон, як знову напоровся на поручника Дуба.
— Ти чого тут вештаєшся? — запитав він Швейка. — Знаєш мене?
— Мельдую послушно, — козирнув Швейк, — мені б не хотілося пізнати вас з того гіршого боку.
Поручника Дуба вжахнула ця відповідь, але Швейк стояв спокійно і, не віднімаючи руки від козирка, продовжував:
— Мельдую послушно, пане лейтенанте, я хочу вас пізнати лише з доброго боку, щоб ви мене не довели до плачу, як це ви нещодавно говорили.
У поручника Дуба від такого нечуваного нахабства запаморочилася голова, і від обурення він спромігся лише люто вигукнути:
— Забирайся геть, падлюко, ми з тобою ще поговоримо!
Швейк відійшов за перон, а поручник Дуб, опам’ятавшись, задріботів за ним назирці. За вокзалом, зараз же біля шляху, стояв ряд кошів, перевернутих догори дном, на яких зверху лежали плоскі плетінки з усілякими на вигляд невинними ласощами, немов ці солодкі речі були призначені для шкільної молоді десь на прогулянці. Там лежали тягучки, вафельні трубочки, купа кислих карамельок. Тут і там на плетінках притулилися скибочки чорного хліба з кружальцями ковбаси, безсумнівно, кінського походження. Однак під кошами були приховані різні спиртні напої: пляшки коньяку, рому, горобинівки та інших лікерів і горілок.
Зараз за придорожнім рівчаком стояла ятка, і, власне, тут, у ятці, і відбувалася вся торгівля недозволеними напоями.
Солдати спершу домовлялися біля кошів, а пейсатий єврей витягав з-під невинного на вигляд коша пляшку горілки і ніс її під лапсердаком до дерев’яної ятки, де солдат непомітно ховав її кудись в штани або за пазуху.
Отже, туди й націлився Швейк, а поручник Дуб від вокзалу стежив за ним з наполегливістю справжнього детектива.
Швейк зупинився біля першого коша. Спочатку він взяв цукерки, заплатив і поклав їх у кишеню, при цьому пейсатий пан прошепотів йому: «Schnaps hab’ ich auch, gnädiger Herr Soldat»[119]. Переговори швидко закінчилися, Швейк увійшов до ятки, але гроші заплатив тільки тоді, коли пан з пейсами відкоркував пляшку, а Швейк трохи хильнув. Коньяк йому сподобався, і, встромивши пляшку за пазуху, він покрокував на вокзал.
— Ти де був, гультяю? — перетяв йому дорогу поручник Дуб.
— Мельдую послушно, пане лейтенанте, я ходив купувати цукерки. — Швейк запхав руку в кишеню і витягнув жменю брудних запорошених цукерок. — Якщо пан лейтенант не погребують… я їх вже покуштував, непогані. Мають такий особливий приємний смак, немов повидло, пане лейтенанте.
Під мундиром окреслювались округлі контури пляшки.
[115] Хай Бог береже короля! (угор.).
[116] Слава! (угор.).
[117] Слава! Хай живе чотирнадцятий полк (угор.).
[118] Кругом, кроком руш! (нім.).
[119] Маю також горілку, ласкавий пане солдате (нім.).