Коли Кунерт повернувся з цілою коробкою білих і чорних котушок, поручник Дуб сказав:
— Ти, йолопе, придивися як слід до тих ниток, що ти приніс, і до моєї великої котушки! Бачиш, які твої нитки тонкі, як легко вони рвуться, а тепер поглянь на мої: скільки треба сили, щоб їх перервати. На фронті нам не потрібно жодного мотлоху, на фронті все мусить бути якнайкраще. Отже, візьми всі нитки і чекай моїх наказів, та пам’ятай, нічого не роби самостійно, на свій розум, а коли щось купуватимеш, завжди питайся мене. І не бажав би я тобі мене пізнати. Ти мене ще не знаєш з поганого боку.
Коли Кунерт вийшов, поручник Дуб звернувся до надпоручника Лукаша:
— Мій денщик дуже інтеліґентна людина. Інколи зробить якусь помилку, але взагалі дуже добре все розуміє. Головна риса його характеру — це безсумнівна чесність: я у Бруку дістав з села від мого шваґра посилку з кількома смаженими молодими гусками, і, ви повірите, він навіть не доторкнувся до них, а оскільки я сам не міг їх швидко з’їсти, то вони засмерділися. Але він їх волів не чіпати. Ось що значить дисципліна. Офіцер мусить виховувати солдатів.
Надпоручник Лукаш, намагаючись показати, що не слухає базікання цього йолопа, відвернувся до вікна і промовив:
— Так, сьогодні середа.
Тоді поручник Дуб, відчуваючи потребу взагалі поговорити, звернувся до капітана Заґнера і сказав фамільярним товариським тоном:
— Слухайте, капітане Заґнере, що ви думаєте про…
— Пардон, один момент, — сказав капітан Заґнер і вийшов з вагона.
Тим часом Швейк розмовляв з Кунертом про його пана.
— Де ти був увесь час, чом тебе не було видно? — спитав Швейк.
— Хіба не знаєш? — сказав Кунерт. — З моїм старим пришелепою спокою нема. Він щохвилини кличе мене до себе і питає про справи, до яких мені немає ніякого діла. Наприклад, питався мене також, чи приятелюю я з тобою. Я йому відповів, що ми дуже рідко бачимось.
— Дуже гарно з його боку питати про мене. Я його дуже люблю, твого пана лейтенанта. Він такий милий, добросердечний, солдатам просто батько рідний, — серйозно сказав Швейк.
— Го-го, ти помиляєшся, — заперечив Кунерт. — Це така свиня, якої світ не бачив. А дурний, як куряче гузно. Остобісів мені, як гірка редька. Весь час присікується і присікується.
— Та невже! — дивувався Швейк. — А я думав, що це така порядна людина. Ти якось дивно говориш про свого лейтенанта, та ви, денщики, мабуть, такими вродилися. Хоча б взяти, наприклад, денщика майора Венцеля. Той про свого пана інакше не скаже, як «кавалок ідіотського йолопа», а денщик полковника Шредера називає свого пана «засцяною потворою і смердючим тхором». Це, бач, від того, що кожен денщик вчиться від свого пана. Коли б сам пан не лаявся, то й денщик не дозволяв би собі цього. Коли я служив у Будейовіцах, був у нас один лейтенант Прохазка, так той не дуже лаявся: тільки було і скаже своєму денщикові: «Ти, чарівна корово». Іншої лайки денщик Гібман від нього не чув. Гібман так звик до цього, що коли відслужив своє і повернувся додому, то і до татуня, і до мамуні, і до сестер інакше не звертався, лише: «Ти, чарівна корово». Звернувся так і до своєї нареченої. Та від нього відмовилася та ще й подала до суду за образу честі, бо він це сказав не тільки їй, але і татуньові її, і мамуні привселюдно на якихось там танцюльках. Не простила йому і на суді, заявивши, що якби він назвав її «коровою» десь у куточку, то, можливо б, вона і погодилась на мирову, але так — це сором на всю Європу. Між нами кажучи, Кунерте, я б такого про твого лейтенанта ніколи не подумав. Коли я з ним уперше розмовляв, він справив на мене таке симпатичне враження, немов свіжокопчена сарделька. А коли я говорив з ним удруге, він видався мені дуже начитаним і якимось таким неземним… А звідки ти, власне? Прямо з Будейовіц? Хвалю, коли хто-небудь прямо звідки-небудь. А де ти там живеш? Під аркадою? Це добре. Там бодай влітку прохолодно. Маєш родину? Жінка і троє дітей? Та ти ж щасливий, приятелю! Принаймні буде кому тебе оплакувати, як говорив було на проповідях мій фельдкурат Кац. І воно таки правда, бо я якось у Бруку чув розмову одного полковника з запасним. Обидва їхали до Сербії. Він говорив, що солдат, який залишає вдома родину і гине на полі бою, рве всі родинні зв’язки. Стривай, у нього це вийшло так: «Коли є мертфий, він мертфий для ротина, ротинний зв’язок фше нема, то фін ein Held[125] са те, що сфій шиття hat geopfert[126] за феликий ротина, за Vaterland[127]». Ти живеш на п’ятому поверсі?
— На першому.
— Так, так, дійсно, тепер я згадав, у Будейовіцах немає жодного п’ятиповерхового будинку. Вже йдеш? Ага, твій пан офіцер стоїть перед штабним вагоном і дивиться сюди. Коли б він тебе спитав, чи я випадково про нього нічого не говорив, то скажи йому, не приховуючи, що я про нього говорив, і не забудь йому переказати, як гарно я про нього згадував. Адже рідко можна зустріти такого офіцера, який би так по-дружньому і по-батьківськи ставився до вояків, як він. Не забудь повідомити його, що він мені видається дуже начитаним, і скажи також, що він дуже інтелікентний[128]. Крім того, розповіси йому, що я вчив тебе бути порядним і виконувати всі його найдрібніші бажання. Запам’ятав?
Швейк вліз до вагона, а Кунерт з нитками пішов до свого барлогу.
За чверть години поїхали далі на Нову Чабину крізь випалені села Брестів і Великий Радвань. Видно було, що тут велися жорстокі бої.
Схили Карпат і підніжжя були розриті окопами. Вони тягнулися з улоговини до улоговини, вздовж залізничної колії з новими шпалами. Обабіч дороги виднілися великі вирви від снарядів.
Місцями через потоки, які вливалися до Лаборця (залізниця йшла вздовж його верхньої течії), було видно нові мости і обгорілі бруси старих.
Уся Межилаборецька долина була розорана і розкопана, немовби тут працювали армії гігантських кротів. Шосе за річкою було розрите і розбите, а поля біля нього столочені лавиною військ, що прокотилася тут.
Повені і дощі залишили по краях вирв пошматоване лахміття австрійських мундирів.
За Новою Чабиною на старій обгорілій сосні між сплетеним гіллям висів чобіт якогось австрійського піхотинця з кавалком литки.
Навколо стояли оголені ліси без глиці, без листя, дерева без верховіть; хутори були зруйновані — все це наслідок шаленого артилерійського вогню.
Поїзд їхав поволі, по свіжих насипах, так що увесь батальйон міг докладно ознайомитися з принадами війни і, дивлячись на військові кладовища з хрестами, що біліли на полонинках і по спустошених схилах гір, поступово, але певно підготуватися до поля слави, яке увінчається заболоченим австрійським кашкетом, що теліпається на білому хресті.
Німці з-під Кашперських гір, які сиділи в задніх вагонах і ще при в’їзді на станцію Міловіци гаркали своє «Wann ich kumm, wann ich wieda kumm…»[129], від Гуменного принишкли, бо зрозуміли, що багато з тих, чиї шапки висять на могилах, також співали про те, як буде гарно, коли вони знову повернуться і назавжди залишаться вдома зі своєю коханою…
В Межилаборці поїзд зупинився за розбитим спаленим вокзалом, із закопчених стін якого стирчали покручені залізні балки.
Новий довгий дерев’яний барак замість спаленого вокзалу, поставлений нашвидкуруч, поспіль був обліплений плакатами всіма мовами: «Підписуйтесь на австрійську воєнну позику».
В іншому такому ж бараці містився пункт Червоного Хреста, звідки разом з гладким військовим лікарем вийшли дві сестрички жалібниці. Вони розгонисто сміялися з цього військового лікаря, який, щоб їх розвеселити, наслідував різні звірячі голоси і невдало рохкав.
[125] Герой (нім.).
[126] Пожертвував (нім.).
[127] За батьківщину (нім.).
[128] Швейк навмисне перекручує слово.
[129] Коли я повернусь, коли я знову повернусь (нім. діал.).