Аж тут раптово капітан Заґнер дає такий наказ по нашому батальйону: «Бог не хоче, щоб ми тут загинули, дивіться, куди я буду тікати, то й ви за мною». І наш батальйон драпоне світ за очі. Але ворожа дивізія, яка нас вже обійшла, бачить, що ми, власне, женемося за нею. Вона в страшній паніці починає тікати і без жодного пострілу попадає до рук резервів нашої армії. Отже, саме цим епізодом і почнеться вся історія нашого батальйону. З незначної події, кажучи по-пророчому, пане Ванєку, розвинуться дуже важливі наслідки. Наш батальйон йде від перемоги до перемоги. Буде дуже цікавим, як він нападе на заспаного ворога, до чого, звичайно, потрібно мати стиль «Ілюстрованого воєнного кореспондента», який виходив у Вілемека під час російсько-японської війни. Наш батальйон нападе на табір сплячих ворогів. Кожний наш вояка намітить собі одного ворога і з усієї сили всадить йому багнет у груди. Майстерно нагострений багнет іде, як у масло, лише тут і там тріскає ребро, лише тут і там сплячі вороги тріпочуться усім тілом, на мить вибалушують перелякані, здивовані, але вже зовсім невидющі очі, захарчать і стріпнуть ногами. У ворогів на устах виступає кривава піна. На цьому справа скінчиться, і перемога буде на нашому боці. Або ще краще. Це буде приблизно так місяців за три. Наш батальйон візьме в полон російського царя, але про це, пане Ванєку, розповімо трохи пізніше. Тим часом я мушу наготовити про запас невеличкі епізоди. Вони мають свідчити про безприкладне геройство. Треба буде придумати зовсім нові воєнні терміни, один я вже вигадав. Писатиму про самопожертвену рішучість нашого війська, нашпіґованого осколками гранат. Вибухом ворожої міни одному з наших чотарів, скажімо, 12-ї або 13-ї роти, відірве голову.
— A propos[122], — сказав волонтер, плеснувши себе по лобі, — я мало не забув, пане рахунковий, або, по-цивільному кажучи, пане Ванєку. Ви мусите приставити мені список усіх унтерофіцерів. Назвіть мені якого-небудь фельдфебеля з 12-ї роти. Гоуска? Добре. Отже, тому Гоускові міною відірве голову. Голова відлетить, але тіло зробить ще кілька кроків, націлиться і зіб’є ворожий літак. Зрозуміло, що ці перемоги мусять бути відсвятковані в родинному колі у Шенбрунні. Австрія має дуже багато батальйонів, але найкращий з них саме наш, так що лише заради нього влаштується невелике інтимне свято цісарського дому. Як бачите, з моїх записів я уявляю собі це так: насамперед ерцгерцоґська родина Марії Валерії{48} переселиться заради цього з Валлзее до Шенбрунна. Потім урочистість буде чисто інтимного характеру і відбуватиметься в залі біля цісарської спальні, яка буде освітлена білими свічками, бо, як відомо, при цісарському дворі не люблять електричних лампочок через можливе коротке замикання. А цього наш старенький монарх боїться. О шостій годині вечора почнеться свято на честь і славу нашого батальйону. На цю пору приведуть онуків його величності до зали, яка, власне, належить до покоїв небіжки цісаревої. Тепер питання, хто буде присутній крім цісарської сім’ї. Там мусить бути і буде присутній генеральний ад’ютант цісаря граф Паар. А тому, що на таких родинних і інтимних бенкетах часом комусь робиться погано, я не хочу цим сказати, що граф Паар блюватиме від перепою, але бажано, щоб там був присутній особистий лікар придворний радник доктор Керцель. Заради порядку, щоб чого доброго придворні лакеї не дозволили собі якихось непристойних витівок стосовно придворних дам, присутніх на бенкеті, з’явиться обергофмейстер барон Ледерер, камергер граф Белеґарде і старша придворна дама графиня Бомбель, яка грає між придворними дамами ту ж саму роль, що і «мадам» у борделі «У Шугів». Коли зійдеться високодостойне панство, про це повідомлять цісаря, а він з’явиться в супроводі своїх онуків, сяде за стіл і піднесе тост на честь нашого маршбатальйону. Після нього візьме слово ерцгерцоґиня Марія Валерія, яка з особливою вдячністю згадає насамперед про вас, пане рахунковий. Звичайно, згідно з моїми записами, наш батальйон потерпить важкі і болючі втрати, бо батальйон без загиблих у бою — це не батальйон. Треба буде ще підготувати нову статтю про наших загиблих. Історію батальйону не можна складати лише на основі сухих фактів про перемоги, які я вже наперед накреслив понад сорок дві. Ви, наприклад, пане Ванєку, поляжете біля невеликої річки, а ось Балоун, який так дивно на нас витріщує очі, загине зовсім іншою смертю, не від кулі, не від шрапнелі, не від гранати. На нього з ворожого літака накинуть ласо і задушать саме в ту хвилину, коли він пожератиме обід свого оберлейтенанта Лукаша.
Балоун відступив, розпачливо змахнув руками і пригнічено докинув:
— А що ж я вдію, коли я вже такий народився. Коли я ще був на військовій службі, то тричі приходив по обід до кухні, аж поки мене не замкнули. Якось я тричі підряд дістав грудинку, а потім через неї відсидів цілий місяць. Господи! Хай збудеться твоя воля.
— Не бійтеся, Балоуне, — потішав його волонтер. — В історії батальйону не буде згадки про те, що ви загинули по дорозі з офіцерської кухні до окопів — саме у той момент, як допалися до чужого обіду. Ви увійдете в історію разом із усіма солдатами нашого батальйону, що загинули за славу нашої монархії, як, наприклад, фельдфебель-рахівник Ванєк.
— А яку смерть ви мені призначаєте, Мареку?
— Не дуже поспішайте, пане рахунковий. Хіба вам уже за спину капає?
Волонтер замислився:
— Ви з Кралуп, коли не помиляюся? Отже, пишіть додому до Кралуп, що ви зникнете безвісти, але пишіть якось так, янгольськими голосами, щоб хто, бува, не здогадався. Або, може, ви бажаєте бути тяжко пораненим і лежати за дротяними загорожами? Уявіть собі, лежите ви гарненько з переламаною ногою цілий день. Вночі ворог прожектором освітлює наші позиції і помічає вас; гадаючи, що ви розвідник, починає гатити по вас гранатами та шрапнеллю. Ви зробили величезну послугу нашому війську, бо ворог витратив на вас одного стільки боєприпасів, що їх вистачило б на цілий батальйон. І після всіх тих вибухів тлінні останки вашого тіла вільно пливуть над землею, розрізаючи своїм обертальним рухом повітря. Вони співають пісню великої перемоги. Словом, кожен свого дочекається і кожний з нашого батальйону відзначиться, так що славні сторінки нашої історії будуть насичені перемогами. Хоч я б і не хотів передавати куті меду, але нема іншої ради. Все це треба зробити сумлінно і заздалегідь, щоб і по нас залишилася якась пам’ятка. Бо десь там у вересні з нашого батальйону не залишиться вже нічого, крім славних сторінок історії. Вони промовлятимуть до серця всіх австрійців і незаперечно доведуть, що всі ті, хто вже не побачить свого дому, боролися відважно, як леви. І знаєте, пане Ванєку, я вже склав кінець цього некролога. «Честь і слава полеглим у бою! Їхня любов до монархії — найсвятіша любов, бо вона завершилася смертю. Хай кожен вимовляє їхні імена, як, наприклад, ім’я Ванєк, з пошаною. А ті, хто найболючіше відчули втрату батьків родини, хай з гордістю обітруть сльози, бо полеглі в бою — герої нашого батальйону».
Телефоніст Ходоунський і кухар Юрайда з великою цікавістю прислухалися до промови волонтера про майбутню історію батальйону.
— Підійдіть, будь ласка, ближче, панове, — сказав волонтер, перегортаючи свої записи. — Ось сторінка 15: «Телефоніст Ходоунський поліг 3 вересня водночас з батальйонним кухарем Юрайдою». Слухайте далі: «Безприкладне геройство. Перший — беззмінно сидячи день і ніч біля апарата, ризикуючи життям, рятує телефонний дріт у своєму бліндажі. Другий — помітивши, що назріває смертельна небезпека, бо ворог намагається обійти нас усіх з флангу, кидається з казанком гарячої юшки на ворога і сіє жах в його ошпарених рядах. Смерть обох велична. Першого розірвала міна, другий — задушився від отруйних газів, які йому підсунули під ніс, коли герой вже не мав чим боронитися. Обидва гинуть з вигуками: «Es lebe unser Batalionskommandant!»[123] Головному командуванню не залишається нічого іншого, як щодня у формі наказу виносити нам подяку, щоб і інші частини нашої армії знали про відвагу нашого батальйону і брали з нас приклад. Можу вам прочитати виписку з наказу по армії, який був прочитаний по всіх частинах. Він дуже подібний до наказу ерцгерцоґа Карла, коли той стояв зі своїм військом у році 1805 перед Падуєю, де другого ж дня йому добре натерли писок. Отже, слухайте, що будуть читати про наш батальйон, як про геройську частину — приклад і зразок для усіх військ: «Я вірю, що вся армія наслідуватиме взірець героїзму вищевказаного батальйону і, особливо, засвоїть його відвагу і віру у свої сили, його непохитність у час небезпеки, його безприкладне геройство, любов і довір’я до своїх начальників, словом, всі чесноти, якими відзначився цей батальйон і які ведуть його до гідних подиву подвигів на благо і перемогу нашої імперії. Хай же всі наслідують його приклад!»
З кутка, де лежав Швейк, почулося голосне позіхання, а вслід за ним слова, сказані уві сні:
— Ваша правда, пані Мюлерова: всі люди подібні одне до одного. В Кралупах ставив артезіанські криниці якийсь пан Ярош. Він і годинникар Лейганц з Пардубіц були подібні між собою, як дві краплі води, і знову таки той Лейганц був викапаний їчинський Піскор, а всі троє були подібні до невідомого самогубця, якого знайшли повішеним і зовсім уже зітлілим в одному ставку біля Їндржихового Градця, просто біля залізниці, де він, мабуть, кинувся під поїзд. — Знову солодке позіхання, і всі почули далі: — Усім іншим присудили заплатити великий штраф, а завтра, пані Мюлерова, зваріть мені локшину. — Швейк перевернувся на другий бік і захропів, а між кухарем-окультистом Юрайдою і волонтером почались дебати про вгадування майбутнього.
Окультист Юрайда вважав, що хоч на перший погляд здається і дурницею писати жартома про те, що скоїться в майбутньому, але нема сумніву, що така забава дуже часто вміщає в собі пророчі факти, коли душевний зір людини під впливом таємничих сил зриває заслону невідомого майбутнього. Від тієї хвилини з язика Юрайди не сходили ці «заслони». У кожному другому реченні він згадував цю заслону майбутнього, аж поки нарешті не переключився на реґенерацію, тобто на відновлювання людського тіла, приплів до цього здатність інфузорій відроджуватися і скінчив заявою, що кожен може відірвати ящірці хвіст і той в неї знову наросте.
Телефоніст Ходоунський до цього додав, що було б не життя, а мед, коли б людина мала ті ж самі властивості, що і ящірка. Ось, наприклад, на війні: відірве, скажімо, комусь голову або іншу частину тіла. Військове відомство дуже б радо вітало це, тоді в армії не було б жодних інвалідів. Один такий австрійський вояка, у якого безперервно відростали б ноги, руки, голови, був би напевно цінніший за цілу бригаду.
Волонтер заявив, що на сьогодні, завдяки дуже розвиненій воєнній техніці, з великим успіхом можна було б розкраяти ворога хоч би й на три поперечні частини. Існує закон відновлення окремих частин тіла деяких інфузорій. Кожен відділений шматочок відновлюється, дістає нові органи і росте самостійно, як ось стрибунець. В аналогічному випадку, після кожної битви австрійське військо, яке брало участь в бою, збільшувалося б утричі, вдесятеро, з кожної ноги розвивався б новий, свіжий піхотинець.
— Якщо б вас оце почув Швейк, — зауважив фельдфебель-рахівник Ванєк, — він би одразу ж навів нам який-небудь приклад.
Швейк негайно зреаґував на своє ім’я і промимрив:
— Hier![124]
Та виявивши таким способом свою військову дисциплінованість, він захропів знову.
В прочинених дверях вагона з’явилася голова поручника Дуба.
— Швейк тут? — спитав.
— Спить, голошу слухняно, пане лейтенанте, — відповів волонтер.
— Якщо я питаю Швейка, ви, волонтере, повинні зараз же скочити і покликати його.
— Не можна, пане лейтенанте, він спить.
— То збудіть його! Я дивуюся, волонтере, як це вам одразу ж не спало на гадку. Ви повинні виявляти більше послужливості стосовно своїх начальників. Ви мене ще не знаєте, але ви мене ще пізнаєте.
Волонтер почав будити Швейка.
— Швейку, горить, вставай!
— Коли горіли Одколекові млини, — забуркотів Швейк, перекидаючись на інший бік, — приїхали пожежники аж з Височан…
— Як зволите ласкаво бачити, — сказав спокійно волонтер поручникові Дубові, — я його буджу, а він ні бум, ні дзень.
[122] До речі (франц.).
[123] Хай живе наш батальйонний командир! (нім.).
[124] Тут (нім.).