Попереду замиготіло якесь село з двоповерховою будівлею недалеко від пристані. Грак підплив «Мегацетою» до пологого берега, і «Сором'язлива красуня», як назвав подумки амфібію Сідалковський, наче черепаха, легко поповзла на берег, підминаючи під себе очерет і лепеху.
— Може, ти, докторе, збігаєш і здаси? — набираючи в хустку мідяків, запропонував Євмен.
— Пробачте, але це нижче моєї гідності…
Грак криво посміхнувся: мовляв, усі ви такі — у генерала гонор, у графа честь. І все це таке ж фальшиве, як і оці позеленілі мідяки…
Грак забіг у сільську крамницю. Сідалковський тримався трохи позаду, начебто вони з Граком взагалі незнайомі. За склом з написом «Каса» сиділо миловидне дівча, яке нагадувало Сідалковському здобну французьку булочку, посилану цукровою пудрою. «Гарні дівчата завжди на чужих грошах сидять», — подумав Євграф і став на такій відстані, щоб почути діалог між касиркою і «невеликим корсіканцем».
— Слухай, доню, дрібні потрібні?
— Ганю, чуєш! — гукнуло дівча через весь магазин до продавщиці, що, зігнувшись, рахувала гроші за прилавком, повернувшись спиною до каси. — Чуєш, Ганю, тато знайшовся, — крикнула вона і розсміялася з власного дотепу.
Грак подав їй вузлик.
— Тут які, мідні чи срібні?
— Самі п'ятаки, доню…
— Тоді підіть зважте. Ганю, зваж п'ятаки. Дядьо з торбою просять.
Сідалковському дівча сподобалося: м'якеньке, колюче й здобне. Жаль, що Грак тут носиться зі своєю торбою.
— Ей, ти, спіднице, — перехилившись через прилавок, гукнув Грак продавщиці, яка стояла у позі коня, що п'є воду з жолоба. — Йди-но сюди. Хочу тобі допомогти план виконати. Міняю гроші на горілку і закуску.
— Ти бач який, — повернулася продавщиця і стрельнула пухкенькими губами. — Пхи! Ти бач який! — Ямочки на щічках стали човниками.
— Пробач, — промовив Грак. — По спідниці вік важко визначити. А ти, виявляється, тільки вчора з торговельного технікуму. Ви що, сестри з тією, що в касі?
— Багато знатимете, постарієте.
— Дуже схожі, наче близнята.
Дівчина мовчки зважила і назвала суму. Грак повернувся до каси.
— Може, ще візьмеш, доню?
— А у вас тієї міді багато, дядю?
— Два відра.
Касирка пирснула в кулак:
— Не фальшиві?
— Спробуй на зуб! — запропонував Грак.
— А де ви їх добуваєте в такому віці? — лукаво посміхаючись, запитала. — Підв'язуєте руку чи наклеюєте до ніг фальшиві виразки?
— Одягаю чорні окуляри, пов'язку, а ногу закладаю за вухо, — відповів Грак. — То як, візьмеш чи їхати далі?
Касирка зміряла його з голови до ніг. Важко сказати, що вона подумала, але ще раз спитала:
— А справжні?
— Як у тебе щічки. Я ж тобі кажу: спробуй на зуб. Вони ж у тебе, бачу, не з пластмаси. Чим ти їх чистиш? Ну, як корали.
— Господарським милом.