— Але ми… Ми можемо виїхати, Сідалковський…
— У Генуї я вже був. У Венеції теж. Чудові міста! Але мені більше до душі Київ… Я ще не був у Парижі, але туди ви не зможете організувати поїздки…
— А якщо зможу?
— Це ви серйозно?
— Цілком. У нас у тресті є путівки…
— Тоді я згоден, Іє… Але тільки після Спиридонівки… Я спочатку з'їжджу у Спиридонівку, а тоді вже ми з вами махнемо в Париж… Але не назовсім. Ви ж знаєте мій непостійний характер… З моїм характером і в Парижі довго не проживеш. Та й до всього, як казала одна моя знайома із Тулузи, Париж має більше слави, а Київ — краси. А я, як ви знаєте, не так люблю славу, як красу…
— Боже, який ви блазень, Сідалковський, який ви блазень!
— Ви в мені розчарувалися?
Ія мовчала. Сідалковський підвівся і глянув на неї.
— Іє, я не великий Гейне. Біля ваших красивих ніг я не можу ні плакати, ні ридати…
— Звичайно, ви тільки насміхаєтесь…
— Я не сміюсь. Мій сміх — крізь сльози. Але кому це тепер потрібно? Тепер, Іє, плакати не модно…
— У Європі ж не плачуть, — передражнила вона його.
— У Європі, Іє, плачуть. А ми сміємось. Вашу руку, Іє! Але, попереджаю, не назавжди. Щоб потім ви мені не докоряли. Будемо вести чесну гру: ви мені подобаєтесь, поки подобаєтесь. Я вам теж. Як тільки прийде кінець коханню і почнеться велика, скажемо, неприязнь, будемо прощатися без докорів і ридань.
Сідалковський переодягся, узяв на плечі новенький рюкзак і, поцілувавши Ію, як молодшу сестру, котру залишили для догляду, попрямував на вокзал.
— Я вас проведу, Сідалковський. Якщо ви, звичайно, не заперечуєте…
— Іє?! Проти вас?! Ви з мене насміхаєтесь!
— Сідалковський, з вами можна говорити серйозно?
— А як ми до цього говорили?
Вона не відповіла. Ія думала про щось своє. Сідалковський думав про те, як вони ловитимуть отих ондатр та їжаків і чи справляться зі своїм завданням. Філарет Карлович довго не дозволяв брати амфібію. Казав, що то ще не придане Грака. І взагалі, він його ніколи не матиме. Але Чудловського вговорила Зося, мотивуючи тим, що про це просив сам Ковбик.
— То куди ж ви поїдете? — поцікавився тоді Філарет Карлович.
— У Спиридонівку.
— У Спиридонівку?! — перепитав Чудловський якось перелякано, і Сідалковський відчув, що там криється ще якась таємниця. — Ви б ліпше з'їздили в Харлампівку. Це ближче, там більше боліт і лісів…
— Ми подумаємо, — відповів Грак.
— А що тут думати? Їдьте, куди кажу! — розсердився Чудловський.
— Ми так і зробимо, — запевнив його Сідалковський, багатозначно наступаючи на великий черевик Грака. — Поїдемо у Харлампівку, — запевнив він Філарета Карловича, хоч у душі уже твердо поклав собі відвідати загадкову, як і все в Чудловського, Спиридонівку…
— Іє, — Сідалковський взяв її за руку. — Я зараз у Кобилятин-Турбінний. А звідти з Граком у відрядження…
— У вас є жінка, Сідалковський? — глянула вона йому в очі…
Сідалковський, заплющивши їх, заперечливо похитав головою.
— Не брешіть, Сідалковський. Я відчуваю…