— Треба й собі спробувати. А що, помагає?
— Несіть уже, — удала, що гнівається.
Грак через поріг аж перескочив.
— Це що, спадщина? — поцікавилася продавщиця.
— Придане, — загравав Грак, ставлячи відро мідяків на прилавок. — Татову копилку розбив. Він сказав, як надумаю одружуватися, то щоб поміняв на срібло або папір і женився, бо гроші розпущу. Тільки наказував брати не таку, як сам. Ти за мене вийдеш, спіднице?
— У вас язик дуже довгий.
— А ніс?
— Ще довший.
— Так виходь. Тепер довгі носи в моді. Та й пожалій тата. Він ці гроші мало не все життя збирав. Купимо фату. Так вийдеш чи ні?
— Пхи!
— Чого ти пхикаєш? Кажи зразу. Глянь, грошей скільки. Підірватися можна. І всі наші. То як, згода?
— Згода, згода, — посміхалася продавщиця. — Звідки ти такий веселий приїхав?
— З Кобилятина-Турбінного. Чула про таке місто? Там усі такі. Словом, ти, спіднице, завтра неси заяву в торг, а я через дванадцять днів вертатимусь, то заберу тебе. У шикарному місті житимеш.
— А чого ж завтра? Я ще сьогодні заяву подам.
— Теж правильно. Подавай сьогодні. Тільки дивись, щоб чекала. Он і мій друг збирається. Він твою сестру візьме. Ту, що в касі. Будемо родичами.
Сідалковський хотів було розізлитися, але передумав. Атмосфера розрядилася. З Граком було легко й вільно. У нього виходило все просто й невимушено. «Наполеончик. Справжній Наполеончик, — захоплювався Євграф. — Ні, в нього таки щось є…» Грак йому сподобався. А може, це сталося, тому, що Сідалковському до душі припала французька булочка? «З таких виходять гарні дружини, — думав Сідалковський, не спускаючи з неї очей. — 3 такою я б одружився. Назад їхатиму — обов'язково заїду…»
Дівча відчуло погляд Сідалковського і вмить замовкло. Зробилося серйозним і мовчазним. Потім глянуло на нього, опустило свої великі гарні й теплі очі, а Сідалковський вийшов з крамниці. У таких закохуються, певне, з першого погляду…
«Мегацета» зустріла його теж сором'язливо, ніби спускаючи свої очі-фари, схожі на очі Філарета Карловича.
— Ти чого втік, доктор? Сподобалися очі волошкові?
— З п'ятаками легше, ніж із золотом, — перевів розмову Сідалковський, хоч у душі хотілося підтримати її.
— Мав би я його. Спідниця б збула…
— Вам що, Грак, справді сподобалася продавщиця?
— Як і тобі касирка. Я б на ній женився, якби знайшов не мідяки, а золото. Я не такий, як ти, Сідалковський. Ти на такій не женишся. Ти ж у нас уже аристократ. Дівчина з села не для тебе.
— Помиляєтесь, Грак. З такою, як оця касирка, я одружився б не задумуючись.
— Так за чим затримка? Командировочні у нас є. Мідяки поміняли. Вертаймось і відгуляємо весілля. А там, дивись, і я женюсь.
— Як у вас усе швидко, Грак!
— А чого ж відкладати?
— А як бути з ондатрами та їжаками?
— Боліла б у мене голова. Я їх як не наловлю, то на спирт виміняю.
Грак обганяв моторні човни з такою легкістю, як повітряні реактивні лайнери кукурудзників. Сідалковський глянув на спідометр.