— Покличте мені Панчішку.
Арій Федорович незабаром повернувся разом з Панчішкою.
— Товаришу Панчішко, — офіційно почав Стратон Стратонович, — ви приблизно знаєте, в якій ви установі працюєте?
— Знаю, — Масик перелякано глянув на Нещадима. Той стояв, як холодильник, в якому морозильник випустили наверх.
— Так-от, я вам хочу нагадати, що у нас філіал науково-дослідного інституту по вивченню попиту на шапки. А ви гадаєте, що це дитсадок. Тільки з тією різницею, що тут хоч не годують з ложечки, так зате дають заробітну плату… і преміальні.
— Але, Страт Стратич…
— Я вам не Страт Стратич… Ви мене не скорочуйте! Ось ви на нашого, усіма шанованого…
Після останнього слова Арій Федорович підвів очі і глянув на Ковбика, відшукуючи в його очах відтінок іронії. Але нічого подібного там не помітив…
— Так-от, я повторюю… Ви на нашого шановного Арія Федоровича вигадали ганебне не тільки для нього, але й для нашої установи прізвисько…
— Яке? — скривився Масик.
— Чомбе! — випалив Ковбик, ніби кинув петарду.
— Чомбе?! — підхопив її Панчішка. — Я… Чомбе…
— Не ви Чомбе, а Арій Федорович — Чомбе, — поправив Ковбик.
Арій Федорович ще раз підозріло глянув на Ковбика, але й цього разу нічого підозрілого не помітив.
— Я?! Вигадав Чомбе?!
— А хто ж, дорогенький, по-вашому, я? — аж зігнувся, перепитуючи, Нещадим.
Масик почав потроху, здається, відходити.
— Я вам усе поясню, Страт… Стратоне Стратоновичу…
— Поясніть, поясніть, — Ковбик підсмикнув штани.
— Якось Арій Федорович підслуховував… вибачте, стояв під нашими дверима…
— Це було випадково, — перебив його Нещадим.
— А я й кажу, — погодився Масик. — Арій Федорович випадково стояв під нашими дверима. Ми сиділи з Ховрашкевичем і Адамом Кухликом… Вибачаюсь, Адамом Баронецьким… Раптом телефонний дзвінок. Я знімаю трубку і чую: «Алло! А Чомбе можна?» — «Якого Чомбе? — обурився я. — Це солідна установа — «Фіндіпош» і ніякого тут Чомбе нема!» І хотів уже покласти трубку. Раптом відчиняються двері — і вбігає Арій Федорович: «Не кидайте трубки. Не кидайте трубки, — закричав він. — Чомбе — це я», — Панчішка повернув своє лагідне і рожеве личко до Нещадима: — Так було, Арію Федоровичу? Ну, скажіть?!
— Ви… ви… ви… — Арій Федорович захлинався, — ви негідник, дорогенький! Ви більший негідник, ніж я уявляв…
— Ну, для чого ж ви так грубо? — перебив його Стратон Стратонович. — Панчішка вас нічим не образив…
— Але він усе змістив. Розумієте, змістив… То вже було тоді, коли вони вигадали на мене те прізвисько. Після того був телефонний дзвінок…
Ковбик тоді в душі щиро сміявся. Тепер йому було не до сміху. Їжаки й ондатри споєні і від великої дози алкоголю відкинули, як він казав, кінцівки, так і не встигши увійти в безсмертя й історію.
— Вони увійшли тільки в смерть. У кого ж які пропозиції? Я теж не сумніваюся, що це справа рук Нещадима… І нам з дня на день треба чекати приїзду комісії по розслідуванню…
— У мене є пропозиція, — ображений у своїх почуттях, вдруге підвівся Сідалковський.
— Ювілейний концерт? — кольнув його Ковбик.
— Периферійний вилов їжаків і ондатр під приводом вивчення попиту на шапки…