— Живий залишився тільки хамелеон, — відповів Ховрашкевич.
— Ви чули, Грак? У трагічні хвилини життя живими залишаються тільки хамелеони, — прошепотів у «мідасове вухо» Грака Сідалковський.
— Ви б своїми думками поділилися з колективом, — Ковбик вибив з мундштука попіл і продовжував інтенсивно думати.
— А чого, — підвівся на весь свій зріст Сідалковський. — Думки — не золото, — він глянув у бік Грака. — Я ними можу поділитися, але перед цим хотів знати, що ж воно за смерть…
— Від їжаків і ондатр тхне, — зі злістю повідомив Ховрашкевич.
— Чим? — не дав йому докінчити Ковбик.
— Алкоголем…
— І вбивством, — закінчив Сідалковський…
— Що ви мені тут дует розігруєте! — розсердився Стратон Стратонович. — У кого які здогади, гіпотези? Ви їх напередодні ювілею, Ховрашкевич, не споювали?
Той заперечливо похитав головою.
— Якщо це так, — розвивав свої думки Стратон Стратонович, — то я вам скажу: під ваші їжаки й ондатри підклали добру свиню. Не споїли мене — споїли їжаків, — багатозначно закінчив він.
— Це справа рук Нещадима, — раптом промовила Дульченко, яка до цього мовчала, немов скіфська баба.
— Чому ви так думаєте, Маргарито Ізотівно? — лагідно перепитав Ковбик.
— Я не думаю — я знаю. У мене шосте чуття…
— Те-е, — махнув рукою Ковбик. — У мене теж шосте. Але нам шостого чуття мало. Нам потрібні факти.
— Це зробив Чомбе, — мовив Грак.
— Хто-хто? — Ковбик крутнувся на високих своїх каблуках.
— Я вибачаюсь, Нещадим, — поправився Грак. — Щоб відплатити за звільнення. Він надішле комісію і заявить, що Михайло Танасович під час своїх експериментів споював тварин… Ну, для сміливості… І от наслідки…
— Тут є логіка, — Стратон Стратонович міряв великими кроками кабінет, хоч сам був малий. Але це робити йому подобалося.
Усі дивилися на нього, і кожний думав про своє. Для Грака він нагадував землеміра, що відміряв колгоспні поля. В очах Бубона Ковбик виростав до господаря міста, що крокує площею. Тільки Панчішка уявляв Ковбика чомусь величезними ножицями. Сам Ковбик думав про Нещадима, якому в останні дні хтось приліпив прізвисько Чомбе…
…Звістка про це дійшла й до Арія Федоровича. Він спочатку побагровів, потім посинів, тоді налився кров'ю і почав крутитися по коридору, як песик, якому несподівано причепили до хвоста прищіпку.
— Я так цього не залишу! Ні, дорогенькі, у мене це так не пройде… Я вам не Чадюк, — він увірвався в кабінет Ковбика, забувши постукати і забувши про те, що цього Стратон Стратонович не любить. Папери разом з останнім наказом Ковбика про преміальні Ховрашкевичу і Панчішці полетіли додолу.
— Ви вриваєтесь у мій кабінет, як цунамі, — розлютився Ковбик, котрий якраз читав про цунамі в газеті.
— Але так далі я терпіти не можу… Вони не наукою займаються, а тільки тим, що вигадують на кожного усілякі прізвиська…
— Ви спокійніше можете, Арію Федоровичу? Що трапилося?
— Мене у «Фіндіпоші» прозвали Чомбе, — поскаржився він. — Я цього так не залишу.
— Хто прозвав? — спокійно запитав Ковбик.
— Панчішка. Цей ваш тихоня. Хто ж іще? Йому тут усе дозволено…
— Конкретно! — кинув Ковбик.
— Конкретно: Панчішка.