Пластусів щоденник: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ні, про мене не пиши, бо я ходжу розхристана, пальці у мене в чорнилі!

— Знаєш, може, цей Пластусь буде воювати з чорнилом, щоб воно дітям пальців не бруднило?

— Так… так… нехай воює, і нехай у нього буде тисяча пригод! А про Тосю я вже тобі розповім і приведу її до тебе!

З того часу Пластусь стояв на моєму столі, а його щоденник писався так легко, ніби він сам розповідав про свої пригоди.

А тепер... Скажу вам по секрету: Крися тепер уже доросла, працює лікарем і навіть носить окуляри.

Отож, коли вам робитиме рентген лікарка в білому халаті й окулярах і весело з вами жартуватиме, а на столі у неї поруч з різним мудрим приладдям стоятиме Пластусь — ви його пізнаєте по одстовбурчених вухах і кирпатому носі! — то запитайте у лікарки, чи її ім’я часом не Кристина…

То буде напевно та Крися, котра вигадала Пластуся.

Відтоді минуло багато років, і весь цей час Пластусь був найсердечнішим другом польських дітей і старанним господарем їхніх пеналів.

Марія Ковнацька 1957 р

Чому мене звуть Пластусем

Я — маленька людина з пластиліну.

Тому й звуть мене Пластусь.

Я живу в гарненькому будиночку, та ще й в окремій дерев’яній кімнатці. Поруч, у другій кімнатці, мешкає товстенька біла гумка, на ім’я «мишка». У гумки-мишки теж є сусіди — чотири блискучих, гострих пера, а також ручка, олівець і складений ножик. Вони живуть у довгому коридорі. Я спершу не знав, як називається наш дім. А тепер знаю: пенал.

Наша господиня — дівчинка Тося.

Якось на уроці малювання я сидів на парті в канавці біля олівця Олівець мені й розповів, звідки я тут узявся.

Це було так.

На першому уроці, відразу ж після канікул, діти вчилися ліпити. Вчителька роздала їм червоний та зелений пластилін, і діти стали ліпити, що кому заманеться. Бронка виліпила гніздо з яєчками, Віцусь — гриби, хлопці, що сидять біля вікна, — літаки, а Тося виліпила мене — отакого маленького чоловічка, в зелених штанях, капловухого, з великим червоним носом. Усі в класі сказали, що я — гарненький.

Тося намалювала мені олівцем очі, і я зараз же почав роздивлятись навколо. А коли Тося приліпила мені вуха, то я почув, що робиться в класі.

Отож тепер я все бачу, все чую і живу собі любісінько в Тосиному пеналі.

Щоденник у червоній обкладинці

Ручка і перо не люблять уроків малювання, бо тоді їм треба сидіти в пеналі. А Тося, олівець, складаний ножик, гумка-мишка і я, Пластусь, малювання любимо понад усе.

На уроках малювання страшенно весело, бо всі ми вистрибуємо з пенала. Олівець і гумка гасають по паперу: що олівець намалює, те гумка й зітре.

Олівець весь час ламав свого носа, а складаний ножик — цях… цях… цях… мусить йому носа загострювати. А я сиджу в канавці біля чорнильниці і придивляюсь.

Вчора був урок ручної праці; це ще цікавіше.

Вистрибнули з торби блискучі ножнички і аркушики кольорового паперу. Тося різала папірці на шматочки і наклеювала. Виходило дуже гарно.

Після цього залишилося багато зайвих шматочків паперу. Я позбирав їх і поскладав. Попросив ножика — він мені пообрізав папір. Попросив перо — воно попроколювало в ньому дірочки. Попросив ниточку — вона його зшила.

І от маю зошит такий, як у Тосі.

У зошита сторінки білі, а обкладинка червона. Сам він завбільшки з Тосин ніготь і лежить у моїй кімнатці, на самісінькому дні.

А потім ще я позбирав усі поламані носики від олівця і тепер пишу ними в зошиті свій щоденник.

Буду описувати все, що діється у школі.