Пластусів щоденник: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Що далі трапилось у нас та як ляльки з’явились в клас

Вранці сплю собі на витирачці і сниться мені, що ножик танцює польку з гумкою-мишкою, аж тут мене олівець у бік як штурхоне:

— Глянь, Пластусю, що в класі робиться!

Виглядаю з пенала — світ догори ногами перевернувся! На моєму місці, біля чорнильниці, сидить Тосина лялька Петронеля. Тільки її тут не було! Розсілася, носа задерла й посміхається. Я до неї:

Петронелю, ти звідки тут взялася?

А вона наприндилася, примружила очі (Петронеля вміє очі заплющувати і цим дуже пишається) та й каже:

Я приїхала в портфелі з книжками!

Ця Петронеля — велика цяця: сидить в своїй кімнаті за пічкою на зеленій канапі (а просто кажучи, на коробці з-під цигарок), пишається і гне кирпу. Слухаються її негренята, слухаються інші ляльки, слухається її ведмедик — ніхто навіть не писне. А Петронеля їм тільки наказує.

От я й питаю її:

— А чого ти приїхала?

— Бо мені шиють нову сукню.

— Гей, чепура-розчепура! Ще люди в класі шитимуть сукні! Цього тільки бракувало!

— А от шитимуть, зараз побачиш, — верескнула Петронеля.

Дивлюсь — Тося виймає з портфеля коробку з квіточками і цілий оберемок клаптиків.

Які ж чудові клаптики! Усі шовкові, червоні, і зелені, і голубі, у квіточки, в горошок, смугасті і в клітинку…

Думаю собі: «Кінець світу. Коли Петронеля вдягне таку гарну сукню, вона задере носа вище комина! Чи не могла б Тося краще пошити мені костюмчика?.. Ті червоні квіти якраз пасували б до мого носа. А то все для тієї задаваки Петронелі!..»

— А чого ти прийшла шити сукню в клас?— знову питаю в Петронелі.

А вона очі примружила й каже:

— Бо всі ляльки прийшли!

Я обвів поглядом клас та аж підстрибнув.

Кінець світу! На всіх партах розсілись ляльки: гарно вбрані, зачесані, з бантами, більшими ніж вони самі. Понадувалися, як сови, і сидять на партах перед дівчатками, одна на другу зиркають, яка з них краща. Осоружні ляльки!

Думаю собі: «Краще піти спати в пенал, ніж на все це дивитися…»

Про Кларцю та квітчасту сукню

Я саме збирався залізти до пенала, аж тут бачу — на Льодзиній парті сидить собі лялечка, така малесенька, може, трошечки більша за мене, трішки кривенька, з носиком, як картоплинка. Сидить вона, тихенька і засоромлена.

Я — до неї, питаю:

— Ти з чого зроблена?

— З клаптиків.

— А хто тебе зробив?

— Льодзя.

— А як тебе звуть?