Остання збірка: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Він дочекався, поки стукіт копит міраків стих удалині, а тоді, долаючи біль, спробував випустити оптичний рецептор. Нічого не вийшло. На мить його охопила хвиля розпачу. Якщо уражена центральна нервова система, це — кінець. Він знову зосередився. Уламок скелі сповз із його тіла, і цього разу спроба увінчалася успіхом: він зміг відновитися. Дрог швидко провів внутрішнє сканування й полегшено зітхнув. Він був на волосок він смерті. Лише інстинктивна квондикація в момент спалаху врятувала йому життя.

Дрог замислився щодо подальших дій, але швидко дійшов висновку, що внаслідок цієї раптової, непередбаченої атаки начисто втратив усі свої мисливські навички. До того ж виявилося, що в нього взагалі немає бажання знову зустрічатися з цими небезпечними тваринами...

Припустимо, він повернеться без цієї дурної шкури... Командирові можна сказати, що всі міраки виявилися самицями і, отже, перебували під захистом Закону про полювання. Слово Молодшого Скаута цінувалося високо, тож ніхто не поставить його під сумнів, а тим більше не піде перевіряти.

Але ні, це неможливо! Як він смів навіть подумати про таке?!

Дрог похмуро усміхнувся. Що ж, тоді залишається скласти з себе обов'язки скаута й покласти край цим безглуздим розвагам — табірним багаттям, співам, іграм, товариству...

«Ніколи!» — твердо вирішив Дрог, опанувавши себе. Він поводиться так, ніби має справу із супротивником, здатним до планомірних дій. Але міраки — навіть не розумні істоти. Жодне створіння, позбавлене щупалець, не може мати розвиненого інтелекту. Так сказано в законі Етліба, який ще ніхто не спростував.

У поєдинку між розумом та інстинктивною хитрістю завжди перемагає розум. Це неминуче. Треба лише знайти відповідний спосіб.

Дрог знову взяв слід міраків і пішов на запах. Яку б стародавну зброю йому застосувати? Може, невелику атомну бомбу? Ні, вона майже напевно зіпсує шкуру.

Раптом він зупинився й розсміявся. Насправді все дуже просто, треба лише трохи поміркувати. Навіщо вступати в безпосередній контакт із міраками, якщо це так небезпечно? Настав час звернутися по допомогу до розуму, скористатись знанням психології тварин, мистецтвом ставити пастки й застосовувати принади.

Замість того щоб вистежувати міраків, він піде до їхнього лігва й влаштує там пастку.

Вони поверталися до тимчасового табору, розбитого в печері, коли сонце вже ховалося за обрій.

Кожна скеля, кожен гірський пік відкидали різкі, чітко окреслені тіні. П'ятьма милями нижче, в долині, лежав їхній корабель, його обшивка сяяла пурпуром і сріблом. Рюкзаки були наповнені смарагдами — невеликими, але ідеального кольору.

У такі надвечірні години Пакстон любив мріяти про маленьке містечко в Огайо, сатуратор з газованою водою та дівчину зі світлим волоссям. Герера усміхався до себе, уявляючи, як відважно він промотає мільйон-другий, перш ніж усерйоз взятися до скотарства. А Стелмен уже подумки формулював основні тези своєї майбутньої докторської дисертації про позаземні родовища корисних копалин.

Усі троє перебували в приємному поблажливому настрої. Пакстон цілком оговтався від пережитого потрясіння й тепер палко бажав, щоб жахливе чудовисько таки з'явилося — огидно-зелене — і аби воно переслідувало гарненьку не надто одягнену жінку.

— От ми й удома, — сказав Стелмен, коли вони підійшли до печери. — Як щодо тушкованої яловичини на вечерю? Сьогодні була його черга куховарити.

— З цибулею! — зажадав Пакстон. Він ступив у печеру й різко відсахнувся назад. — Це іще що таке?

За метр від входу стояв столик, на якому парував невеликий ростбіф, поруч розташувалися чотири великі алмази й пляшка віскі.

— Дивно, — сказав Стелмен. — Щось це мені не подобається.

Пакстон нахилився, щоб узяти алмаз. Герера спинив його.

— Це може бути міна-пастка.

— Було б видно дроти, — заперечив Пакстон.

Герера пильно поглянув на ростбіф, алмази й віскі. Вигляд у нього був дуже засмучений.

— Цій штуці я не вірю, — заявив він.

— Може, тут таки є тубільці? — припустив Стелмен. -Такі, знаєш, боязкі, сором'язливі. А цей дарунок — знак їхньої доброї волі.

— Ага, — промовив Герера. — Боязкі, сором'язливі тубільці спеціально заради нас зганяли на Землю по пляшку «Старого космічного рейнджера».

— Що робитимемо? — запитав Пакстон.

— Стій спокійно, — відказав Герера. — Відійди подалі. Він відламав від найближчого дерева довгу гілляку й обережно торкнув нею алмази.

— Нічого не сталося, — зауважив Пакстон.

Довге стебло трави, на якому стояв Герера, туго обвилося довкола його щиколоток. Земля під ним заколихалася, від неї відокремився акуратний диск метрів п'ять у діаметрі й, обриваючи коріння дерну, почав здійматися в повітря. Герера спробував зістрибнути, але трава оповила його ноги тисячами зелених щупалець.

— Тримайся! — заволав Пакстон. Він рвонувся вперед і вчепився за край диска, що підіймався.