Остання збірка: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Стелмен розкурив люльку, а Герера розстебнув «блискавку» й дістав з кишені комбінезона сигару. Пакстон якийсь час спостерігав за ними.

— То коли ж ми заберемося з цієї планети? — нарешті запитав він. — Чи, може, оселимося тут навіки?

Герера лише всміхнувся й клацнув запальничкою, розкурюючи сигару.

— Мені відповість хто-небудь?! — підвищив голос Пакстон.

— Заспокойся. Ти в меншості, — вимовив Стелмен. -У цьому підприємстві ми, троє, — рівноправні партнери.

— Але гроші — мої! — заявив Пакстон.

— Звісно. Тому тебе й узяли. У Герери — великий практичний досвід роботи в горах. Я — добре орієнтуюсь у теорії, до того ж посвідчення пілота є лише в мене. А ти дав гроші.

— Але корабель аж тріщить від видобутого! — вигукнув Пакстон. — Усі трюми вщерть завантажені! Саме час податися до якого-небудь цивілізованого місця й почати витрачати.

— Нам з Герерою чужі твої аристократичні уявлення про багатство, — підкреслено терпляче поясний Стелмен. — Проте в нас є одне безневинне бажання — заповнити скарбами кожен закуток корабля. Золоті самородки -в паливні баки, смарагди — у бляшанки з-під борошна, а на палубу — алмази насипом, півметровим шаром. Тут для цього саме місце. Довкола неймовірне багатство, яке так і проситься, щоб його забрали. Ми хочемо бути безмежно, жахливо багатими, Пакстоне.

Пакстон не слухав. Він напружено вдивлявся в якусь точку на краю стежки.

— Це дерево щойно ворухнулося, — низьким голосом промовив він.

Герера вибухнув сміхом.

— Мабуть, монстри, — презирливо кинув він.

— Заспокойся, — похмуро вимовив Стелмен. — Синку, я вже немолодий, огрядний і мене легко налякати. Невже ти гадаєш, що я сидів би тут, якби існувала хоч найменша небезпека?

— Он! Знову ворухнулося!

— Три місяці тому ми обстежили всю планету, — нагадав Стелмен, — і не знайшли ані розумних істот, ані небезпечних тварин, ані отруйних рослин. Пам'ятаєш? Єдине, що ми знайшли, — це ліси й гори, золото й озера, смарагди й ріки, а також алмази. Якби тут що-небудь було, воно уже, напевно, давно напало на нас?

— Кажу вам, я бачив, як це дерево ворухнулося! — наполягав Пакстон.

Герера підвівся.

— Оце дерево? — уточнив він.

— Так. Поглянь, воно навіть не схоже на інші. Інша текстура...

Одним відпрацьованим рухом Герера вихопив з бічної кобури бластер «Марк-ІІ» і зробив три швидкі постріли. Дерево й чагарник на десяток метрів довкола спалахнули й розсипалися на попіл.

— Нікого нема, — підсумував Герера.

— Я чув, як воно скрикнуло, коли ти стріляв.

— Звісно. А тепер воно мертве, — заспокійливо вимовив Герера. — Наступного разу, коли помітиш, як хтось ворушиться, одразу кажи мені, і я пальну. А тепер ходімо назбираємо ще трохи дрібних смарагдів?

Пакстон і Стелмен підняли свої рюкзаки й подалися стежкою за Герерою.

— Простий хлопець, еге ж? — усміхаючись, промовив Стелмен.

Дрог поволі приходив до тями. Вогнева зброя мірака застала його зненацька, коли він прикинувся деревом і був зовсім беззахисний.

Він і досі не міг зрозуміти, як це сталося. Не було ані запаху страху, ані попереджувального пирхання, ані гарчання, взагалі жодного сигналу!

Мірак напав зненацька, зі сліпою, безрозсудною люттю, не з'ясовуючи, хто перед ним: друг чи ворог.

Аж тепер Дрог почав усвідомлювати характер тварини, з якою мав справу.