Остання збірка: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Герера посміхнувся, його обличчя почало набувати звичайного кольору.

— Тепер, коли все позаду, мабуть, і мені варто трохи порахувати алмази.

Його видовжене обличчя раптом спохмурніло.

— Але все-таки, Стелмене, хто міг усе це утнути? Ніяк не збагну!

Зліт скаутів завершився грандіозною виставою. Загін 22 «Ширяючий сокіл» розіграв коротку пантоміму, що символізувала звільнення Елбонаї. «Відважні бізони», загін 31, вдяглися у справжні піонерські костюми. А на чолі загону 19 — «Розлючений мірак» крокував Дрог — скаут першого класу, виблискуючи відзнакою за особливі досягнення. У руках він тримав прапор свого загону (висока честь для скаута) — і всі голосно вітали його.

Високо на флагштоку гордо майоріла характерна, міцна, бездоганно вичинена шкура дорослого мірака, весело виблискуючи на сонці всіма своїми блискавками, трубками, циферблатами, пряжками, кобурами та ґудзиками.

Захист

Наступного тижня в Бірмі розіб'ється літак, але це ніяк не вплине на мене тут, у Нью-Йорку. І фиги теж не зможуть заподіяти мені шкоди, адже дверцята всіх моїх шаф щільно зачинені.

Ні, найбільшою проблемою є ліснеризування. Мені не можна ліснеризувати. Абсолютно не можна. Як ви, очевидно, розумієте, мені це зашкодить.

На додачу до всього я серйозно застудився.

Усе почалося ввечері сьомого листопада. Я крокував Бродвеєм до кафетерію Бейкера. На моїх губах блукала легка посмішка, тому що вдень я, нарешті, склав доволі важкий іспит з фізики. У моїй кишені тихенько бряжчали п'ять монет, три ключі й коробка сірників.

На довершення картини дозвольте додати, що вітер віяв з північного заходу зі швидкістю п'ять миль на годину, Венера сходила, а Місяць перейшов у другу чверть. Можете зробити на підставі цих фактів власні висновки.

Я був уже на розі 98-ї вулиці й почав переходити на інший бік. Щойно я зійшов із тротуару, як хтось вигукнув:

— Вантажівка! Стережись, вантажівка!

Я стрибнув на тротуар, ошелешено озираючись. Поруч нікого не було. І раптом секундою пізніше за ріг, перехилившись на двох колесах, завернула вантажівка, проїхала на червоне світло й, гуркочучи, помчала вгору Бродвеєм. Якби не попередження, я б, напевно, загинув.

Усі ви чули подібні історії, чи не так? Про дивний голос, що попередив тітку Мінні, щоб вона не заходила в ліфт, який потім упав у підвал, чи порадив дядечкові Джо повернути квитки на «Титанік». На цьому подібні історії звичайно й закінчуються.

Як би я хотів, щоб і моя історія закінчилася так само.

— Дякую, друже, — сказав я й озирнувся довкола. Нікого не було видно.

— Ти все ще чуєш мене? — запитав голос.

— Звісно, чую. — Я зробив повний оберт і підозріливо поглянув на зачинені вікна квартири над головою. — Але де ти, чорт мене забирай?

— Безосновність, — відповів голос. — Підходить? Коефіцієнт заломлення, нематеріальна істота, бозна-хто. Я підібрав потрібний вираз?

— Ти невидимий? — насмілився я.

— Але хто ти?

— Валідузіанський дерг. — Хто?

— Я... розкрий, будь ласка, свою гортань трохи ширше. Дай подумати. Я — Дух Різдвяного Минулого. Істота з Чорної Лагуни. Наречена Франкенштейна. Я...

— Помовч, — сказав я. — Ти хочеш сказати... що ти привид або істота з іншої планети?

— Це те саме, — відповів дерг. — Очевидно.

Усе стало зрозумілим. І дурень би зрозумів, що голос належав комусь з іншої планети. На Землі він був невидимий, але його більш досконалі органи чуття зафіксували небезпеку, що наближається, і він мене попередив.

Звичайний, повсякденний паранормальний

інцидент.