«Мазепа уже попросив у короля вибачення за той поганий жарт, який він утнув зі мною у Гродно, і повернувся до двору. Ми щоденно ходили один попри одного, і давня образа не могла мені ані зашкодити, ані додати до тієї моєї доброї слави, якій заздрили конфедерати, а інші, навпаки, бажали мені. Проте образа на нього міцно засіла в мені і пробуджувалася найчастіше тоді, коли я бував напідпитку, бо саме у такому стані звичайно зринають у пам’яті усі заподіяні людині кривди. Якось я проходив кімнатою, по сусідству з якою перебував король, і зустрів його, але там були присутні й деякі придворні. Я виступив наперед уже трохи підпилий і сказав до того Мазепи: «Чолом, пане осавуле!» А він був дуже самовпевненим типом і тут же відповів: «Чолом, пане капрале!» Не встиг я опам’ятатися, як вліпив йому кулаком по фізіономії і відступив кілька кроків. Він схопився рукою за меч, я також. До нас кинулися з криком: «Спиніться! Спиніться! За дверима ж король!» Проте ніхто не став на боці Мазепи, усі скоса поглядали на нього, бо був він падлюкою та з ніг до голови козаком, хоч і став недавно шляхтичем. Мазепі плач стояв у горлі. Не так болів йому ляпас, як те, що придворні не стали на його бік, не потрактували його за рівню. Наступного дня була субота. До замку я не пішов, бо, правду кажучи, трохи боявся… Усякими обхідними шляхами я випитав, чи повідомили про інцидент королю, і мені сказали, що король про все довідався… Я поцікавився у камергера, чи король не гнівається. Той запевнив мене у прихильності короля… Потім я ще бесідував на цю тему й з іншими придворними. Я лишився задоволеним і більше не думав про того Мазепу. Після трапези король покликав Мазепу і звелів нам обнятися й попросити один в одного вибачення… Нарешті примирення відбулося, і ми сиділи поруч за столом і пили».
Ян Пасек, який поєднував у своїх спогадах правду з фантастичними вигадками та був, за висновком польського літературознавця О. Брюкнера, «неймовірним брехуном», вирішив погамувати свою образу на Івана Мазепу — «з ніг до голови козака» (у Варшаві це звучало зневажливо), вдавшись до літературної помсти. Під його пером народилася зневажлива оповідка про любовну пригоду покойового з дружиною польського шляхтича Фальбовського. Автор не шкодує сатиричних фарб, щоб знеславити свого недавнього кривдника. За версією Пасека, Іван Мазепа потаємно вчащав до дружини його сусіда на Волині. Граф Фальбовський викрив ці стосунки. Він, «роздягнувши Мазепу догола, посадив його лицем до хвоста, а задом до конячої голови на його власного коня, знявши з того кульбаку. Руки зв’язали ззаду, а ноги підв’язали під черево коня… як прудкий і переляканий кінь від страху і болю летів наосліп, куди його ноги несли, аж перебіг ті хащі. [Фальбовський] затримав тих його двох чи трьох прибічних, що їхали [з Мазепою], щоб не було кому його рятувати. [Добравшись додому, Мазепа], увесь змерзлий, припав до воріт і гукнув: «Сторожу!» Сторож, пізнавши голос, відчинив [ворота], але, побачивши опудало, знов зачинив їх і втік. Мазепа викликав усіх із двору. [Люди] заглядали через ворота, хрестилися. Він заявив, що це справді їхній пан. Вони не вірили. Ледве його пустили, коли вже, пошмаганий і змерзлий, майже не міг говорити».
Те, що Пасек користувався якоюсь пліткою або, найвірогідніше, сам створив «образ людини, покараної за допомогою коня», не підлягає сумніву. Ян Пасек жив до 1701 року (народився у 1636). Отже, йому муляло гетьманство Івана Мазепи, а тому свої тенденційні спогади та недоброзичливі згадки про свого недруга він міг поширювати у своєму оточенні. Не випадково поголос про амурні справи майбутнього гетьмана ходив у варшавських колах. Французький посол при Карлові XII та королю Станіславові Лещинському Жак Луї д’Уссон, маркіз де Бонак, наприклад, зазначив у власних мемуарах: «Мазепа упадав біля однієї дами високого походження. Чоловік цієї дами, помітивши їхні стосунки, попередив Мазепу, щоб той припинив свої візити, але Мазепа не зважав на його попередження, і ревнивець помстився за свою ганьбу. Він звелів роздягнути Мазепу догола, намастити його медом та обсипати пір’ям. Потім його прив’язали до коня і відпустили на волю. Сором, якого зазнав Мазепа, не дозволив йому повернутися додому й показатися перед своїми друзями. Він поспішив в Україну».
Наприкінці XIX століття історик І. Каманін знайшов в архівах своєрідне спростування викладених вище версій життя гетьмана. Це справа 1663 року про розлучення володимирського судці Яна Загоровського та його молодої дружини Олени, в якої він знайшов чимало поцарунків оц Мазепи. Ясна річ, що такого факту для розлучення було замало, а тому ревнивий чоловік звинуватив дружину та її залицяльника мало не в замахові на власне життя. Мазепа тоді не був засуджений, тож з цього випливає простий висновок: доказів Загоровський не мав. Володимирський судця, щоб виграти майновий процес, звинуватив дружину також у любовних зв’язках із князем Дмитром Вишневецьким, якимсь Убишем та іншими.
Взагалі сумнівно, що цей загалом типовий «нормальний шлюборозлучний процес» ліг в основу спогадів Яна Пасека, бо, мовляв, випадок, про який він говорить, «очевидно, був скандалом на всю Польщу». Зауважимо на це, що гіперболізовану скандальність інцидентові все ж таки надало перо недруга Мазепи. Пасек, як мовиться, з мухи зробив слона. Дізнавшись із третіх чи четвертих вуст якісь вторинні відомості, він дав волю своїй уяві.
На спільність фабульної основи фантазії Яна Пасека та реального судового процесу вказує зізнання свідка з боку Загоровського про перехоплений лист від Мазепи. Перехоплює листування закоханих і пасеківський Фальбовський. Така спільна деталь малоймовірна в інтимному житті одного й того самого героя.
Деякі дослідники пов’язують відставку Мазепи в 1663 році не зі скандальним інцидентом, а з невдалим виконанням ним дипломатичної місії до новообраного українського гетьмана — покойовий «намірився передати Тетері клейноди без участі ловчого», що було порушенням королівської інструкції. «Легковажність Мазепи, та ще в такій важливій справі, природно, могла відвести від нього милість короля, і Мазепі залишалося одне — піти», — зазначає відомий історик О. Лазаревський.
Причиною такого відповідального рішення саме під час воєнних дій, ясна річ, не могла бути любовна пригода. Смерть Степана Мазепи у 1665 році дає підстави говорити про отримане ним раніше серйозне поранення або про тяжку хворобу, невтішний наслідок від яких очікувався з дня на день. Можливо, батьки Івана не хотіли відпускати єдиного сина на війну, в успіх якої не вірили, а тому і використали тяжкий стан батька, щоб залишити Івана при собі. Французький дипломат Де ля Невіль, який не раз зустрічався з гетьманом, у своєму звіті повідомляє про те, що Мазепа був не тільки покойовим Яна–Казимира, а й «згодом офіцером в його гвардії». Отже, полишення служби було фактом тимчасовим. Це, по–перше. По–друге ж, гіперболізована інтерпретація Яном Пасеком мотивів залишення Мазепою Варшави суперечить факту його повернення. 26 травня 1666 року Іван Мазепа отримав у дар від родички Констанції–Євдокії Бобривикович Васильєвої–Мокієвської, законниці Києво–Печерського монастиря, маєтність Ольшанку–Шавулину. Вірогідно, що у другій половині 60–х років XVII століття, після отримання такого відчутного спадку, він зміг продовжити навчання. Ян Пасек у своїх мемуарах зазначав: «Не знаю, куди подався цей козак, але чув, що його було послано на науку до Франції, і він добре вивчився там тої мови».
У 1665 році, після смерті батька, І. Мазепа дістав звання чернігівського підчашого.
Мазепа увійшов у політичне життя України в тяжку для неї годину. Україна фактично розпалася на дві частини, які боролися між собою: одна на боці Москви, інша — на боці Польщі.
Наприкінці 1669 року Мазепа вступив на службу до гетьмана П. Дорошенка. Поява Мазепи при чигиринському дворі також була пов’язана з великою зміною в його особистому житті. Десь у 1668—1669 роках він одружився в Корсуні з удовою (трохи старшого від нього віку) Ганною Фридрикевич. Вона була донькою відомого хмельничанина Семена Половця, полковника білоцерківського (1653—1654, 1656, 1658), згодом генерального обозного (1664) й генерального судці в гетьмана Петра Дорошенка (1671). Тесть Мазепи був близьким товаришем Петра Дорошенка, і тому шлюб Мазепи з Фридрикевичкою відкривав йому безпосередній шлях до дорошенківського Чигирина.
Ми дуже мало знаємо про гетьманову Ганну. Невідомо, які взаємини були в подружжя, але дружина Мазепи звичайно залишалася осторонь державно–політичного й навіть двірського життя. Є вказівки, що вона віддавала головну увагу родині й маєтково–господарським справам, власним (вона мала землі понад р. Россю, коло Корсуня) і чоловіка (на Лівобережній Україні). Невідомо також, чи мала вона дітей від Мазепи. Якщо вони й були, то померли в ранньому дитинстві.
Ще відомо, що за гетьманування Івана Самойловича (Мазепа був тоді у військовому поході) Ганна, «асаулкою енеральною будучою», судилася з Боровською «пред бунчучним енералним К. Голубом о тую сіножать, же стадом було Мазепиным вибито и по наказанию правном (судовому. — Авт.) Мазепиха на своих сіножатях взаміну трави кошти давала».
Гамбурзька газета «Ґісторіше Ремарке», подаючи 27 листопада 1703 року біографію Мазепи, зазначає, що він був одружений з багатою вдовою, яка померла у 1702 р., й «… мав тільки доньку, що дуже скоро пішла з життя». У синодику Крупицького Батуринського монастиря було знайдено поминальну на «род его милости пана Іоанна Мазепи». На першому місці у ній ім’я батька Стефана, а далі йдуть імена Євдокії, Варвари, Тетяни, Олени, «младенцы» Варвари, Івана. Це, очевидно, всі найближчі родичі Мазепи, які або померли від моровиці, або, найімовірніше, загинули на Правобережжі під час нищівного нападу татар 1674 року. Як відомо, у 1700–х роках гетьман уже не мав нащадків.
Але повернімося до кар’єрного шляху Івана Мазепи. У Дорошенка Мазепа був спочатку ротмістром надвірної корогви, себто командиром гетьманської гвардії, а згодом (десь коло 1674 року) він, можливо, виконував обов’язки генерального осавула. Мазепа, який став найближчим дорадником і приятелем Дорошенка, виконував важливі дипломатичні гетьманські доручення. Він виступав як посередник у переговорах із турецьким султаном, польським королем, московським царем і бранденбурзьким електором.
Під час однієї з таких дипломатичних виправок до Туреччини і Криму Мазепа, якого супроводжував татарський загін і 15 невільників, котрих везли як подарунок султану, був захоплений у полон запорозькими козаками, що чатували на шляхах для захисту від татарських нападів. Татарський загін знищили, невільників визволили, а Мазепу засудили на смерть. Мазепа попросив дозволу перед стратою сказати слово. Його красномовність зробила свою справу. Славетний кошовий отаман Іван Сірко після довгих роздумів сказав запорожцям: «Не вбивайте його… може, колись він стане в пригоді Батьківщині».
Мазепу відвезли до лівобережного гетьмана Івана Самойловича. Два дні вистачило Мазепі, щоб увійти в цілковиту довіру до гетьмана, й той відправив його до Москви, доручивши подати повну інформацію про Туреччину і Кримське ханство, а також віддати листи Дорошенка до великого візира й хана. Московські бояри поставились із чемністю до Мазепи, запропонували йому переїхати на лівий берег до Самойловича. Мазепа так і зробив, незабаром зайнявши при ньому посаду генерального осавула. А вже 1687 року він — учасник антигетьманського перевороту і усунення І. Самойловича від влади. Його ж і було обрано на Коломацькій раді гетьманом. Ходили поголоски, що він передав Василю Голіцину 10 тисяч золотих, щоб забезпечити собі його підтримку та голоси старшини на виборах. Гетьманування почав він традиційно: підписав на березі Коломака нові договірні статті, що визначили місце Лівобережної України в складі Російської держави. Незабаром зайнявся розподілом майна Самойловича і розправою над своїми противниками, роздачею універсалів на нові маєтності та організацією бенкетів у Батурині.
Новий гетьман з’явився перед Петром І, коли становище його благодійника, князя В. Голіцина, різко змінилося: за підтримку царівни Софії того заслали, конфіскувавши майно. Іван Мазепа сподобався молодому царю. І замість погроз та «доган» гетьман і старшина одержали грамоти на нові маєтки. З часом взаємини цих різних за становищем, віком, характером, моральними засадами людей переросли у відносини, сповнені довіри та взаємопідтримки. Петро І мав усі підстави довіряти українському гетьману. Після багатьох років «крамол» і «зрад» з’явився підданий, який вірою і правдою служив його інтересам: доповідав про «витівки» запорожців, придушував народні рухи, посилав козацькі полки то в далекі північні райони, то в Польщу, то на південь. Цар не лишався в боргу: на Івана Степановича «сипалися» маєтки, тисячі залежних селян, коштовності, найвищі нагороди і титули. Численні листи і доноси на гетьмана, що надходили до Москви, губились у нетрях бюрократичного апарату чи повертались у Батурин. їх авторів чекала жорстока кара. Не уникли її, як відомо, навіть генеральний судця В. Кочубей і полтавський полковник І. Іскра.
Як відомо, В. Кочубей був кумом І. Мазепи. Що ж спонукало кума написати донос на хрещеного своєї доньки?
Прироцно, що після смерті цружини гетьман–удівець думав про своє особисте життя й насамперед про спадкоємця. Адже рід Мазепи по його лінії міг обірватися.
Слід відзначити, що гетьман виглядав дуже молодо. Французький посол Жан де Балюз, який зустрічався з ним у 1704 році в Батурині, так описував його: «Вигляц у нього суворий, очі блискучі, руки тонкі й білі, як у жінки, хоч тіло його міцніше, ніж тіло німецького рейтара1, вершник з нього знаменитий». Учасник шведського походу в Україну Густав Адлерфельц побачив гетьмана «у віці 64–х літ, серецнього зросту» (у 1708 році йому насправці було 69 років), він «цуже стрункий, із суворим поглядом, носить вуса на польську моду, приємної вдачі й дуже захоплює своїми жестами». Інший сучасник–анонім говорив, що «Мазепа був вельми негарний на обличчя й виглядав приблизно так, як малюють у римській історії великого Манлія. Але ваші очі полонили його білі руки, тонкі, повні грації, та його горда голова з білими буклями, довгі обвислі вуса, а понад усім цим величність, почуття гідності й суворість, яку злагіднювала елеганція». Незважаючи на різні обставини та хронологічну віддаленість у чотири роки, незалежні одне від одного джерела сходяться в одному — І. Мазепа мав вигляд суворої й водночас інтелігентної людини, у якої міцна будова тіла дисонувала з тонкими, білими, далеко не козацькими руками.
_________
1 Рейтар — найманий солдат важкої кавалерії в європейських арміях XVI—XVII століття.
З Кочубеєм та його родиною з давніх часів гетьмана в’язали близькі і дружні зв’язки.
Але романтична пригода Мазепи з донькою Кочубея Мотрею в 1704 році утворила прірву між родиною Кочубея й Мазепою. Проте й надалі — і не лише про людське око — не перервалися добрі стосунки між ними, гучні бенкети, інтимні бесіди, щирі розмови. Занадто багато спільних думок, інтересів, справ, урешті, спільних таємниць і гріхів зв’язували цих двох людей. Але десь у глибині, у близькому оточенні Кочубея зростала ворожнеча й ненависть до Мазепи, нагромаджувалися всілякі матеріали, чутки, плітки, переказувалися необачні слова гетьмана, який міг іноді не критися перед Кочубеєм, хоч і не підпускав уже його до таємних своїх акцій.
У 1704 році гетьмановій обраниці, дочці генерального судді Василя Кочубея Мотрі виповнилося не більше 22 років. Вікова різниця між ними була вражаючою. Однак ті, хто звинувачує Мазепу в блуді, не враховують одну істотну деталь: гетьман домагався руки дівчини, яка відповідала йому взаємністю. Зрозуміти молоду Кочубеївну неважко: Іван Степанович був для неї уособленням мудрості, шанованою всіма людиною. Навіть у такому віці, як зізналася пані Сенявська французькому послу у Варшаві Фран- цісу Бонаку, старий Мазепа «приваблює легко до себе своїм чаром жінок».
Хрещений, який часто гостював у домі Кочубеїв, міг приворожити дівчину й знанням мов, і власними віршами. Мова його листів до неї ніжна й зворушлива. «Щасливії мої письма, що в рученьках твоїх бувають, нежели мої бідніє очі, що тебе не оглядають», — писав він Мотрі.
Трагічно склалися взаємини юної Кочубеївни з гетьманом. Батьки дівчини, дізнавшись про намір Мазепи одружитися з їхньою дочкою, категорично відмовили йому. Довідавшись про це, Мотря втекла у гетьманський палац. Мазепа, однак, змушений був відіслати її додому. У листі до коханої він пояснив свої дії так:
«Моє серденько! Зажурилемся, почувши од дівки таке слово, же В[аша] М[илість] за зле на мене маєш, іже В. М. при собі не задержалем, але одослал до дому. Уваж сама, що б з того виросло. Першая, що б твої родичі по всім світі розголосили: же взяв у нас дочку уночи гвалтом і держить у себе місто подложниці. Другая причина, же державши В. М. у себе, я бим не могл жадною мірою витримати, да і В. М. также: мусілибись–мо із собою жити так, як малженство каже, а потом прийшло би неблаго- словеніє од Церкви і клятва, жеби нам з собою не жити. Гді ж би я на тот час поділ. І мні б же чрез В. М. жаль, щоб єсь на–потом на мене не плакала». Попри таку шляхетність закоханого, Кочубеї все ж наробили у гетьманській столиці «ґвалту». Любов Федорівна, Мотрина мати, звинувачувала гетьмана в тому, що він «знасиловал блудом» її дочку. Ці запальні емоційні висловлювання були сприйняті як достовірний факт багатьма істориками. Насправді нічого подібного не сталося. Дочку Кочубеїв на прохання Мазепи повернув батькам російський полковник Григорій Анненков. Гетьман був високоморальною людиною, він не міг піти проти Бога та звичаїв. Як видно з його листів, він передбачав законно поєднатися з Мотрею. В одному з літописів ідеться про те, що Мазепа просив у «малороссийских архиереев и от греческих патриархов разрішення на брак». Але до цього не дійшло, оскільки передусім він не отримав згоди Мотриного батька.
Дівчина від того була у розпачі. З доносу Василя Кочубея на Мазепу видно, що почуття гетьмана до його дочки він трактував як «чародіяние», від якого вона «возбіситися и бігати, на отца и матерь плевати». Кочубеївна вперше покохала, й спротив батьків, перешкоди у здійсненні бажаного лише загострили її почуття. Під час втечі з дому до Мазепи вона у гетьманських покоях поклялася йому: «Нехай Бог неправдивого карає, а я, хоч любиш, хоч не любиш мене, до смерті тебе, подлуг слова свого, любити і сердечне кохати не перестану, на злость моїм ворогам».