Сердечні поривання дівчини жорстоко гасила мати. Вдома Мотрю не тільки соромили, а й навіть «катували». Про ці знущання дізнався Мазепа. «Знав би я, як над ворогами помститися, тільки ти мені руки зв’язала», — зазначає він в одному з листів.
Його палке кохання у 65–річному віці («еще нікого на світі не любив так») до юної дівчини можна зрозуміти як потребу самотньої пристрасної поетичної душі, що й у літах не зашкарубла, по–молодечому нуртувала. Мазепа немов зробив виклик світові, власній старості; і його почуття знайшло відлуння у юній душі.
Водночас його намагання поєднати законним способом власну долю з Мотриною сприймалися Кочубеями з осудом, як несерйозний легковажний крок старої впливової людини, до того ж багаторічного друга їхньої сім’ї.
Кочубей, пишучи листа до гетьмана, зазначає, що не хотів би «быти в таких реєстрі, котории для якого своего пожитку дочки свои вдаючи ку волі людской», тобто заради власної користі жертвувати добрим іменем дитини. На це Мазепа, відповідаючи, дорікає йому метафорично: «Утекала Святая Великомучениця Варвара пред отцем своим, Диоскором, не в дом Гетманский, але в подлійшое містце, межи овчарі, в розсілини каменния, страха ради смертнаго».
До свого доносу Кочубей додав листи гетьмана до Мотрі, а також власне звинувачення, буцімто Мазепа обіцяв дочці 10 тисяч червоних золотих, тільки б вона вийшла за нього.
Названа сума — безсумнівна фантазія. Слід зауважити, що листи до Мотрі генеральний суддя використовує як компромат проти гетьмана, прагнучи довести, що Мазепа зневажає християнську мораль, а тому його обіцянки нічого не варті.
Про подальшу долю обраниці гетьмана є різні версії. Перекази про її самітництво на полтавському хуторі Іскри, самогубство (втопилась у батуринському ставку), божевілля, перебування черницею у Пушкарівському монастирі поблизу Полтави — здебільшого літературного, народно–міфологічного походження.
Але насправді Мотря, здається, драми зі свого нещасливого кохання не робила і вийшла заміж, за деякими даними, за гетьманського дворянина Василя Чуйкевича, за іншими — за Івана Чуйкевича, який був спершу військовим канцеляристом, потім господарем Гадяцького замку, реєнтом Генеральної військової канцелярії (1702), а згодом і генеральним суддею. Згодом один із нащадків Кочубеїв у виданих наприкінці XIX століття записках зазначав, що Мотря «зовсім не збожеволіла від кохання до старого Мазепи, а навпаки — вийшла заміж за полковника Чуйкевича». Чи щасливим було сімейне життя Чуйкевичів, не знаємо. Очевидно, ні. З 1733–го по 1736 рік ігуменею Ніжинського жіночого монастиря була Меланія Чуйкевичівна, яка після тяжкої хвороби померла 20 січня 1736 року. Дуже вірогідно, що це була Мотря.
А от любовний роман мав інший трагічний наслідок: 14 липня 1708 року у Борщагівці В. Кочубея та І. Іскру стратили.
Дорого коштувала Мазепі справа Кочубея — й не лише самого страху. Довелося йому й розщедритися: цареві було дано 2000 дукатів, Меншикову — 1000 й шість великих срібних бутлів, Головкінові — 1000, Шереметеву — 500 і срібне начиння, Шафірову — 500, князю Долгорукому — 600, Степанову — 100 дукатів.
Хай там як, донос, чолобитна — типова практика тієї доби. Іншої узаконеної альтернативи їй не було. Тому цілком справедливим є висновок, що не донос В. Кочубея став детонатором організації антимосковського повстання в Україні, а брутальний наступ московського абсолютизму на українську автономію.
1708 рік став переломним у долі гетьмана І. С. Мазепи. Зверхник України, прагнучи кращої долі «для бедной Украйни», зважився на відчайдушний крок — порвав з Петром І і перейшов на бік Карла XII.
Питання про мотиви цього кроку Мазепи здавна перебувало у центрі уваги істориків. Сам гетьман, за словами генерального писаря П. Орлика, пояснював свої дії так: «… не для приватной моей пользы, не для высших гоноров, не для болшаго обогащенія, а ни для иных яковых–нибудь прихотей, но для вас всех, под властію и реиментом моим зостаючих, для жон и детей ваших, для общего добра матки моей отчизны бедной Украйни, всего войска Запорожскаго и народу малороссийского, и для подвышеня и разширеня прав и волностей войсковых хочу тое при помощи Божой чинити, чтоб вы с жонами и детми, и отчизна с войском Запорожским так от Московской, як и от Шведской стороны не погибли». Сумніватись у правдивості свідчення особи, втаємниченої в плани Івана Мазепи, не доводиться.
Звичайно, Мазепа добре знав про становище на Лівобережній Україні, про поступовий, але неухильний наступ на її автономний устрій, розумів централізаторські прагнення царизму, бачив зарозумілість і пихатість російських воєвод, придворних чинів, їхню зверхність у ставленні до старшини. Був він чудово обізнаний із злиденним становищем рядового козацтва, котре тисячами гинуло далеко від рідної землі у воєнних походах, на будівництві каналів, зведенні фортець. Величезний податок, що часто перевищував господарські можливості, ліг на плечі селян.
Не збільшив любові народу і тривалий конфлікт гетьмана із Семеном Палієм — одним з організаторів визвольного руху на Правобережній Україні. Тут ішлося не лише про їхні особисті симпатії чи антипатії, не лише про заздрість Мазепи до популярності фастівського полковника. Тут зіткнулися два полярних погляди на суспільно–політичний лад України: демократичний, козацький С. Палія і аристократичний, панський І. Мазепи. Гетьман домігся свого: Петро І прислухався до доносів улюбленця і дозволив заарештувати Палія, а згодом заслати його до Сибіру.
Про причини переходу Івана Мазепи на бік шведського короля навряд чи можна говорити однозначно. Очевидно, далися взнаки певні суспільні та моральні позиції гетьмана, його особисті образи. Повороту в політичній кар’єрі сприяла й міжнародна ситуація, що склалася на початку XVIII століття в Європі. Молодий, енергійний шведський король Карл XII завдав поразки росіянам у Прибалтиці, поставив на коліна Данію, вступив на територію України та Білорусії. У Польщі втратив корону Август II, королем обрали шведського ставленика Станіслава Лещинського. Здавалося, доля відвернулася від одержимого реформаторськими ідеями Петра І. І тут перші сумніви закралися в душу гетьмана. У здійсненні своїх політичних задумів Мазепа не був оригінальним. Плани союзу зі шведами, започатковані ще запорожцями, згодом були розвинуті Б. Хмельницьким. Але Мазепа наповнив їх новим змістом. Він уже опирався на досить стійку історичну традицію, яку репрезентувала частина козацької старшини. Документи засвідчують, що перші контакти між І. Мазепою і польським королем С. Лещинським були започатковані 1705 року. Перебуваючи у Дубно, він зійшовся з княгинею Анною Дольською, з якою вів «денні й нічні конференції». Розмови з цією «прелестницею» (вислів гетьмана) ще більше посилили сумніви, а також зміцнили впевненість Мазепи у необхідності докорінно змінити політичну орієнтацію.
Так хто ж ця жінка, котра зуміла залишити такий помітний слід в українській історії?
Ректор Києво–Могилянської академії, впливовий український духовний і освітній діяч, згодом один з найвідоміших ідеологів реформаторської діяльності Петра І Феофан Прокопович був щиро переконаний в тому, що стосунки гетьмана з княгинею Дольською неминуче мають завершитися шлюбом.
У 1717 році небіж Мазепи, його довірена особа, Андрій Войнаровський на допиті в російській в’язниці зізнавався, що Дольська справді обіцяла дядькові вийти за нього заміж. Подібного роду чутки ширилися в цей час як у Польщі, так і в Україні. А відомий французький письменник та історик Проспер Меріме стверджував, що гетьман, незважаючи на свої п’ятдесят вісім років, не лише палко покохав княгиню, а запалав бажанням здобути для неї — витонченої аристократки і природженої правительки — не мало не багато, а справжнісінький європейський трон. І буцімто саме це стало одним з головних спонукальних мотивів політичної діяльності Мазепи, який, врешті–решт, і привів його до табору шведського короля Карла XII.
А чи, бува, не є весь цей роман ще однією вигадкою, штучно приліпленою до біографії гетьмана? Аби спробувати відповісти на ці питання, потрібно бодай побіжно зупинитися на особі самої княгині Дольської.
Княгиня Анна, донька львівського стольника Кшиштофа Ходоровського та Катаржини Яблоновської, народилася на Галичині близько 1663 року, тобто на час зустрічі з українським гетьманом на початку XVIII століття їй було близько сорока. До цього часу вона встигла вже двічі вийти заміж. Коли їй було десь п’ятнадцять, вона стала дружиною старшого від себе на тридцять років белзького воєводи князя Костянтина Вишневецького, близького свояка сумнозвісного в Україні князя Яреми Вишневецького. Після десяти років подружнього житгя, влітку 1686 року, князь Костянтин помер, залишивши своїй, усе ще доволі юній, вдові трьох дітей і багатий спадок.
Великі маєтності та навдивовижу гарна врода не дали змоги княгині Анні довго залишатися вдовою. Вже в 1689 році вона вдруге виходить заміж. Цього разу за ще одного нащадка руських князів — великого маршалка литовського Яна–Карла Дольського. Будучи близьким приятелем польського короля Яна III Собєського, Дольський відігравав помітну роль у тогочасному політичному житті Речі Посполитої. Завдяки зв’язкам чоловіка княгиня Анна дуже швидко досконало опановує хитрощі придворного життя і стає доволі впливовою особою в Бельведерському палаці Варшави.
Однак подружнє щастя молодят тривало недовго. За кілька років Ян–Карл Дольський помер, а ще трохи згодом залишила цей світ і їхня спільна дитина. Тридцятилітня Анна Ходоровська–Вишневецька–Дольська знову залишилася вдовою.
І хоч і цього разу врода княгині не потьмяніла, а багатство після смерті другого чоловіка ще збільшилося, з невідомих нам причин вона не стала втретє виходити заміж, спрямувавши свою невичерпну енергію та впливові придворні зв’язки на те, аби вивести в люди своїх синів від першого шлюбу. Насамперед, княгиня власноруч розробила для них маршрут освітньої подорожі Європою, використовуючи власні зв’язки, познайомила їх з Папою Римським і католицькими кардиналами, ввела у вище світське товариство Речі Посполитої.
По завершенні ж навчання, незважаючи на відсутність у Януша та Михайла Вишневецьких якихось особливих здібностей, через своїх впливових друзів при королівському дворі княгиня Анна забезпечила умови для успішного проходження синами щаблів службової кар’єри. І дуже швидко Януш уже обіймав уряд краківського воєводи, а Михайло — віденського, та крім того ще отримав булаву великого литовського гетьмана.
Ось у такий спосіб праця княгині Анни дала вагомі результати, а заодно — змогу їй самій, жінці енергійній і вольовій, уже використовуючи високе становище своїх синів, ще більше впливати на політичне життя Речі Посполитої.
Восени 1705 року у молодшого сина Януша народилася донька, і він запросив українського гетьмана, аби той, незважаючи на різницю віросповідання, став її хрещеним батьком. Під час урочистостей з цього приводу, організованих у маєтку Вишневецьких у Білій Криниці, що під Дубно, Іван Степанович відніс немовля до Хреста разом зі щасливою бабусею, княгинею Дольською. Як Іванові Степановичу, так і Анні Дольській, за спогадами сучасників, був притаманний незбагненний дар уже під час першої зустрічі причаровувати своїх співрозмовників. Важко сказати, чиї здібності цього разу виявилися сильнішими, але, поза всяким сумнівом, зустріч не пройшла марно, і вони не залишилися байдужими одне до одного. Довірена особа гетьмана, генеральний писар в уряді Мазепи Пилип Орлик свідчив, що український правитель мав з княгинею численні зустрічі, які проходили «і вдень, і вночі». А ось ще один член уряду, генеральний суддя Василь Кочубей у своєму доносі, поданому на гетьмана в Москву, повідомляв царя, що Мазепа, немов причарований, невідступно слідував за польською шляхтянкою, безперервно ведучи з нею бесіди — і в будинку князя Януша, і під час спільних прогулянок.
По від’їзді Івана Мазепи з Волині інтимні стосунки гетьмана з княгинею не перервалися: вони регулярно листувалися, в подарунок від польської пані гетьман, котрий перебував у поході на білоруських землях, отримав коштовну постільну білизну та капелу музикантів. На цьому тлі серед близького оточення Івана Степановича і поповзли чутки про вірогідне швидке одруження Мазепи з Анною Дольською.
Проте чи тільки інтимні почуття ховалися за цими стосунками? Вочевидь, що не лише вони. У вже згаданому доносі Кочубея на Мазепу серед іншого вказувалося також, що княгиня, як особа досить впливова в Польсько–Литовській державі, а до того ж ще й родичка короля Станіслава Лещинського (вона доводилась йому тіткою), невпинно схиляла українського гетьмана до дружби з польським монархом, обіцяючи зробити його чернігівським князем, а за Військом Запорозьким закріпити всі права і вольності, на які лише козаки можуть претендувати. Очевидний політичний підтекст амурних справ гетьмана і княгині виразно вбачав і Пилип Орлик, котрий трохи згодом, згадуючи перипетії тих буремних літ, у своїх спогадах відстоював думку стосовно того, що ідея розриву з Москвою в голові українського правителя зародилася саме під час зустрічей в Білій Криниці з княгинею Анною.
Повернувшись з походу в Україну, в липні 1706 року, під час відвідин Києва Мазепа отримав від Дольської чергового листа, в якому вона іменем короля Станіслава просила якнайшвидше розпочати реалізацію «задуманої справи», обіцяючи ефективну допомогу з боку як польського монарха, так і його союзника, короля Швеції Карла XII.