Вигороджуючи фаворита регентки–царівни Софії Олексіївни боярина і князя Василя Васильовича Голіцина, лівобережні старшини вчинили змову, щоб усю вину за невдачу першого Кримського походу покласти на Самойловича й домогтися усунення його від гетьманства. На ім’я царів Івана і Петра Олексійовичів через Василя Голіцина була подана чолобитна від 7 липня 1687 року за підписами генеральних — обозного Василя Борковського, судці Михайла Воєховича, писаря Сави Прокоповича, осавула Івана Мазепи, полковників — Костянтина Солонини, Якова Лизогуба, Григорія Гамалії, Дмитрашка Райчі, Степана Забіли і канцеляриста Василя Кочубея.
Це був цонос, у якому висувалося цвадцять три пункти звинувачень проти гетьмана Івана Самойловича. Натхненником змови і автором чолобитної історики небезпідставно вважають Івана Мазепу, який ціле десятиріччя (1676—1687) залишався довіреною особою гетьмана, добре знав його дії і таємні помисли. Князь Голіцин спішно відправив старшинську чолобитну в Москву для вирішення справи царським урядом.
Тим часом російське й козацьке війська 21 липня 1687 року підійшли до річки Коломак (притока Ворскли) й отаборилися на правому й лівому берегах річки (тепер це місцевість поблизу містечка Коломак Харківської області). А другого дня з Москви прибув посланець з царським указом з приводу старшинської чолобитної на гетьмана. Князеві Голіцину приписувалося арештувати Івана Самойловича і, згідно з бажанням старшини, усунути від гетьманського уряду й відправити у великоросійські міста за власним вибором, а потім влаштувати вибори нового гетьмана. Уночі проти 23 липня ставку Самойловича оточили російські полки. Після ранкової молитви в похідній церкві гетьмана арештували й, разом із сином Яковом, привезли до князя Голіцина, в ставці якого зібралися російські бояри, генерали й полковники. Туди ж викликали старшин, які підписали чолобитну. Голіцин оголосив про усунення Івана Самойловича від гетьманства і вибори нового гетьмана. Старшини передали князеві гетьманські клейноди — бунчук і булаву. Невдовзі воєвода Леонтій Неплюєв арештував у Кодаку гетьманського сина — полковника Григорія Самойловича, якого також привіз у ставку Голіцина. При цьому воєвода відібрав у полковника та привласнив майно, коштовності й гроші.
Над гетьманом і його родиною була вчинена жорстока розправа. Самого Івана Самойловича заслано до Сибіру — в місто Тобольськ, а сина Якова з дружиною — в Єнісейськ, дружину гетьмана відправлено на постійне мешкання в містечко Седнів (Чернігівщина) до молодшої дочки; сина Григорія скарано на смерть у місті Севську.
У колишнього гетьмана було конфісковано (за дослідженням Миколи Костомарова) значні багатства: села, господарські маєтки, промисли, худобу, коней, столовий срібний посуд, золоті й срібні прикраси з коштовними каменями, оздоблену зброю, дорогі хутра, велику кількість чоловічого й жіночого одягу, збрую, екіпажі тощо, а також велику кількість грошей: 4916 золотих червінців, 47 432 срібні талери (в Україні вони ще називалися єфимками), 2286 срібних левків (турецька монета), 3814 срібних копійок, 3000 срібних чехів (російських півторагрошовиків). Половину цих багатств було передано в казну Російської держави, а решта перейшла в розпорядження новообраного гетьмана Івана Мазепи. З цього грошового скарбу і пожитків він передав князю Василю Голіцину 11 000 крб. (золотими червінцями і срібними талерами), понад три пуди срібного посуду, різних речей на 5000 крб. і трьох породистих коней з сідлами.
Іван Самойлович скінчив життя 1690 року в далекому Тобольську.
Він належав до непересічних постатей в багатостраждальній історії України, виступив як один з багатьох борців за об’єднання українських земель в єдину державу — соборну Україну.
За визначенням відомого історика Івана Крип’якевича, цей гетьман «передусім відзначався широким політичним світоглядом, виходив поза тісні інтереси Лівобережжя і в свою політику включав справи всієї України».
«Сірко і Самойлович, — писав видатний історик запорозького козацтва Д. І. Яворницький, — були безперечно найсильнішими людьми свого часу і типовими виразниками волі народу, яким вони правили». А про самого гетьмана він додав: «Самойлович був людиною самовладною і честолюбною: він виношував у душі думку про владу над усією Україною і Запорожжям».
Академік В. Смолій зазначає, що «козацьку Україну як єдину політичну структуру вбачав не лише П. Дорошенко. Історики недооцінюють у цьому плані діяльність лівобережних гетьманів Д. Многогрішного та І. Самойловича. Як правило, вони наголошують на соціальному аспекті їх політики, говорять про промосковські орієнтації тощо. Але це лише один аспект політичних портретів названих гетьманів. Другим, не менш важливим аспектом їх діяльності було прагнення об’єднати українські землі під однією гетьманською булавою. І. Самойлович у своїй політиці також часто виходив з інтересів усієї України. Взявши курс на створення аристократичної держави з міцною гетьманською владою, він рішуче протидіяв спробам Запорожжя здобути політичну окремішність, намагався прилучити під свою булаву Правобережну Україну, не випускав із поля зору Західну Україну»…
Іван Степанович Мазепа
Гетьман України І. Мазепа (1687—1709) був високо інтелектуальною особистістю, здобувши ґрунтовну освіту, володів кількома іноземними мовами на різному рівні, мав інтерес до ренесансового бачення правителя та держави, сам не цурався мистецтв — музики і віршотворення, цікавився архітектурою, книгами на рівні бібліофільства, образотворчим та ужитковим мистецтвом. Наближав до себе богословів та філософів, а також поетів, творців образотворчого мистецтва, будівельників–архітекторів.
Розвиток освіти бачив як один із магістральних курсів у своїй політиці, віддаючи цьому чимало уваги; зокрема підніс значення Київської академії, сприяв заснуванню Чернігівського колегіуму, добирав керівників освітнього процесу, дбав про науки та вчених.
Активно сприяв національному книгодрукуванню і прикладному до нього граверству, фінансуючи різні видання особисто. Дбав про церкву і підносив її: по–перше, через будівництво храмів, по–друге, через її мистецьке та обрядове наповнення. Через універсали намагався вирівняти відносини між станами, постаючи проти зловживань козацької старшини щодо міщан, монастирів та тієї ж старшини щодо біднішого козацтва, піклувався про полегшення тягарів робочим станам. Володіючи сильною персональною владою, застосовував колективні форми правління, зокрема Генеральну раду. Правління творив на раціоналістичній основі, засновуючи його на мудрості, розумі, доцільності та реальних можливостях. Інтереси держави та своєї землі ставив вище особистих і віддавався їм із самопосвятністю, хоч мав і свої вади. Поклавши своє життя на вівтар служіння Україні, гетьман І. Мазепа полишається однією з найсуперечливіших постатей нашої історії.
Навколо постаті гетьмана І. Мазепи ось вже майже три століття точаться гострі суперечки, схрещуються різні, часто полярні, думки. Захоплення, різке неприйняття, замовчування — щонайменше такий діапазон суджень про нього.
Що спонукало його перейти від одного правителя до іншого? Чому улюбленець Петра І, удостоєний небувалих царських щедрот, став його заклятим ворогом? Яке його місце серед українських гетьманів?
Деякі дослідники, спираючись на те, що герб Івана Мазепи надто схожий із гербом Курцевичів, нащадків Коріята Гедиміновича, роблять висновок, що Іван Мазепа — князівського роду. В усякому разі, маємо документальні дані з середини XVI століття, що пращур гетьмана (Микола) дістав від польського короля Сигізмунда І в 1544 році у Білоцерківському повіті на Київщині маєток Мазепинці й за це мусив виконувати в місцевого старости кінну службу. Його син Михайло в 1572 році отримав від короля Сигізмунда II Августа підтвердження на володіння Мазепинцями, а від короля Генріха Валуа — привілей на село Пісочне біля Любомира. Чоловіки з роду Мазеп дружили з козаками. Син Михайла Теодор брав участь у повстаннях Косинського, Лободи та Наливайка. У 1597 році його було засуджено у Варшаві до смертної кари. Про нього згадують українські літописи, де він називається полковником. Другий син Михайла — Микола — успадкував Мазепинці.
Син Миколи — Степан Мазепа, батько гетьмана Івана Мазепи, в 1659 році одержав від короля Яна–Казимира не тільки підтвердження родового посідання в Мазепинцях, а й переведення їх у дідизну, тобто у вічне володіння. Біографія Степана Мазепи досить бурхлива. У молоді літа активно діяв у внутрішніх шляхетських війнах. У 1639 році його було засуджено на інфамію (поставлено поза законом) і кару смертю за вбивство шляхтича Зелінського. Степану Мазепі довелося використати свої впливи й багато грошей, щоб через кілька років, помирившись з родиною вбитого, одержати охоронного листа Яна–Казимира. У 1662 році цей король титулував Степана Мазепу чернігівським підчашим.
У 1654 році Степан Мазепа пристав до козаків і став білоцерківським отаманом. Він не поспішав визнавати московське підданство, мріючи про рівноправний федеративний союз із Польщею. Помер Степан Мазепа десь у 1665 році. Саме тоді король у таборі під Равою настановив чернігівським підчашим сина покійного Степана Мазепи — Івана Мазепу, майбутнього гетьмана України.
Дата народження Івана Мазепи точно не встановлена. Дослідники називають 1639, 1640 і 1646 роки і навіть 1629 і 1632 роки. Найбільше схиляються до 1640 року. Дитинство його промайнуло на тлі козацького життя. На Білоцерківщині розміщувався реєстровий полк. Свідомим підлітком Іван, мабуть, спостерігав Національно–визвольну війну українського народу під проводом Богдана Хмельницького. Змалку він сприйняв і козацькі військові вправи, навчився їздити верхи, володіти рушницею, пістолем, шаблею.
Мати Івана Мазепи — Марія, з українського шляхетського роду Мокевських — продовжувала в сім’ї традиції того українського шляхетства, яке залишалося вірним прадідівській вірі. Вона була освіченою, сміливою, твердого духу, дуже діяльною жінкою, свідомою патріоткою, вирізнялася палкою прихильністю до православної віри, була членом («сестрою») Луцького православного братства. По смерті чоловіка постриглася в черниці, була ігуменею Флорово–Вознесенського монастиря в Києві, знана під іменем ігумені Магдалини. На її кошт у цьому монастирі була побудована кам’яна церква.
Мати мала великий вплив на майбутнього гетьмана. Протягом усього життя вона допомагала синові мудрими порадами. Померла у 1707 році. Саме матері Іван Мазепа мусив завдячувати вихованій у нього відданості православній церкві, яку він зберігав усе життя. Мати послала його вчитися до Києво–Могилянської колегії, де викладали прославлені професори, котрі здобували освіту в європейських університетах.
Закінчивши колегію, Іван повернувся до батьківської оселі. Михайло Мазепа, мріючи про велику кар’єру для сина, вирядив його на навчання до єзуїтської колегії у Варшаві. Івану пощастило, завдяки допомозі деяких українських магнатів він став «покойовим» у короля Яна–Казимира. Король Ян–Казимир щороку відправляв у Західну Європу трьох талановитих юнаків продовжити освіту, і Мазепа став одним із таких обранців. Він побував в Італії, Франції, Німеччині. З 1657 року жив у голландському місті Девентері під ім’ям Йоганеса Колединського, опановуючи артилерійську справу. Іван набрався якогось досвіду в міжнародній політиці, бував навіть при дворах володарів.
Після повернення Мазепи до королівського двору Ян–Казимир доручав йому кілька дипломатичних місій в Україні, й той успішно їх виконав. Перебування юнака Мазепи при королівському дворі було для нього доброю школою політичної діяльності й придворної інтриги, дало йому досконале знання польського світу (згодом це високо цінуватиме російський самодержець Петро І) і створило йому впливові зв’язки в польсько–литовських магнатських колах, які він зберіг до кінця життя. Й саме в цей час утворилася та репутація І. Мазепи, яка зробила його героєм різних, здебільшого фантастичних оповідань сучасників, нерідко заздрісних і ворожих, і романтичної легенди багатьох поколінь письменників, митців та навіть істориків.
Наприкінці 1663 року Польща зробила останню спробу відвоювати Лівобережну Україну. Король зі значним польським військом, правобережними козацькими полками на чолі з Тетерею та союзними татарськими ордами, палячи й руйнуючи села та містечка, спустошуючи все на своєму шляху, дійшов до Глухова. Лівобережні козаки, міщани й селяни чинили їм упертий опір. У лютому 1664 року король мусив відступити на Правобережну Україну, де теж піднялося повстання проти Польщі.
Іван Мазепа був у королівській дружині в складі польського війська. Але ще в жовтні 1663 року на початку походу, коли королівський двір зупинився в Білій Церкві, Мазепа покинув його й поїхав на хутір свого батька, до Мазепинців: «одклонившися за службу королеві, зостал при отцу своєму» (С. Величко), допомагаючи старому й, мабуть, вже хворому батькові в маєткових та господарських справах, які вимагали тоді особливої уваги.
Є відомості, що і деякі інтриги королівського двору, й романтичні пригоди його особистого життя перервали кар’єру І. Мазепи. З легкої руки Вольтера набула поширення як найбільш вірогідна скандально–романтична версія, яка стала основою або поштовхом до написання літературних творів Джорджем Байроном («Мазепа», 1818), Віктором Гюго («Мазепа», 1829), К. Рилєєвим («Войнаровський», 1825), Олександром Пушкіним («Полтава», 1829), Юліушем Словацьким («Мазепа», 1839), Бертольдом Брехтом («Балада про Мазепу», 1955) та ін. Інтимно–негативний її сюжет, однак, швидше, має легендарний, вигаданий характер, ніж ідентичний реальному факту: «Любовна пригода молодого Мазепи з дружиною польського дворянина викрилася. Розгніваний чоловік прив’язав голого Мазепу до дикого коня і пустив того на волю. Кінь, котрий був припроваджений з України, повернувся додому разом з Мазепою, напівмертвим від утоми й голоду» (Вольтер, «Історія про Карла XII»).
Ще у молодому віці Іван Мазепа, будучи пажем Яна–Казимира, нажив недоброзичливців у придворному середовищі. Оскільки у 1660–ті роки в Польщі магнатські партії вели боротьбу за владу, то стає зрозумілим, чому польський король дбав про врівноваження цих сил у Варшаві й на місцях відданими українськими висуванцями–емігрантами з Правобережжя, надаючи їм маєтності й хоча не ключові, але відповідальні посади. Представникам козацьких кіл, задобреним королем, не було ніякого сенсу брати участь у двірцевих інтригах.
Це стосується і Мазепи. Ян–Казимир давав йому та його батькові передусім надійні гарантії майнової, життєвої стабільності. Саме ці обставини прояснюють позицію молодого Мазепи, коли він у 1661 році запідозрив придворного Яна Пасека у зв’язках з конфедератами (опозиційно налаштованими військовими), що виступили проти короля. Паж Яна–Казимира приїхав у Гродно й розповів про почуте королю. Яна Пасека заарештували, але на суді він викрутився. Свідченням Мазени не було надано значення, бо на той час зникла загроза збройного виступу опозиції, з нею відбулися мирні переговори, в результаті яких було досягнуто компромісних рішень. А відтак репресії до конфедератів могли тільки долити оливи до вогню.
Зрозуміло, що Ян Пасек затаїв злість на вірнопідданого пажа. Про це він детально оповідає у своїх спогадах: