Про причини арешту 22 квітня 1672 року старшини Іван Самойлович, Петро Забіла та Іван Домонтович, які правили Лівобережною Україною до обрання нового гетьмана, повідомили в Москву, нібито Іван Сірко з’явився на лівий бік Дніпра «для підбурювання (читаємо у Дмитра Яворницького) народу до бунту, а також для того, щоб схилити Полтавський та Гадяцький полки на бік Ханенка», який користувався підтримкою Речі Посполитої. З ним Іван Сірко підтримував дружні стосунки й разом воював проти турків і татар. У такий спосіб старшина позбулася небезпечного претендента на гетьманство в Лівобережній Україні.
Старшинська рада для обрання гетьмана відбулася 17 червня 1672 року в Козачій Діброві, містечку, розташованому над річкою Красень неподалік Конотопа. Царський уряд представляв боярин, князь і воєвода Григорій Ромодановський. На раду прибули духовні особи — архієпископ чернігівський Лазар Баранович і архімандрит Новгород- Сіверського монастиря Михайло Лежайський. Для порядку й охорони з Батурина викликано загін стрільців під керівництвом Григорія Неєлова. Лівобережне козацтво представляли генеральні старшини, полковники, полкові старшини, військові (значкові) товариші, отамани міст і сіл. Рядове козацтво й поспільство про раду оповіщене не було.
На початку ради Ромодановський зачитав царську грамоту, яка дозволяла вибори гетьмана на умовах Глухівських статей 1669 року. Архієпископ Лазар Баранович прочитав молитву й освятив великі збори. Присутні висунули й підтримали одного кандидата на гетьманство — генерального суддю Івана Самойловича. Переяславський полковник Дмитрашко Райча і київський полковник Костянтин Солонина підхопили його під руки й поставили на стіл. Генеральний обозний Петро Забіла підніс Самойловичу булаву, інші полковники покрили його прапором та огорнули бунчуком.
Розчулений високим довір’ям старшин, Іван Самойлович виступив з короткою промовою: «Я гетьманського уряду не бажаю, але ви за царським указом і за нашим військовим правом і вольностями мене обрали, і мені вже неможливо відмовлятися і не приймати… булави й прапора. Тільки я вам ось що оголошую: бути нам у підданстві великого государя з усім Військом Запорозьким. Я буду служити… віддано, без будь–яких хитань і зради й ніколи не побажаю вчинити те, що вчиняли попередні гетьмани. І ви, будучи зі мною, служіть віддано без будь–якого сумніву, ніяким сварливим словам і спокусам не вірте, а тримайте все за договірними статтями міцно і постійно». Івану Самойловичу на цю промову за себе і за всіх учасників ради відповів генеральний обозний Петро Забіла: «Усі ми готові служити великому государю у вічному підданстві: на тому прийми від нас прапор, булаву і бунчук і стань над нами гетьманом».
Тут же на раді в Козачій Діброві обрано кількох генеральних старшин. Новий гетьман на уряди висував відданих йому людей з козацької старшини.
Після виборів гетьмана і старшин чернігівський архієпископ Лазар Баранович разом з архімандритом Новгород–Сіверського монастиря Михайлом Лежайським і ніжинським протопопом Симеоном Адамовичем відслужили молебень, а потім на чиновній книзі перед хрестом і Євангелієм привели до присяги гетьмана та новообраних старшин.
На вимогу царського представника Ромодановського гетьман і старшини підписали статті–умови, на підставі яких обрано гетьмана. Гетьману на булаву царською грамотою визначалася маєтність — місто Гадяч, а на утримання артилерії — містечко Короп і Воронеж. Крім того, гетьману, генеральним старшинам і полковникам Ромодановський вручив парські подарунки — соболі, атласи і кармазинні камки на одяг. Нагороди соболями отримали також нижчі старшини — полкові осавули й писарі, канцеляристи та духовні особи. На той час полковниками в десяти полках Лівобережної України стали люди Івана Самойловича.
Наступного 1673 року на прохання козацтва Запорозької Січі й короля Речі Посполитої царський уряд повернув із заслання Івана Сірка. Час був тривожний і складний: велике турецьке військо вторглося в Правобережну Україну і захопило Поділля з містом–фортецею Кам’янець–Подільський і загрожувало дальшим наступом на Україну і Річ Посполиту. Кошовий отаман Іван Сірко знову активізував боротьбу запорожців проти турецьких і татарських завойовників.
Відразу ж після обрання гетьманом Іван Самойлович зіткнувся із складними проблемами внутрішнього й міжнародного життя України. У той час найскладніший вузол державно–політичних суперечностей зав’язався на Правобережній Україні, на володіння якою відверто претендували три сусідні держави: Річ Посполита, Туреччина і Росія. За умовами Андрусівського договору про перемир’я з Росією (1667) Річ Посполита заволоділа Київщиною, Поділлям і Волинню. Туреччина відвоювала в Речі Посполитої Поділля з фортецею Кам’янцем–Подільським і закріпила там своє панування Бучацьким мирним договором, Поділля увійшло до складу регіменту Петра Дорошенка. Його ще в 1665 році (після зречення Павла Тетері) проголосила гетьманом старшина правобережних козацьких полків. Виношуючи плани поневолення всієї України, Туреччина, використовуючи для цієї мети авторитет і амбіції Петра Дорошенка, уклала з ним договір. Тому уряд Російської держави і гетьман Лівобережної України Іван Самойлович вживали запобіжних заходів проти турецької агресії.
Російська держава також претендувала на володіння Правобережною Україною: боярину, воєводі і намісникові білгородському, князю Григорію Ромодановському і лівобережному гетьманові Івану Самойловичу з Москви надійшло доручення схиляти правобережного гетьмана Петра Дорошенка під царську протекцію. Про це ж уже велися переговори з другим гетьманом Михайлом Ханенком. Окрім того, переговори велися з правобережними полковниками і без відома гетьманів. Для вирішення цієї вельми важливої справи було вирішено влаштувати військовий похід козацьких полків і російських стрільців на правий бік Дніпра, щоб силою зброї примусити старшину і козаків до покори Російській державі та гетьману Самойловичу.
За порадою архімандрита Печерського монастиря Інокентія Гізеля київський воєвода направив у Чигирин для переговорів з гетьманом Петром Дорошенком ієромонаха Серапіона Палчовського. Переговори відбулися 4 вересня 1673 року. На пропозицію ієромонаха перейти під московську протекцію і регімент гетьмана Івана Самойловича Дорошенко (читаємо в Миколи Костомарова) відповів: «Хай Самойлович не хвалиться, що він був таким козаком, як я — від прадідів козак! Хіба він бачив запорозькі річки і море? Де він бував? До чого придивився? З якими государями про війну і мир добрим звичаєм перемовляв? Чи зуміє він що треба для царської величності почати? Хай покаже: коли все знає і може добре діло вести, я йому уступлю і низько вклонюся за те, що зніме з мене тягар гетьманського чину. Але знає Бог і люди: не давній він козак. Хіба проходив він усі військові чини, від малого до великого? Я так багато разів був полковником і всі старшинські чини пройшов! Хай царська величність сам розсудить, що це буде, коли під царською рукою знаходитимуться разом два гетьмани! Я його не люблю, а він мене не любить, — і почнеться у нас в Україні діятися таке ж, як діється в Польщі, де два гетьмани вічно між собою сваряться».
У Чигирині Серапіон Палчовський відвідав митрополита Київського і Галицького Йосипа Тукальського, який підтримував Дорошенка. Туди ж з’явився і гетьман: він висловив думку, що настав сприятливий час Російській державі воювати проти Туреччини, поки вона не підкорила Річ Посполиту й не розпочала наступ великими силами на Україну. Посланець київського воєводи не одержав від Дорошенка якихось письмових зобов’язань, а склав докладний звіт, який відправлено до Москви.
З Москви надійшла царська грамота гетьману Петру Дорошенку з новою пропозицією відступити від союзу з Туреччиною й перейти під протекцію Російської держави. Дорошенку було обіцяно, що Київ і Правобережна Україна не будуть віддані Речі Посполитій; він залишиться гетьманом на правому боці Дніпра, а Лівобережжя — під управлінням Івана Самойловича. З цими пропозиціями Палчовський вдруге з’явився в Чигирині. Гетьман дав згоду.
Зі свого боку, лівобережний гетьман Самойлович не бажав, щоб Дорошенко залишався гетьманом Правобережної України, і наполягав на військовому поході на правий берег Дніпра, щоб примусити і Дорошенка, і Ханенка зректися гетьманства, а їхні козацькі полки взяти під свій регімент. Зрештою в кінці листопада 1673 року з Москви надійшов царський указ воєводі Ромодановському і гетьману Самойловичу з полками стрільців і козаків рушати в похід на Правобережжя.
Похід розпочався в кінці січня 1674 року. Правобережні козацькі полки майже не чинили опору: здалися гарнізони Канева, Черкас, Корсуня, Богуслава, Лисинки, Мошен та інших міст. Вони присягнули Російській державі. Не вдалася лише спроба заволодіти Чигирином, де були зосереджені значні військові сили гетьмана Петра Дорошенка. Майже всі його полки перейшли на бік Івана Самойловича й склали присягу. Петро Дорошенко не здався і присягати відмовився. Тоді ж Михайло Ханенко дав згоду зректися гетьманства й віддати булаву. До середини березня 1674 року похід закінчився, полки стрільців і лівобережних козаків повернулися до Переяслава на лівий берег Дніпра. Туди ж на раду були запрошені представники старшини і козаків полків Правобережної України для обрання гетьмана замість Михайла Ханенка і Петра Дорошенка.
Виборча рада відбулася 17 березня 1674 року на головній площі Переяслава. На ній були присутні чотири задніпровські старшини та полковники сімох правобережних полків.
На запрошення воєводи Григорія Ромодановського і гетьмана Івана Самойловича на Переяславську раду з’явився гетьман Михайло Ханенко і перед нею поклав клейноди — булаву і бунчук, надані йому королем Речі Посполитої. Воєвода оголосив царський указ про вибори нового гетьмана над правобережними полками. У виборах взяла участь лише старшина цих семи полків.
Учасники ради одностайно підтримали пропозицію генерального обозного й звернулися до Івана Самойловича, щоб той став гетьманом і на Правобережній Україні. Вони мотивували це тим, що населення там через правління багатьох гетьманів зубожіло, а край за Дніпром став ареною міжусобної кривавої боротьби, ворожих нашесть з Криму, Туреччини й Польщі. Спочатку Самойлович відмовлявся від гетьманства, але його взяли старшини і полковники під руки й поставили на лаву, накрили бунчуком і дали в руки булаву, що колись належала Михайлові Ханенку. Так Іван Самойлович став гетьманом Лівобережної і Правобережної України, які об’єднувалися під його владою в один державний союз.
На Переяславській раді були зачитані й схвалені статті, складені в Москві. Вони визначали державний статус Правобережної України, яка відтоді оголошувалась підвладною Російській державі. Остання зобов’язувалась захищати населення краю від іноземних завойовників. Реєстр правобережного козацького війська повинен був мати 20 тисяч козаків. Населення мусило за рахунок податків утримувати це військо й виконувати повинності на користь держави і власників маєтків. Козаки зберігали свої давні привілеї. Генеральні старшини, полковники, сотники та інші «чиновні люди» Війська Запорозького з правого берега Дніпра присягали й підписували ці статті.
Після Переяславської ради з’явився Іван Мазепа — посланець гетьмана Петра Дорошенка з листом, у якому Дорошенко виявляв готовність вести переговори з воєводою і гетьманом про перехід на царську службу за умови, що козацтву не будуть порушені стародавні права і вольності. Недовіряючи царським милостям, Петро Дорошенко ще два роки не зрікався гетьманства й перебував у своїй резиденції — Чигирині.
Григорій Ромодановський і гетьман Іван Самойлович готували сили для нового походу на Правобережжя, щоб примусити Дорошенка до покори.
Переяславська рада і об’єднання Правобережної України з Лівобережною під управлінням гетьмана Івана Самойловича, проголошення протекторату і заступництва Російської держави спричинилися до того, що на Правобережжя вторглися війська Речі Посполитої. Польське військо захопило Вінницю, чимало міст і сіл Забужжя і Подністров’я. Про ці події гетьман Іван Самойлович повідомив у Москву, звідки надійшов царський указ вимагати від польського командування виведення війська з території, оголошеної підвладною Російській державі.
Услід за польськими військами на Правобережжя посунули турецькі й татарські орди. В Ладижині турки взяли в облогу охотницький полк на чолі з полковником Андрієм Мурашком, якого відрядив туди гетьман Іван Самойлович. Козаки героїчно стояли супроти значних ворожих сил, якими командував сам візир. Але не витримали й здалися: турки скарали Мурашка на смерть, а козаків забрали в полон і відправили на галери. Турецькі завойовники зруйнували міста–фортеці Тульчин, Умань, Тростянець, Бершадь та інші. Правобережна Україна підпливала козацькою кров’ю. Гетьман Петро Дорошенко не зміг ні зупинити вороже нашестя, ні захистити правобережне населення від наруги лютих ворогів.
У липні 1674 року російські стрільці під командуванням воєводи князя Ромодановського перейшли на правий бік Дніпра з наміром примусити Петра Дорошенка здатися. 23 липня російське та козацьке війська взяли в облогу Чигирин. Безрезультатно облога тривала до 10 серпня. Почувши про наближення татарської орди на чолі з кримським ханом, воєвода і гетьман припинили облогу і відвели свої війська до Черкас, а звідти на Лівобережжя. Услід за ними відступали тисячі міщан і селян, рятуючись від ворожого нашестя.
Спустошивши, пограбувавши й заливши кров’ю Правобережну Україну, турецькі орди повернулися за Дністер. Вони залишили напризволяще свого колишнього союзника гетьмана Петра Дорошенка, від якого відцуралися його полковники й козаки, а також і все населення, яке продовжувало переходити на лівий берег Дніпра й шукало притулку в полках гетьмана Івана Самойловича. В цих умовах становище і гетьмана Петра Дорошенка стало безнадійним. Восени 1675 року він звернувся до кошового отамана Запорозької Січі Івана Сірка з обіцянкою, що складе своє гетьманство перед січовим товариством і перед ним присягне. Гетьман Іван Самойлович, який не вірив у щирість Петра Дорошенка, домагався, щоб Петро Дорошенко зрікся гетьманства і залишив Правобережжя назавжди. Його підтримував Ромодановський, який посилав гінців у Чигирин і вимагав від Дорошенка приїхати на Лівобережжя, присягнути і передати гетьманство Івану Самойловичу.
Зрештою з Москви надійшов указ воєводі князю Григорію Ромодановському і гетьману Івану Самойловичу з своїми військами перейти Дніпро, щоб силою зброї примусити Петра Дорошенка зректися гетьманства. 15 серпня 1676 року п’ятнадцять тисяч ратних людей під командуванням воєводи Григорія Косагова і козацьке військо на чолі з генеральним бунчужним Леонтієм Полуботком наблизилися до Дніпра неподалік міста Крилова. Крім того, гетьман надіслав листа в Запорозьку Січ кошовому отаману Івану Сірку з вимогою пристати до його війська. Однак Сірко відмовився і переконував гетьмана не втручатися в справи Правобережжя. Про це Самойлович повідомив Малоросійський приказ.
Російське і козацьке війська переправилися через Дніпро, зайняли міста Черкаси, Жаботин, Суботів, Медведівку, а згодом підійшли до Чигирина. Воєвода Григорій Косагов і генеральний бунчужний Леонтій Полуботок, які командували передовим військом, звернулися до Дорошенка з пропозицією припинити опір і скласти гетьманство. Гетьман, після роздумів, погодився та потім через своїх представників лише поставив умову, щоб була збережена в недоторканності його особа й майно, права і вольності старшин і поспільства, яке проживало на території, підвладній гетьману. Ромодановський та Самойлович дали на це згоду.
19 жовтня 1676 року Дорошенко в супроводі старшин і духовенства прибув до Градизька, де знаходився головний стан російських і козацьких військ, оголосив про складення з себе повноважень гетьмана, передав клейноди Івану Самойловичу: булаву, бунчук, прапори, дванадцять гармат, і присягнув Російській державі. До присяги також приведено старшин, козаків та місцеве населення.
Від часу зречення гетьмана Петра Дорошенка відбулося об’єднання Лівобережної і Правобережної України під гетьманством Івана Самойловича, прихильника соборної Української держави. Він також звертався до Москви з пропозицією, щоб до його регіменту приєднати і Слобідську Україну, але згоди на це не отримав.
Тим часом над Україною знову скупчувалися чорні хмари — спустошливе вторгнення турецьких і татарських орд. Здобувши перемоги над польським військом і закріпивши свою владу над Поділлям за умовами Журавневського мирного договору з Річчю Посполитою (17 жовтня 1676 року), Туреччина мала намір відвоювати всю Правобережну Україну й перетворити її на васальне князівство, яке б очолив Ю. Хмельницький.