11 липня 1670 року назвав цих людей поіменно — колишніх овруцького полковника Децика, київського полковника М. Попкевича, баришівського сотника Переяславського полку Івана Воробея, осавула Ніжинського полку JI. Бута, писаря Переяславського полку Ф. Тризну, ігумена Мгарського монастиря В. Загоровського і двох братів Кульженків з Переяслава. З аналогічним проханням звернувся Многогрішний до царя і у вересні того ж року. Якщо спочатку царський уряд ставився до таких звернень байдуже, хоч і не робив нічого для їх задоволення, то пізніше вони викликали роздратування й навіть гнів.
Одночасно Дем’ян Многогрішний не справдив сподівань волелюбного козацтва скористатися виступом Степана Разіна й здобути Україні незалежність. Встановивши відносини з запорожцями, Разін покладав велику надію й на Україну та її гетьмана. Його військо поповнилося кількома тисячами козаків, частина його рушила на Слобожанщину, яка в той час перебувала у складі Московії. Тут їх радо зустріли колишні переселенці з Лівобережної та Правобережної України на чолі з полковником І. Дзиковським. Звідси повстанці мали намір іти на Лівобережжя, сподіваючись при цьому на підтримку місцевого гетьмана. Принаймні, в цьому їх переконували запорожці. У серпні 1670 року вони писали російському ватажку про те, що Дем’ян Многогрішний не є підданим московського царя і вільний у своїх діях. Тому, мовляв, на Лівобережжі їм не буде спротиву, а навпаки — всіляка підтримка. Однак Многогрішний так не вважав. Він не тільки не забажав зближення з бунтівним отаманом, а звернувся до царя по допомогу, яку й отримав. Крім того, гетьман зібрав козаків і направив їх у військо воєводи Ромодановського. Проти повстанців були послані й лівобережні козацькі полки.
Дем’ян Многогрішний належав до дуже незадоволеної козацької старшини, яку обурювали віддавання російським урядом українських земель Польщі. «Якщо царська величність, — казав гетьман піддячому М. Сазіну наприкінці 1671 року, — дозволив наші землі потроху віддавати королю, то нехай би віддав уже нас усіх, король нам буде радий. Але в нас є на цьому боці Дніпра війська тисяч зі сто, будемо боронитися, а землі своєї не уступимо. Чекав я до себе царської величності милості, а царська величність дозволив нас у неволю віддати. Наших купців польські люди грабують і в тюрмах тримають, села навколо Києва плюндрують, а великий цар нічого їм не робить і нас не обороняє. Коли б ми самі себе не обороняли, то давно б поляки нас у неволю взяли, а на захист від московських людей сподіватися нічого».
Зрозуміло, що такі думки гетьмана не могли сподобатися царському урядові, й він направив до нього стрілецького напівголову А. Танєєва. Дем’ян Многогрішний з властивою йому прямотою підтвердив свої слова і додав, щоб цар не дозволяв полякам займати українські землі за рікою Сож. Гетьман вимагав чітко визначених кордонів із Польщею, і щоб Гомель одійшов до України. Коли ж боярська дума не дала на це своєї згоди, то гетьман на власний ризик узяв місто під свій захист, як того бажали самі гомельці. Такі дії лівобережного гетьмана знову викликали сильне невдоволення царського уряду, який взяв курс на зближення з Польщею і не бажав ускладнень з нею. Примиритись з цим Многогрішний не міг і тим став небажаним для царського уряду.
В 1671 році почалося зближення Многогрішного і правобережного гетьмана Дорошенка. Основою цього зближення було спільне незадоволення перемир’ям Росії з Польщею за рахунок українських земель. Почалася навіть координація дій, спрямованих проти польсько–шляхетських військ. Коли польський полковник Пиво зі своїм загоном напав на околиці Києва, то гетьман дозволив лівобережним козакам діяти проти нападників спільно з правобережними. Об’єднаними силами козаки захистили Київ, місто, яке було однаково дороге і лівобережному, і правобережному козацтву. З приводу наступних планів російського уряду віддати Київ полякам між гетьманами зав’язалося жваве листування. Причому і Многогрішний, і Дорошенко були готові виступити проти ворога. Про все це стало відомо царю від його споглядачів. Та й сам гетьман не дуже приховував своїх планів. Більше того — Многогрішний сам сповістив Малоросійський приказ про своє замирення з Дорошенком, що вкотре насторожило царський уряд.
Наприкінці 1671 року гетьман дізнався, що на його місце Малоросійський приказ готує київського полковника К. Солонину. Причому ініціатива такої заміни виходила від самого царя, який хотів мати слухняного гетьмана. Чутки ширилися, і прибічники гетьмана заговорили про те, що більшість з них втратить свої пости. Це так схвилювало місцеву громадськість, що під її тиском російські урядовці мусили звернутися до Малоросійського приказу за роз’ясненням. Поки Москва мовчала, гетьман відмовився приймати в себе царського представника Григорія Неєлова, поранив переяславського полковника Дмитрашку Райчу і побив суддю Івана Домонтовича, які виступали за подальші поступки Росії. Щоб нейтралізувати проросійськи налаштовану старшину, гетьман замінив ненадійних полковників на своїх родичів та вірних людей. Дійшло до того, що Петро Забіла й Дмитрашко Райча та інші старшини мусили таємно спілкуватися із царським резидентом у Батурині. Про що були ті домовленості, можна тільки здогадуватися.
У ніч з 7 на 8 березня 1672 року відбулася таємна зустріч Танеева, Неєлова, Забіли, Домонтовича, Самойловича і Райчі. Старшина звинувачувала Дем’яна Многогрішного в різних гріхах. До раніших провин додалися нові, які викликали особливе занепокоєння російських урядників. Особливо ж те, що лівобережний гетьман передав Петрові Дорошенку 24 тисячі єфимків для виплати жалування війську, а найманий полк Ворошила послав у Лубни проти російських військ. Деякі із старшин заявили, що Многогрішний змусив їх присягти на вірність у боротьбі за визволення України від «москалів». Саме на цій зустрічі старшини–змовники зі згоди присутніх Л. Танеева і Г. Неєлова вирішили в найближчий час заарештувати гетьмана й передати його російським властям.
Вночі 13 березня стрільці батуринської залоги непомітно оточили двір Дем’яна Многогрішного. Колишній полковник Д. Райча, П. Забіла, генеральний писар Карпо Мокрієвич та інші проникли в спальню гетьмана. В темряві Дмитрашко Райча запитав: «Де тут Демко?» Той проснувся, зіскочив з постелі й кинувся до зброї. Проте на нього навалилося кілька чоловік, зв’язали і відтягли на подвір’я Неєлова. Тут Многогрішний зробив спробу видертися, рвонувся до мушкета, але, поранений в плече Карпом Мокрієвичем, опустився на коліна. Після цього його забили в кайдани й відвели в мале місто. Як свідчили учасники змови, поранений казав, що збере тисяч шість війська і разом з татарами піде воювати російські міста. Москва, казав далі Многогрішний, несправедлива до України, хоче всіх малоросіян посікти, а міста їхні спустошити. Тому він і не хоче бути «під царем».
Карету з опальним гетьманом доправили спочатку в Конотоп, а потім у Путивль. Її супроводжували Мокрієвич, Райча та Рославець, які стежили за тим, щоб не було ніякої затримки на дорогах і ніхто не дізнався про арештанта. 28 березня заарештований гетьман опинився в Москві.
Тим часом в Україні почалася розправа з прибічниками Многогрішного. Протопопа С. Адамовича і П. Грибовича затримали в Севську, коли ті повернулися з Москви, під приводом відсутності коней і підвід. Коли ж ця хитрість не вдалася, то севський воєвода змушений був сказати правду про гетьмана і почав тиснути на них. Грибович не піддався, й за це його заарештували. Адамович же хутко зорієнтувався і при особистій зустрічі з стрілецьким головою М. Колупаєвим заявив, що, на його думку, гетьман в останній час змінив своє ставлення до союзу з Московією. Головну причину такої зміни протопіп убачав у побоюваннях Дем’яна Многогрішного, що цар віддасть Україну з Києвом полякам. Крім того, він повідомив співбесіднику про намір гетьмана почати воєнні дії проти російських військ на Лівобережжі.
Брат гетьмана Василь, тоді чернігівський полковник, дізнався від одного монаха з Москви, що царський уряд готується заарештувати гетьмана й відправити до Москви. І коли другого дня до нього з’явився напівголова місцевих стрільців з наказом негайно йти до воєводи, він удав свою готовність виконати розпорядження, а потім, осідлавши коня, хутко добрався до Єлецького монастиря. Одначе місцевий архімандрит І. Галятовський відмовився дати йому захисток. Після цього Василь Многогрішний, перевдягнувшись у рясу монаха, на човні спустився Десною та Дніпром до Києва, тут відкрився ігумену Братського монастиря В. Ясинському й просив того дати йому притулок. Ігумен одразу ж повідомив про втікача київському воєводі Г. Козловському. За наказом воєводи Василя Многогрішного заарештували, вчинили допит і відправили до Москви. Така ж доля спіткала й ніжинського полковника М. Гвинтівку1. І це при тому, що, дізнавшись про арешт свого благодійника, він поспішав до Москви з доносом на нього.
Противники Многогрішного переслали у Малоросійський приказ бумагу з перерахуванням усіх антимосковських висловів заарештованого. Серед них про те, що цар віддав полякам майже всю Україну, що потрібно шукати іншого покровителя, про грошову підтримку царським урядом противника України шляхетської Польщі, власну готовність шаблею загнати московитів «за столицю», що султан турецький справедливо говорив зневажливо про московського царя і т. п. До цих звинувачень додано й свідчення колишніх прихильників гетьмана — батуринських сотника Г. Карповича й отамана Я. Андреєва. «Якби ми, — повідомляли царя, — записали всі докази Демкової зради, то не помістили б усього не тільки на аркуші паперу, але й на воловій шкірі».
14 квітня у Посольському приказі почався допит «з пристрастям» Дем’яна Многогрішного. В’язень не визнав звинувачень у зраді російського царя, а захоплення Гомеля козаками пояснив не прагненням до розширення території України, а тільки військовою необхідністю. Особливо ті, хто допитував Многогрішного, хотіли знати про відносини між лівобережним і правобережним гетьманами. Все подавалося як зрада щодо царя. Однак, незважаючи на всілякі тортури, Многофішний твердо стояв на своєму — ніякої змови, ніякої зради з Петром Дорошенком проти царя в нього не було. Катуючи українського гетьмана, царський уряд вперше вчинив із загальнокозацьким обранцем як із своїм підданим. Після тортур царські чиновники винесли найсуворіший вирок Дем’яну Многогрішному та його брату Василеві. 28 травня братів вивезли з тюрми на болото, де вже стояла плаха. Дяк Малоросійського приказу почав читати звинувачення й виніс вирок — відрубати голови обом. Кат поклав Василя і Дем’яна на плаху, аж тут примчався гонець царя з криком: «Сті–ій!» Не зіскочивши з коня, він передав дяку грамоту, в якій цар заміняв страту висилкою на заслання. Такого ж покарання зазнали й прибічники колишнього гетьмана. Разом із Многогрішним покари заслання зазнали дружина Настя, сини Петро та Іван, дочка Олена й племінник Михайло Зіновіїв. Згідно з царською милістю гетьману дали 15 крб., Василю — 10 крб., решті — по 5 крб. на дорогу, дозволили взяти тільки найнеобхідніші речі. Майно гетьмана наказано витратити на недовершені будови церков. З Гвинтівкою в далеку дорогу вирушила дружина Ірина, сини Юхим та Федір. Після втечі із заслання П. Грибовича власті деякий час тримали Дем’яна Многогрішного в Тобольському острозі. Після звільнення з в’язниці він перебував на службі в Селенгінську на Забайкаллі, де його записали до «боярських дітей». Жив він на засланні досить довго. 1688 року колишній гетьман разом із сином Петром приборкував повстання бурятів, найбільш войовничих сибірських племен. За вірну батьківську службу сина Сергія, що народився у Сибіру, зарахували також до «дітей боярських».
1696 року Дем’ян Многогрішний постригся в ченці. Його сини тривалий час перебували на службі в Сибіру й на Далекому Сході. Донька побралася з сибірським двоянином Бейтаном, а онука вийшла заміж за священика церкви Спаса в Селенгінську Гната Боршевського.
Помер Дем’ян Многогрішний в Іркутську десь між 1701—1708 роками.
Іван Самійлович Самойлович
Гетьман Лівобережної України (1672—1687). Роки його гетьманування позначені прагненням об'єднати під владою московського царя Лівобережну Україну з Правобережною, у зв’язку з чим йому довелося вести боротьбу з П Дорошенком та М. Ханенком.
При ньому автономія України ще більше обмежувалась, Українська церква підпорядковувалась Московському патріархові. Але відбувалось господарське піднесення, відродження занепалого в умовах Руїни культурного життя.
Проте необмежене властолюбство, свавілля, користолюбство та прагнення перетворити гетьманство на спадкову монархію стали причинами падіння гетьмана І. Самойловича.
Державна та військова діяльність гетьмана Івана Самійловича Самойловича (1672—1687) на Лівобережній Україні вивчена мало і заслуговує на сучасне об’єктивне висвітлення. В багатьох працях з історії України І. Самойлович згадується переважно в плані негативному, як деспот і користолюбець. Але якщо глибоко та безсторонньо вникнути в джерела тих часів, то можна вивідати чимало фактів, що характеризують діяльність цієї неординарної особистості з позитивного боку.
Іван Самойлович, рік народження якого залишився невідомим, належав до духовного стану: син священика з містечка Ходорів (тепер село Попільнянського району на Житомирщині) на Волині. Він мав братів — Василя, Мартина і Тимофія, які згодом стали священиками. Після Національно–визвольної війни родина Самойловича переселилася на Лівобережну Україну, де батько огримав парафію в містечку Красний Колядин (за 24 версти від Конотопа) на Чернігівщині. Там і минула юність Івана. Він здобув високу на той час освіту в Київському колегіумі, виявив природні здібності до наук, мав ясний і практичний розум, відзначався тямущістю і кмітливістю.
Але духовна кар’єра не приваблювала Івана Самойловича, і він вступив на службу в козацьке військо Лівобережної України. Молодий і освічений козак відразу ж став писарем Красноколядинської сотні Чернігівського полку. Там він і одружився з Марією Іванівною Голуб — дочкою заможного мешканця Красного Колядина. Подружжя мало трьох синів (Семена, Григорія і Якова) і двох дочок (Параску й Анастасію).
Військова служба Івана Самойловича, завдяки освіті й таланту, виявилася досить вдалою. За протекцією генерального писаря Якова Гречаного Генеральна канцелярія надала йому старшинське звання військового (значкового) товариша. Незабаром козаки Веприцької сотні Гадяцького полку обрали Івана Самойловича на посаду сотника. Потім він сходив по старшинських службових щаблях у лівобережному козацькому війську: займав посади наказного полковника Прилуцького полку, сотника Красноколядинської сотні Чернігівського полку, полковника охот- ницького кінного полку (1665), полкового осавула, судді й наказного полковника Чернігівського полку (1668).
Коли у 1668 році гетьман Іван Брюховецький закликав козаків до повстання проти засилля російських воєвод на Лівобережній Україні, Іван Самойлович узяв активну участь у цій акції. Після загибелі Івана Брюховецького й відступу козацького війська Петра Дорошенка на Правобережжя Самойлович приєднався до наказного гетьмана Дем’яна Многогрішного й дістав царське прощення за участь у повстанні. Однак його подумами міцно оволоділа ідея здійснити соборне об’єднання українських земель у сильну й незалежну козацьку державу під гетьманською владою.
6 березня 1669 року в Глухові відбулася елекційна козацька рада, на якій у присутності московського посольства на чолі з князем Григорієм Ромодановським гетьманом Лівобережної України було обрано чернігівського полковника Дем’яна Многогрішного (1669—1672). На цій же раді новий гетьман запропонував обрати Івана Самойловича генеральним суддею лівобережного козацького війська: козаки й старшини проголосували за нього. Це був знак високого довір’я і визнання заслуг серед козацтва.
В кінці квітня 1669 року Многогрішний відрядив до Москви генерального судцю Івана Самойловича для затвердження урядом старшинської чолобитної, складеної у вигляді Глухівських статей і прийнятої на козацькій раді 6 березня 1669 року в Глухові. Водночас український посол привіз тривожне повідомлення про те, що гетьман Правобережної України Петро Дорошенко уклав договір з представниками Туреччини про підданство козаків султанові. Воно викликало гостру реакцію Москви.
Гетьманство Дем’яна Многогрішного тривало недовго — три роки. Виникла старшинська змова, яку підтримали царські урядовці. Як зазначалось вище, серед змовників був і генеральний суддя Іван Самойлович, який користувався довірою гетьмана. Можливо, змовники домовилися, що саме його вони висунуть на посаду гетьмана, бо під час виборів на його особі особливо наполягав ватажок змовників Петро Забіла. Хай там як, а для генерального судді відкрився шлях до найвищого становища в козацькому війську і в адміністрації Лівобережної України.
У квітні 1672 року з Москви повернувся генеральний писар Карпо Мокрієвич. Відразу ж у Батурині зібралася попередня рада із значних козаків: генеральних старшин, полковників, полкових старшин, військових (значкових) товаришів і отаманів. На раді вирішено звернутися до Москви з проханням влаштувати вибори гетьмана без участі простих козаків і поспільства (селян і міщан). Такий крок старшина здійснила через побоювання повстання. Тут же схвалили статті (умови), на яких учасники ради бажали обрати нового гетьмана. Все це викладалося в старшинській чолобитній на ім’я царя Олексія Михайловича. Старшини намагалися обмежити самовладдя гетьмана: правитель козаків Лівобережної України в усіх питаннях зовнішньої і внутрішньої політики повинен був радитися з ними, поважати козацькі звичаї та військовий суд. Крім того, старшини прагнули вжити заходів, щоб не допускати виступів рядових козаків і поспільства, невдоволених старшинськими утисками. В Москву старшинську чолобитну повіз чернігівський полковник Іван Лисенко.
Тільки–но усунули від гетьманства Дем’яна Многогрішного, як булавою зажадав заволодіти відважний воїн, кошовий отаман Запорозької Січі Іван Сірко. Коли про це стало відомо Москві, царські урядовці, знаючи про військові здібності та вплив на козаків кошового отамана, відразу ж ужили заходів, щоб цього не допустити. До того ж лівобережна старшина не бажала, щоб нею правив гетьман, який користувався популярністю серед козацтва і поспільства. Тут інтереси московських бояр і лівобережних старшин співпали.
Коли 19 квітня 1672 року Іван Сірко з своїм зятем Іваном Сербиним прямував до Курська для переговорів з князем Ромодановським з приводу гетьманства, на нього поблизу містечка Нові Санжари напав загін козаків полтавського полковника Федора Жученка, давнього недруга кошового отамана. Івана Сірка закували в кайдани й привезли до Батурина. Князь Ромодановський не лише не захистив Івана Сірка, якого запросив до Курська, а й розпорядився відправити його в Москву, звідки того заслали до Сибіру, в Тобольськ.