Тривоги і сумніви нібито штовхнули Орлика до спроби перешкодити планам гетьмана, але так, щоб при цьому не зрадити його. Він також боявся повторити шлях усіх попередніх донощиків на Мазепу, зокрема Кочубея, через «великоросийское жестокое и в целом свете небыклое право, через которое многие невинные часто погибают, а именно — “доводчику первый кнут”». Між тим, не бажаючи бути клятвопорушником і зрадником свого покровителя, віддавати «неблагодарным сердцем злая возлагая, ненавесть за возлюбление и за хлеб яд смертоносний», Орлик вирішив через піддячого Олександра Меншикова викликати від царя довірених осіб для нового заприсягання гетьмана і старшини. «И таким способом намеривался, без повреждения совести и присяги моей, и фракцию Мазепину пресекть и старшину всю от оной отвратить». Але саме тоді надійшло повідомлення про страту Іскри і Кочубея, «якая ведомость мне устрашила, и того ради принужден я был оставить тое умышление, опасаясь такой же и на себя погибели».
Орлик, очевидно, не знав тоді, що в доносі Василя Кочубея, переданому міністрам царя 10 квітня 1708 року, чотирнадцятим пунктом звинувачення Мазепи було подане свідчення про те, що зустріч з єзуїтом Заленським (посланцем Станіслава Лещинського) влаштував гетьману саме Пилип Орлик. Даючи усні пояснення з цього приводу, Кочубей заявив: про це його дружині сказала дружина Орлика. У 25–му пункті звинувачення вказувалося, ніби один чоловік, наближений до Мазепи, довірявся своїм гостям, що не слід згадувати про битви з татарами — «вони нам незабаром знадобляться». Кочубей усно повідомив, що це полтавському полковникові Іскрі говорив Орлик.
У Василя Кочубея були свої рахунки з Орликом. Ще в лютому 1708 року він написав бумагу проти Пилипа, де скаржився, буцім цей висуванець «нас во всем понижает, бєзчестит и топчет». Розкриваючи походження гендлярів Герциків, з якими породичався Орлик, судця описував усі неблагочестиві вчинки останнього: «всяко нам ищучи зла», «заслуги… старинии легце важит и под ноги топчет». Кочубей жалівся, ніби Орлик заявив, що він, будучи ще генеральним писарем, 12 років «не умел писати» і з його листів «до дурних москалей писованих… некоторые ляхи смеялися». На бенкеті у Левенця Пилип його, суддю, обмовляв і «лаяли в матерь и всяко хулили и уничтожали». Неповажно ставився Орлик також до полковника Іскри, якого «лает, безчестить и в мове передражнюег всегда на всяком местцу». Сам Іскра 13 лютого в розмові з охтирським полковником Осиповим завважив: «Более всех знает все тайны заговора Мазепин писарь Орлик, потому что через его руки идет вся гетманская переписка».
Все це могло закінчитися досить прикро для Орлика, якби донос був сприйнятий царем.
У листі до Яворського емігрант висував ще один мотив свого мовчання про плани Мазепи: «Не открилем никому тайни, сохранял я неврежденне верность, яко слуга пану, яко инолемец и креатура своєму благодетелеви, и должен былем тое сохранить, понеже натура мне тое сама, с предков моих дала не быть придателем, и всякому над собою властелину верным быть».
Орлик залучався до участі в усіх нарадах Мазепи з посвяченою у таємницю генеральною старшиною. У своєму листі він твердить, що саме старшина штовхала гетьмана до рішучого розриву з царем, постійно наполягала на цьому, картала його, навіть погрожувала. Сам писар нічого не каже про свою роль у тому. Одначе, як свідчив він сам, гетьман згарячу казав, ніби в нього (Орлика) «еще разум молодий, дитинный». Хоча у сварках з старшиною Мазепа саме йому віддавав перевагу: «Бери все чорт! Я, взявши з собою Орлика, до двору царского величества поеду, а вы хоть пропадайте».
Не вагаючись, поставив на карту Пилип Орлик набутий ним матеріальний достаток (і втратив його) заради втілення в життя великої ідеї Мазепи про незалежну самостійну Українську державу. Більше того, ризикуючи своїм життям, родиною, він залишався вірним цій ідеї й зберігав відданість гетьману під час найтяжчих випробувань і найтрагічніших подій, коли однодумці й прибічники Мазепи кидали його й просили милості та вибачення.
Пилип Орлик до глибини душі пройнявся ідеєю Мазепи. Водночас йому імпонувала сама особистість Мазепи, його винятковий розум, ерудиція, інтелігентність, витончена духовність, різноманітний досвід. Для молодого канцеляриста, а потім і генерального писаря гетьман завжди залишався вчителем. Написаний Орликом у 1695 році панегірик на честь Мазепи не був даниною моді часів бароко, коли в панегіриках вихваляли можновладців. Це був щирий вислів відданості й пошани до Івана Мазепи. Ставши гетьманом України в еміграції, й на схилі свого життя Орлик завжди зберігав пам’ять про Мазепу як про великого українського патріота, людину виняткових здібностей.
Орлик виступив із Батурина в похід разом із козацькими військами на чолі з Мазепою і протягом усієї кампанії був поряд із гетьманом. Генеральний писар ретельно й напружено працював у похідній гетьманській канцелярії, складав і оформляв дипломатичні документи, листування гетьмана з Туреччиною, Кримом, польським королем Станіславом Лещинським, а також гетьманські маніфести, з котрими Мазепа звертався до українського народу.
Після Полтавської катастрофи Орлик, його дружина й родичі Герцики пішли за Мазепою у вигнання, долаючи далекий, тяжкий і небезпечний шлях до тодішніх володінь Туреччини. В липні 1709 року вигнанці дісталися Бендер. Після смерті великого гетьмана України Івана Мазепи серед української еміграції постало питання про його наступника. Обрання нового гетьмана було пов’язане з вирішенням найважливішого питання: хто володітиме спадком Мазепи — золотом, коштовностями, грошима, клейнодами тощо, який включав не тільки приватне майно, а й військовий скарб.
Згідно із запискою очевидця подій королівського секретаря Густава Сольдана, обстановка в Бендерах після смерті Мазепи складалася досить напружено. Войнаровський забрав усю казну та дорогоцінності, але не хотів бути гетьманом. Між старшиною почалися пересуди і виникло незадоволення. Посипалися скарги королеві: 22 жовтня 1709 року королю було подано «Покірний меморіал запорозького війська до святого королівського маєстату Швеції», писаний в Бендерах 26 вересня рукою Пилипа Орлика. Цей документ є надто важливим: у ньому вперше і дуже чітко були зафіксовані основні напрямки подальшої діяльності Орлика та його політичні плани. В меморіалі на початку вказувалося, що після смерті Мазепи «судно руської нації й запорозького війська» може скерувати і врятувати лише Карл XII. Разом з тим було висловлене настійливе бажання обрати нового гетьмана. Однак, як зазначалося в меморіалі, вибори можуть бути проведені лише після того, як Войнаровський поверне «всі гетьманські клейноди і наші привілеї та всей скарб в цілості, що лишився по смерті ясновельможного гетьмана Мазепи, зокрема золото, срібло, дорогі камені, перли, висаджені дорогим камінням списи, соболі, папери й інше знадіб’я запорозькому війську». Він «несправедливо й незаслужено присвоює собі право мати все те, що належить… до всього війська». Ця вимога про повернення скарбів і казни була другим пунктом меморіалу. В третьому пункті проводилася паралель союзу Богдана Хмельницького і Карла X з договором Мазепи та Карла XII. Король повинен був знову на ім’я нового гетьмана дати підтвердження, що буде воювати з царем, поки «руський народ не вернеться до колишньої своєї свободи».
В разі укладення миру було висловлено прохання, щоб «не виключено нашого державного інтересу з договорів і не нарушено меж нашої батьківщини аж до ріки Случ, які так простягаються від часів Хмельницького». Король мав також у договорі дати гарантії забезпечення оборони незалежності України від нападу «сусідніх володарів». У четвертому пункті королю пропонувалося заключити союз з Отгоманською Портою і при цьому включити «як додаток» до меморіалу «справи цілості запорозького війська й руського народу».
А. Войнаровський відмовився повернути гетьманський скарб. Запалав скандал, що спричинив до створення з наказу короля спеціальної комісії. Комісія, яка засідала в листопаді 1709 року в таборі короля під Бендерами, покладалася передусім на свідчення Бистрицького, колишнього управителя Мазепиних маєтків, а також на близьких йому осіб. Тому і вирішила справу на користь Войнаровського. Карл XII підтвердив її рішення. Значно пізніше, в 1719 році Орлик писав до шведської королеви Ульріки Елеонори: «Войнаровський, наперекір праву і звичаям, мав у своїх руках усі публічні фонди, завдяки ласці й допомозі своїх приятелів, яких він з’єднав собі підкупом. Я мовчав, хоч ціла моя істота вояки протестувала проти цього мовчання». Орлик зміг добитися лише того, що король не виплатив Войнаровському борг у 60 000 талерів. Однак і новий гетьман їх не отримав.
Отак козацтво й старшина залишилися на чужині, в Бендерах, без матеріальних засобів. Володіння гетьманською булавою в умовах еміграції вимагало значних коштів: і на потреби козацького війська, і репрезентацію, і зносини з чужоземними урядами, й дипломатичну працю серед турків і татар.
Нового гетьмана не обирали цілих півроку. В Україні Петро І вже затвердив гетьманом Івана Скоропадського. Однак, зв’язавшись з козаками та запорожцями, старшина в еміграції вирішила все ж не визнавати його, чекати перемоги Карла XII, повернення в Україну і перевиборів гетьмана.
Час спливав, нічого не змінювалось, а діяти було просто необхідно. Тому, врешті–решт, питання про обрання гетьмана було поставлене. Пропонувалися три кандидатури: небіж Мазепи Андрій Войнаровський, прилуцький полковник Дмитро Горленко і генеральний писар Пилип Орлик. Перший був ще молодий, прогримів скандалом у сварці за дядькові скарби і не мав бажання тримати булаву, другий — не мав популярності. Орлик же користувався авторитетом, відзначався неабияким розумом, широкими знаннями й дипломатичним хистом, його підтримував Карл XII, який ще 28 вересня викликав Орлика в Бендери для ради про державні справи.
5 квітня 1710 року під Бендерами на загальній раді в присутності всієї старшини, запорожців, реєстрового козацтва Пилипа Орлика одноголосно обрано гетьманом. Того ж дня було прийнято документ (вступ і 16 статей), що дістав потім назву «Конституція Пилипа Орлика», або «Бендерська Конституція», і складав угоду гетьмана та старшини про взаємні обов’язки, права й подальший устрій України. У вступі Конституції було подано стислий виклад історії України, пояснено причини, чому Україна розірвала стосунки з Москвою і прийняла протекторат Швеції; проголошувалося, що Україна обох сторін Дніпра має бути вільною на вічні часи від чужого панування; Україна визнавалася республікою, а влада гетьмана обмежувалася; гарантувалися права і привілеї запорожців; державною релігією проголошувалося православ’я, а Київська митрополія мала вийти з підпорядкування Московському патріархові. Документ заклав підвалини принципу поділу влади на законодавчу і виконавчу судову гілки, передбачив виборність посад, що і сьогодні є принциповою засадою розвитку демократичних держав. Відомий український історик права Микола Василенко визначав даний договір як «своєрідну українську Конституцію, яка свідчить про напрямок політичної думки української еміграції того часу… ідеї, закладені в основу угоди Орлика, поділяли не лише емігранти, але й найбільш свідома частина старшини, яка не пристала до Мазепи». Договір був розрахований на те, що він після повернення емігрантів діятиме в Україні як правовий акт.
Однак «Конституція Пилипа Орлика» залишилася лише на папері: після Прутського миру еміграція втратила надію повернутися в Україну, а після Ніштадського миру 1721 року про це взагалі не могло бути й мови. Отже, тому вона ніколи не діяла в Україні і втратила свою силу як юридичний акт навіть в емігрантських колах.
10 травня 1710 року Карл XII, як протектор України згідно з попереднім договором 1708 року з Мазепою, затвердив обрання Орлика гетьманом, вихваливши при цьому його мужність і вірність. Того ж дня був укладений новий договір між Україною і Швецією, в якому підтверджувались гарантії незалежності й самостійності України. Швеція зобов’язувалася забезпечувати оборону і цілісність її території. Зазначалося, що протекція шведського короля над Україною запроваджується «тилько для поправи и подвигнення упалых прав своих и вольностей войсковых».
На честь новообраного і затвердженого королем гетьмана Карл XII влаштував офіційний прийом, на якому Пилип Орлик виголосив промову латиною. То був зразок красномовства і свідчення його намірів продовжувати лінію Мазепи та сподівань на допомогу шведського короля.
Творці Конституції, розробляючи її в чужій країні, усвідомлювали, що її практичне застосування буде неймовірно важким, адже спочатку треба було звільнити Україну від московського панування. Оскільки їхні власні сили були дуже невеликими — кілька тисяч козаків і старшини, — вони сподівалися це зробити за допомогою Швеції, Туреччини та інших країн.
Зі шведським королем Карлом XII була укладена спеціальна угода. Як протектор України, він санкціонував козацьку конституцію, підтвердивши таким чином права та вольності Війська Запорозького. Водночас він виступив гарантом незалежності України та недоторканності її кордонів, які за конституцією обіймали Лівобережжя та Правобережжя. Шведський король зобов’язувався не складати зброї доти, доки Україна не буде звільнена від московського панування, й не укладати миру з царем, не здобувши попереднього відновлення незалежності України.
Проте зірка Карла XII на політичному небосхилі Європи почала меркнути. Він хоча ще виношував плани спільних дій Півночі та Півдня, тобто Швеції й Туреччини, проти Петра І, однак міжнародна ситуація змінилася. На сході Європи захиталася політична рівновага. Росія ставала в ряди найбільш могутніх європейських держав. Нагромаджуючи військові сили, вона спрямовувала свій наступ проти шведів і Туреччини, хоч Оттоманська Порта ще на початку 1710 року підписала з Петром І мировий трактат. Отже, для шведського короля навіть від’їзд на батьківщину сушею чи морем виявився дуже небезпечним, хоча великий візир Алі Чорлілі–паша від імені турецького султана обіцяв забезпечити Карлові XII 50–тисячний ескорт для супроводження шведів додому.
Шведський король вирішив поки що вичікувати сприятливих обставин у Бендерах, використавши цей час для спонукання турецького уряду до війни з Росією. Незважаючи на полтавську поразку, Карл XII був дуже популярним серед турецьких військових кіл. Його дипломати, і особливо Станіслав Понятовський, прибічник Станіслава Лeщинського, досить успішно діяли при дворі султана. Взагалі поляки активно взаємодіяли з турецьким урядом. Не раз відвідували султанську столицю київський воєвода Йосиф Потоцький і граф Тарло.
На сході ж активну дипломатичну діяльність з метою організації антимосковської коаліції розгорнув Орлик. Це питання він порушив у Бендерах у березні 1710 року, коли мав розмову з французьким послом Дезайєром. Восени того ж року український гетьман розпочав листування із кримським ханом Давлет–Гіреєм, дуже впливовою людиною при турецькому дворі. Орлик особисто з ним познайомився під час перебування хана в Бендерах у квітні 1710 року.
На початку грудня з Бендер до Криму виїхала надзвичайна українська делегація. Посольство українського гетьмана виконало свою місію, й 23 січня 1711 року був підписаний договір про встановлення союзу між Кримським ханством і Орликом. Це було зроблено на ґрунті повної незалежності України. Хан брав на себе зобов’язання не укладати без згоди української сторони миру з Москвою. У договорі хан гарантував спокій і безпеку населенню України під час воєнних дій. Орлик призначив постійного свого резидента (посланника) при ханському дворі.
У договорі обумовлювалися й відносини з тими донськими козаками, які після придушення військами Петра І антицаристського повстання на чолі з Булавіним переховувалися від помсти царя на землях–кочовищах Кубанської орди й мали тісні зв’язки з усім Донським військом. За договором донці мали підлягати Орлику й користуватися рівними з українськими козаками правами та привілеями.
20 листопада 1710 року Туреччина оголосила війну Петру І. До певної міри це було досягненням шведської дипломатії. Карл XII у своєму стратегічному плані ставив завдання опанувати ситуацію в Польщі й дати під Києвом генеральну битву царським військам передусім за допомогою турецької армії. Для звільнення Правобережної України була спланована зимова військова експедиція об’єднаних сил кримського хана, буджацьких татар, поляків і козаків на чолі з Орликом.
Після очищення від царських військ Правобережжя надалі розвивати військові операції повинна була турецька армія. Передбачалося, що передуватимуть усім цим діям дві допоміжні операції. Кримський хан мав увійти на територію Росії й ударити на Вороніж, щоб зруйнувати корабельну флотилію, а його син — кубанський салтан мусив іти на Азов. Усі ці операції, за задумом Карла XII, мали сприяти просуванню шведських армій із Померанії в Польщу, що розв’язало б руки полякам, які орієнтувалися на Станіслава Лещинського.
Але добре задуману загальну стратегічну концепцію війни союзники не спромоглися здійснити ні поетапно, ні окремими частинами.