Жодне прокляття не в змозі було знищити велику ідею Івана Мазепи про вільну, незалежну, самостійну Україну. Тому ідея державної суверенності, незалежності має загальнолюдське значення і забезпечує нормальне існування кожного народу, кожної нації, зберігає етнофонд людства.
Разом з тим треба протистояти тенденції ідеалізації гетьмана — прагнення перетворити його на ікону, приписуючи риси, яких у нього не було. При цьому дещо з його характеру замовчується. Проте Іван Мазепа цього не потребує. Велич українського гетьмана, борця за незалежну самостійну Україну не зменшиться, коли ми розкриємо його особу такою, якою вона була насправді, з усіма її гранями. Звісно, окремі з них можуть бути нам і не до вподоби. У боротьбі за владу, за збереження та утвердження свого гетьманства він вдавався до таких засобів, які не заслуговують на схвалення. Бувало й так, що межа між дипломатією та інтригами зникала.
Іван Мазепа не був демократом. Аристократ, він цілеспрямовано створював в Україні аристократію з середовища козацької старшини й української шляхти. Підтримуючи старшину економічно, надавав їй земельні маєтності, бажав зробити її незалежною політично, дбав про її освіту й навіть зовнішню культуру. Водночас видавав універсали, в яких прагнув захистити інтереси посполитих селян і рядових козаків, стримати зажерливість старшини в межах тодішніх прав, законності щодо обтяження селян повинностями, а також боронив козаків, яких примушували переходити в посполиті.
Саме Мазепа одним із перших виплекав ідею самостійної незалежної Української держави, підняв цю ідею на височінь загальнонаціональної історичної мети. Мабуть, неможливо з’ясувати, коли виникла і як розвивалася ця ідея в Мазепи. Завжди дотримуючись принципу улюбленого автора Макіавеллі «таємниця — це душа справи», він виношував свої ідеї, приховуючи власні наміри абсолютно від усіх. Мазепа поводив себе надобережно, оскільки ризик був величезний в умовах складної політичної й військової ситуації в Україні. Саме в часи Руїни він повернувся на Батьківщину й залишився там назавжди.
Пройшовши уявно за Мазепою його життєвим шляхом, можливо, ми допомогли якось накреслити умови та обставини, в яких формувалася й діяла ця незвичайна особистість, пізнати витоки його світобачення, визначити чинники, що обумовлювали його поведінку.
Цілком слушною є думка академіка В. Смолія, що сьогодні ми можемо сперечатися, шукати помилки у діях гетьмана, погоджуватися чи не погоджуватися з його окремими вчинками. Незаперечним лишається тільки той факт, що політичний крок І. Мазепи у 1708 році відбивав потаємні настрої частини козацького суспільства, яке прагнуло бачити Україну суверенною державою, а акцією переходу Мазепи на бік Карла XII був на десятиліття призупинений процес наступу російського абсолютизму на козацький устрій України.
Без мазепинського повстання, яке мов дзвін сколихнуло буття гетьманської України, дуже важко уявити собі рух за її волю. Воно мусить стати безцінним уроком для тих політиків, які мають дбати про долю народу, долю нашої держави.
Про безсмертя та високість справи гетьмана І. Мазепи свідчить і той факт, що в наступні століття «мазепинцями» часто називали національно свідомих українців, які жертвували життям за волю Батьківщини.
Пилип Степанович Орлик
Гетьман України в еміграції (1710—1742). Сподвижник гетьмана І. Мазепи. До кінця свого життя полишився вірним своєму патронові і благодійнику та був продовжувачем його справи — боротьби за державний суверенітет Гетьманщини.
Автор «Пактів і Конституції прав і вольностей Запорізького війська» — пам’ятки політико–правової думки, в якій вперше у європейській традиції закріплено принцип поділу гілок влади.
Перебуваючи в еміграції, більше тридцяти років свого життя присвятив справі боротьбі за Українську державу.
Давня історія родини Орликів відома нам з генеалогічної довідки, укладеної сином гетьмана, генералом французької армії Григором Орликом 1747 року. Першим з чеського роду згадується у 1121 році Станіслав Орлик — прародич двох гілок, представники яких оселилися на Шлезьку (Сілезія) і в Польщі. Зберігся оригінал диплома імператора Фердинанда від 12 липня 1624 року — «Графові Орликові з Моравії». Тут сказано, що «Орлик слов’янською мовою означає орла і в Угорщині ця родина має ім’я «Olach». На той час Орлики вже поділилися на дві гілки і лише одна з них проживала у володіннях імператора, а друга, протестантська, під час гуситських війн XV століття емігрувала до Польщі — у Краків. Польська лінія мала своїм продовжувачем Яна Криштофа Орлика, який одружився з донькою подільського воєводи Пиляви й помер у 1592 році. їхнім сином був Степан Орлик, який помер у 1636 році, полишивши сина Степана. Останній прославився військовою відвагою, яка була відзначена на сеймі 1660 року, і загинув під Хотином 11 грудня 1673 року, полишивши маєток під Смоленськом. Від дружини з литовського роду Малаховських–Володкевичів Ірини він мав двох синів — старшого Степана, що помер бездітним, і молодшого — Пилипа, майбутнього гетьмана. Пилипу дістався батьківський маєток на Мінській землі, який був незабаром проданий, після чого родина перебралася в Україну. Батько Орлика був католиком, про що писав Пилип у листі до патера Кашода (18 квітня 1727 року), але мати Ірина була православною. Майбутнього гетьмана, очевидно, охрещено за православним обрядом: у своєму щоденнику він тричі згадує свого патрона св. Пилипа під 10 жовтня (за старим стилем), що відповідає православному календарю.
Пилип Орлик народився 11 жовтня (за старим стилем) 1672 року в селі Косуті Ошмянського повіту на Віленщині. Початкову освіту він здобув у єзуїтській Віленській академії. Після того як сім’я Орликів переселилася в Україну, Пилип вступив до Києво–Могилянської академії як православний шляхтич і успішно закінчив її в 1694 році. Відомо, що 1692 року він навчався у філософському класі.
Рівень освіти в академії на той час був досить високий. Серед професорів на молодого Орлика найбільший вплив мав видатний мислитель України Стефан Яворський. Він протегував Пилипові, підтримував його, а після закінчення академії допомагав йому влаштуватися на службі. Спудей Орлик, маючи чутливу і вразливу вдачу, схильну до високих почуттів, усією душею прихилився до улюбленого вчителя й усе життя зберігав до нього великий пієтет. Це про нього значно пізніше, вже на еміграції, згадуватиме гетьман як про «улюбленого мого вчителя, конфідента і добродія». У червні 1721 року саме йому напише Орлик виправдувального листа з проханням добитися від царя амністії. В далеких Салоніках ловитиме колишній спудей звістки про Яворського і нотуватиме їх у своєму «Діарії».
Яворський був професором риторики та філософії і мав пріоритетний вплив на формування світогляду, поетичних здібностей і душі Пилипа Орлика. Ще в академії Пилип почав віршувати, його поетичні твори зберігалися в бібліотеці генерального хорунжого Миколи Даниловича Ханенка в збірці поезій викладачів, учнів академії 1709 року. Талановитий спудей складав панегірики — хвалебні вірші на честь окремих історичних діячів та сучасників. Серед відомих на сьогодні першим було опубліковано у 1695 році латиномовний панегірик гетьману Мазепі під назвою «Руський Алкід». У ньому поет оспівує І. Мазепу як організатора взяття Казикермена, Асламмістечка та інших кримських фортець.
У січні 1698 року в Батурині, гетьманській столиці, у церкві Св. Трійці відбулося урочисте вінчання ніжинського полковника Івана Обидовського (небожа гетьмана І. Мазепи) з донькою майбутнього генерального судді Василя Кочубея Ганною. Урочисту промову з цього приводу під назвою «Виноград Христов» виголосив Стефан Яворський, а його колишній учень Пилип Орлик (який не тільки разом навчався з гетьманським небожем, а й був його особистим приятелем) підніс подружжю свій новий панегірик «Сарматський Гіппомен», надрукований у друкарні Києво–Печерської лаври.
На той час Орлик був писарем консисторським Київської митрополії. Очевидно, тоді ж він написав вісім віршів на герб Данила Апостола, розміщених на аркуші з гравюрою Щирського, який знаходився у єдиному примірнику в варшавській бібліотеці Красінських. Тут він також підписався: «Пилип Орлик писар кафедральний». Це перша його посада, про яку збереглася офіційна згадка. Дана посада незаперечно свідчить, що в Україні Орлик був православним. Лише пізніше, на еміграції у Броцлаві 1721 року він стане уніатом і тому одночасно молитиметься в грецьких церквах і католицьких костьолах.
23 листопада 1698 року в житті Орлика сталася важлива подія, яка назавжди поєднала його з українською старшиною. Того дня в Полтаві він обвінчався з донькою полтавського полковника Павла Герцика та Ірини Яб- лонської Ганною. Очевидно, знайомство консисторського писаря Київської митрополії з представницею знатної родини відбулося на весіллі І. Обидовського. П. Орлик як віртуозний панегірист, знавець п’ятьох іноземних мов, справив позитивне враження на гетьманське оточення та на самого гетьмана І. Мазепу. І це, безперечно, вплинуло на подальшу долю талановитого учня С. Яворського. Батько Ганни П. Герцик помер наступного року і був урочисто похований в Києві, а його дружину після Полтави Петро І вислав до Сибіру. Ганна ж, кинувши все, подалася за своїм чоловіком по світу, народила йому трьох синів і п’ятеро доньок, до кінця випила разом з чоловіком гірку чашу поневірянь, страждань, принижень, але жила разом з ним надією. Ганну прихилила недоля в Станіславові з доньками Варварою та Марією. І там вона майже на п’ятнадцять років пережила чоловіка, терплячи нужду та злидні і спродуючи останню одежину.
Через рік після одруження, 6 листопада 1699 року в Орликів народилася перша дитина — донька Анастасія, — на хрестинах якої було багато старшини. Це підкреслює широкі зв’язки Орлика у вищих колах української шляхти. Вже на той час Пилип, очевидно, був «гетьманской войсковой старшини канцелярист» (згадується у 1702 році). Про Орлика як про молодого реєнта військової канцелярії писав у квітні 1700 року і Самійло Величко: «Филип Орлик, реєнт тогдашний войсковой канцелярии, новициантом будучи, хочай и мудрий был человек, еднак еще не призвичаился был досконале до управлення всяких дел воскових писарских». Проте авторитет Пилипа Орлика вже на той час був досить високий. Про це свідчить хоча б той факт, що 5 листопада 1702 року в Батуринській Микільській церкві новонародженого сина Орлика Григора хрестили сам гетьман Іван Мазепа, полковник Іван Ханенко та Віра (чи Любов) Кочубеївна — дружина генерального судці Василя Кочубея. «Реєнтом канцелярії війська Запорозького» був Пилип Орлик і наприкінці липня — на початку серпня 1707 р., про що свідчить його лист до військового канцеляриста Івана Максимовича. Затим, не раніше осені 1707 року, Орлик став генеральним писарем.
Такій швидкій кар’єрі він був зобов’язаний в першу чергу власними здібностями і якостями: гострим розумом, чіткою пам’яттю, високою освіченістю, природним тактом та дипломатією, особливою кмітливістю та обдарованістю. Не випадково Мазепа любив і довіряв Орликові. А він навіть у покаянному листі до Яворського 1721 року підкреслював, що ніколи нікому не складав присяги, навіть цареві — лише панові своєму гетьману Мазепі. Пізніше в своєму «Діарїї» Пилип засвідчить, що Мазепа «як ніхто… міг краще обробити людину й притягти її до себе».
Нові посади приносили Пилипу Орлику нові володіння: села Дремайлівка, Дорогинка Ніжинського полку, млини і двори в Батурині та Ніжині, у 1708 році — села Кривець та Риловичі у Стародубському полку з млинами, винницями, лісами, руднею та слобідкою, якій дали назву
Орлівка. Рангові маєтності писар отримав під Гадячем. Дружина принесла у посаг землі на Полтавщині. Мазепа надав йому село Домишлин Сосницького повіту Чернігівського полку. Жителі Домишлина навіть у 1710 році, після офіційного прокляття, згадували колишнього власника Орлика, за якого вони не були обтяжені податками
і навіть не виконували громадських повинностей.
Швидке просування по табелях урядів не зашкодило Орлику продовжувати свої поетичні заняття. В літературі є згадка про написаний ним «Епітафіон» митрополитові Варлааму Ясинському.
Одночасно Орлик усе більше вникав у політичні справи і втаємничувався в різноманітні плани старшини. Наприклад, у 1707 році він був свідком зібрання в Києві у генерального обозного Ломиковського чи миргородського полковника Данила Апостола, на якому читали Гадяцький договір 1659 року гетьмана Виговського з королем, взявши текст його з бібліотеки Києво–Печерського монастиря.
Вважається, що поряд з Андрієм Войнаровським Пилип Орлик був одним з перших і найбільш посвячених у таємні плани гетьмана Мазепи відступитися від Петра та взяти сторону Карла XII і Станіслава Лещинського. Про це він сам детально повідомляє в листі до свого вчителя, тоді вже митрополита Рязанського і Муромського Стефана Яворського. Лист був написаний наприкінці літа 1721 року, коли в Орлика визріла відчайдушна думка повернутися в Україну і просити помилування в царя. Певне ж, гетьман у цьому листі мав виправдати себе, «понеже многие едны недоброхоти мои, другие, хотящи себе оправдати, злоклеветным своим донесением милосердное царского величества сердце на болший гнев и отмщение против мене возбудили и подвигнули, будто я единомисленным и единосоветным с Мазепою тоей измены былем автором и все тайны оныя ведалем». У цьому листі Орлик намагається довести, що був простим виконавцем волі Мазепи, який взяв з нього присягу.
У 1706—1707 роках Пилип під диктування гетьмана вів таємне шифроване листування з княгинею Дольською, що мала стосунки із Станіславом Лещинським. Згідно з його словами, Мазепа відкрив писарю свої плани 17 вересня 1707 року: «До сего часу не смел я тебе прежде времени намерения моего и тайны тоей объявлять… А понеже теперь пред тобою не могло то утаитися, прето пред Всеведущим Богом протестуюся и на том присягаю, что я не для приватной моей ползы, и не для вышших гоноров, не для большаго обогащения, а ни для иных яковых нибудь прихотей, но для вас всех, под властию и реиментом моим зостаючих, для жон и детей ваших, для обшего добра матки моей отчизны бедной Украйни, всего войска Запорожского и народу Малороссийского, и для подвышшеня и разширеня прав и волностей войсковых, хочу тое при помощи Божой чинити, чтоб вы, з жонами и детми, и отчизна с войском Запорожским так от Московской, яки от Шведской сторони, не погибли. А если бым для яких- нибудь приватних моих прихотей тое дерзал чинить, побий мене, Боже, в Троицы святой єдиний и невинная страсть Христова, на души и на теле». Поцілувавши животворного хреста, Мазепа заприсягнув на вірність і незраду собі Орлика.
Безперечно, справа була вкрай ризикованою. Орлик вагався, прагнув вияснити в гетьмана, чи є гарантії, що при шведах буде краще. Мазепа відповідав: «Яйця курицу учат! Албо ж я дурак, прежде времени отступать, пока не увижу крайней нужди, когда царское величество не доволен будет, не токмо Украины, но и государства своего от потенции Шведской оборонить». 3 того часу Орлик був активно задіяний гетьманом у зв’язках з Станіславом Лeщинським, княгинею Ганною Дольською та шведським королем. Він вів таємне листування, зустрічався з агентами (ксьондз Заленський), брав участь у радах.
П. Орлик писав Яворському, що робив усе це з великим острахом, боячись, «что тая Мазепы с противною стороною корреспонденциа на крайнюю когдась мене наразит погибель, если царское величество с подлинных документов доведается. И того ради всегда снедаемся внутренею боязнию, страхом и скорбию, а смотря на жону и дети мои, по всяк день часто воздыхалем, чтоб с собою и их не погубить».