Під час війни Многогрішний займався організацією козацьких загонів, забезпеченням їх зброєю, боєприпасами, навчанням молодиків військовій справі тощо. Крім того, він виконував різні доручення Хмельницького та його найближчих соратників, брав участь у врегулюванні напруженого становища, що склалося між населенням Київщини та польською владою. Влітку 1650 року до Києва вирушило п’ятнадцятитисячне військо козаків, незадоволених свавіллям польської шляхти. Дем’ян Многогрішний і Данило Нечай добилися від польського короля Яна–Казимира грамоти, яка підтверджувала умови Зборівського трактату між Україною та Польщею й яку було подано до Київської городської книги. Це послабило напругу і задовольнило як Богдана Хмельницького, так і польського короля.
Дем’ян Многогрішний командував загонами козаків у різних битвах. Так, 1651 року, перед Берестецькою битвою полковник Іван Богун послав навздогін полякам, які відступали з Кам’янця, загін козаків під орудою Многогрішного, але під Купчинцями він зазнав поразки.
Втім, треба зауважити, що тривалий час після Національно–визвольної війни Многогрішний перебував у безвісті. Як відомо, деякий час він очолював Чигиринський полк, що свідчило про зміцнення його становища в умовах кривавої круговерті Руїни.
За часів гетьмана І. Брюховецького Д. Многогрішний очолював Чернігівський полк. Гетьман багато в чому покладався на цього вояка й адміністратора й більше, ніж іншим, довіряв йому. Може тому, що бачив у ньому щось дуже близьке собі (згадаймо, що І. Брюховецький теж дійшов до гетьманської булави, починаючи зі «старшого служки» Б. Хмельницького). І Многогрішний не обманув надій свого патрона. Коли вибухнуло антимосковське повстання, чернігівський полковник разом з іншими лівобережними старшинами, що брали участь на козацькій раді в Глухові 1668 року, будучи невдоволеними умовами Андрусівського перемир’я, приєднався до нього.
Після того як у 1668 році І. Брюховецького було скинуто з гетьманства, Д. Многогрішний перейшов на бік Петра Дорошенка, з яким був близько знайомий ще з років Хмельниччини. Після свого від’їзду на Правобережжя Дорошенко залишив Многогрішного на Лівобережній Україні наказним гетьманом, доручивши йому вигнати воєвод з Переяслава, Ніжина, Чернігова.
Але тільки–но гетьман П. Дорошенко полишив Лівобережжя, на Сіверщину (Ніжин і Чернігів) рушила московська армія на чолі з воєводою Ромодановським. Цей наступ, відсутність воєнної допомоги від гетьмана, московські залоги у містах, тиск промосковськи налаштованої частини старшини і православного духовенства (особливо архієпископа чернігівського Лазаря Барановича) поставили наказного гетьмана у досить складну ситуацію.
Прибулі в Седнів брат Д. Многогрішного Василь, стародубський полковник П. Рославець і колишній ніжинський полковник М. Гвинтівка почали умовляти Многогрішного повернутися під владу російського царя. Ці умовляння впали на благодатний ґрунт, і Дем’ян Многогрішний відправив їх на переговори з князем Ромодановським. Між ним і Многогрішним зав’язалися жваві стосунки. Вони закінчились тим, що Многогрішний і Рославець присягли на вірність російському цареві. Гетьман і воєвода зустрілися в Салтиковій Дівиці, де обговорили деталі відновлення російських залог в українських містах.
Тим часом відправлені до Москви М. Гвинтівка і Василь Многогрішний доповідали в Малоросійському приказі, ніби Дем’ян Многогрішний і Петро Рославець хочуть, щоб на Україні був російський гетьман з військом. Причому, мовляв, утримання війська брав на себе український народ. Як виявилося пізніше, М. Гвинтівка і Василь Многогрішний видавали бажане за реальне. Дем’ян Многогрішний так не думав, бо він належав до тієї групи козацької старшини, яка обстоювала широку автономію України в складі Російської держави.
Автономістично налаштований старшині та духовенству протистояла основна маса міщан, селян і білого духовенства. Саме в царському уряді вона шукала захисту від визиску з боку тих місцевих можновладців, що перебували при владі. Наївна віра окремих груп населення в «доброго» царя розколола українське суспільство і завдала шкоди національним інтересам України.
Позиція Многогрішного щодо союзу України з Московією чітко викладена в листі до вже згадуваного Лазаря Барановича. В ньому, зокрема, він писав: «Порадившись з полками лівобережного боку Дніпра, при яких вільностях хочемо бути, відомо чиню, якщо государ нас, своїх підданих, захоче при колишніх вільностях покійного славної пам’яті Богдана Хмельницького, в Переяславі затверджених, зберегти і нинішніх ратних людей своїх з міст наших усіх — Переяслава, Ніжина, Чернігова — вивести, тоді «изволь», ваше преосвященство, написати царській величності: якщо нас по милості своїй прийме, вільності наші збереже і, що зробилося з вини Брюховецького, простить (а то зробилося від насилля воєвод і відняття вільностей Війська Запорозького), то я готовий з полками цього боку Дніпра царській величності поклонитися і сили наші туди направити, куди буде царський указ. Якщо царська величність нашою службою «возгнушається», то ми за вольності свої вмерти готові; якщо воєводи залишаться, то хоч один за одним померти доведеться, а їх не хочемо». Як видно з цього листа, Дем’ян Многогрішний не виступав проти повного розриву України з Московією, а домагався, і притому рішуче, відновлення умов Переяславської угоди 1654 року.
Проте царизм уже не бажав іти на поступки українським автономістам і здавати завойовані з великою бідою позиції. У листопаді 1668 року цар направив Дем’яну Многогрішному та Лазарю Барановичу грамоти, в яких «прощав» українському народові його «гріхи» перед Московією і заявляв про свою милість до нього. Але ніяких конкретних обіцянок щодо повернення Україні колишніх прав і привілеїв цар не давав. Він, маючи опору серед частини місцевого населення, відчув свою владу над Україною і був упевнений у можливості приборкати місцевих автономістів.
Наказного гетьмана штовхали в небажані обійми царського уряду зовнішні обставини. У цей час гетьманом було обрано Суховія, який дотримувався прокримської орієнтації. Разом з частиною запорожців і загонами татар він вступив на Лівобережну Україну й почав виганяти звідти російські та вірні царю козацькі залоги. Для боротьби проти татар Многогрішний об’єднав козацькі полки з військами боярина Ромодановського. Одночасно й Петро Дорошенко направив свої полки під командуванням брата Григорія на Лівобережжя. Цей факт київський воєвода Шереметєв розцінив як перехід його на бік Московії й відрядив посланців, щоб прийняли присягу наказного гетьмана на вірність царю. Але Григорій Дорошенко з гідністю відповів, що він не збирається присягати, а воєнні дії почав за відновлення козацьких вольностей. Якщо цар, продовжував Дорошенко, накаже вивести з малоросійських міст воєвод і ратних людей, тоді ми всі з радістю будемо йому служити.
Такої ж думки про долю України дотримувався й Дем’ян Многогрішний. Він просить царя підтвердити Україні ті права, що були затверджені Березневими статтями 1654 року. У разі відмови гетьман навіть погрожував «піддатися поганину», тобто татарам.
У відповідь на таку позицію гетьмана київський воєвода, який координував діяльність усіх російських воєвод в Україні, направив йому листа, де, зокрема, писав, що він ніколи не думав, щоб той був невірним слугою царської величності. «Я завжди згадую твій правдивий розум, постійну послужливість, як ти великому царю вірно служив і чинив над ворогом різний промисел». При цьому воєвода облудливо писав, що в містах воєводи все робили за договірними статтями 1654 року, права і вольності козацькі не порушувалися, а якщо якісь неприємності і були, так з вини «вора» Брюховецького, а не царя.
Поки тривало таке листування, козаки спільно з московськими ратниками завдали поразки військам Петра Суховія й змусили їх відступити в Крим. Після цього Многогрішний приступив до зміцнення своїх позицій, насамперед до обрання себе гетьманом Лівобережної України. З цією метою він зібрав у грудні 1668 року в Новгороді- Сіверському на старшинську раду ніжинського, чернігівського і стародубського полковників. Крім них, у ній брали участь деякі з полкових старшин, а також представники кількох лівобережних міст, які підтримували претендента на гетьманську булаву. Не довіряючи їм повністю, Многогрішний наказав наглухо зачинити обгороджений дерев’яним частоколом двір, а обабіч нього поставити озброєну варту з найнадійніших козаків. Після тривалої, тяжкої тиші перед присутніми виступив архієпископ Лазар Баранович. Він зразу ж запропонував обрати гетьманом Дем’яна Многогрішного. Обстановка розрядилася, всі враз заговорили й почали умовляти претендента взяти булаву на знак своєї згоди стати гетьманом. Дем’ян Многогрішний довго відмовлявся від булави. Врешті–решт він змилостився над присутніми й узяв булаву. Так відбулося обрання нового гетьмана України, суперечливого за характером і нещасливого за долею.
На цій раді старшина виробила свою лінію щодо відносин України з Московією. Новообраний гетьман виконав наказ царя про надіслання до Москви представників від себе, «від духовного і мирського, служилого і міщанського чину і від поселян з проханням про прийняття під нашу державну руку». В січні 1669 року до Москви прибуло посольство від України. Військо Запорозьке і особисто гетьмана представляли обозний Петро Забіла, осавул М. Гвинтівка, суддя Іван Домонтович, шість сотників, два отамани, військовий підписар і сорок шість рядових козаків. Від духовенства — ігумен Максаківського монастиря Є. ІПиркевич. Посольство від імені гетьмана просило царя підтвердити права й вольності Війська Запорозького: «Військо Запорозьке часто розколи робило тому, що після смерті Богдана Хмельницького гетьмани, заради маетностей, Війську зменшували вільності. Хоч за статтями Бог- дановими і повинні бути воєводи в Переяславі, Ніжині й Чернігові для оборони від ворога, однак вони замість оборони велику шкоду нам заподіяли; ратні люди в наших містах кражами частими, пожарами, вбивствами і різними муками людям дошкуляли; понад те наших звичаїв не вивчили; коли кого–небудь з них на злому ділі спіймають і воєводам чолобитну подадуть про покарання, то воєводи справу затягували. Нинішня війна і почалася з цього. Щоб наказав великий цар своїх людей з наших міст вивести, а в казну податок ми самі будемо давати через своїх людей, яких військо вибере, і то не з цього часу… Ті ж воєводи, незважаючи на прийняті статті, в козацькі права і воль- ності вступалися і козаків судили, чого ніколи в Війську Запорозькому не бувало. А коли Військо Запорозьке буде свої мати, то ніколи зради не буде. В немалій смуті гетьман і все Військо Запорозьке перебуває тому, що ваша царська величність місто царствуюче Київ королівській величності віддавати дозволив…».
Цар простив українцям попередні проступки, пообіцяв козакам милостиво ставитися до них. Разом з тим царський уряд відверто погрожував карати тих, хто робив якісь «ша- тості й міжусобиці». До того ж, ніяких гарантій повернення всіх прав і вольностей козацьких посольство не отримало.
Це суттєво ускладнило становище лівобережного гетьмана, якому доводилося переборювати опір опозиції. Старшина й козаки тих полків, що не брали участі в раді, тривалий час не визнавали обрання нового гетьмана. І це потягло за собою кровопролиття, розруху, горе і нещастя українського народу…
Серед інших незадоволеним кандидатурою нового гетьмана був і ніжинський протопіп С. Адамович, вірний прислужник царського уряду. В січні 1669 року він доповідав цареві про намір гетьмана зробити так, щоб «у нас у Малій Росії й нога Московська не стояла». Намагаючись принизити новообраного гетьмана, Адамович звинувачував того в привласненні податків, зловживанні владою, честолюбстві й грубості. Це був перший донос на гетьмана, яких потім буде чимало. Крім того, ніжинський протопіп скаржився на те, що Дем’ян Многогрішний тривалий час тримав його у в’язниці, забрав собі податки з пасік і горілчаних котлів, і взагалі він — «великий ворог, а не доброхот пресвітлій царській величності». Наприкінці листа Адамович умовляв царя не тільки не виводити з українських міст російські залоги, а навіть посилити їх. Звичайно, не все в цьому доносі відповідало дійсності. Але безперечно, що Многогрішний на перших порах виступав за повернення Україні широких автономних прав.
Про це свідчить і царський воєвода Ушаков, який за розпорядженням київського воєводи Шереметева мав зустріч і тривалу бесіду з гетьманом. На вимогу Ушакова сприяти поверненню російських військ у Бориспіль, Козелець і Остер Многофішний відповів, що коли цар змилостивиться над Україною, тоді ці міста визнають його владу над собою. Досить тверду позицію зайняв гетьман і стосовно наміру Московії віддати полякам Київ. Якщо так трапиться, зазначав він, то й лівобережні міста ніколи не залишаться під владою царя.
На початку березня 1669 року в Глухові відбулася рада за участю Григорія Ромодановського, старшини, представників козацтва та міщанства. На ній знову розгорілися суперечки щодо російських залог в українських містах. Дем’ян Многофішний зі своїми прибічниками наполягали на їх виведенні. Своє бажання гетьман пояснював тим, що воєводи втручалися в місцеві справи, безчестили козаків, називали їх мужиками, займалися крадіжками та підпалами. Однак, спираючись на думку лівобережного міщанства й частини старшини, царський уряд не бажав іти на поступки гетьману та його оточенню.
На раді між старшиною й царським урядом було підписано так звані Глухівські договірні статті. Після цього рада підтвердила гетьманство Дем’яна Многогрішного, який присягнув «служити великому царю вірно». За умовами Глухівських статей воєводи залишалися в Києві, Переяславі, Ніжині, Острі та Чернігові. Причому їм заборонялося втручатися в місцеві справи. Фактично функції воєвод обмежувалися тільки організацією сторожової та залогової служб. Через повстання 1668 року і непоступливість Дем’яна Многогрішного царський уряд мусив відмовитися від введення в Україні власної податкової та адміністративної систем. Зате він підфимав ідею створення загону найманців з однієї тисячі козаків, який мав придушувати народні заворушення. Кількість реєстрових козаків зменшувалась до тридцяти тисяч, їм заборонялося без дозволу царя переобирати гетьмана. Українським представникам не дозволялась участь у дипломатичних переговорах російських дипломатів з приводу справ, що стосувалися України.
Обмежуючи автономні права України, Глухівські статті одночасно зміцнювали позиції лівобережного гетьмана як ставленика Московії. Відчувши це. Многогрішний відмовився від пропозиції Дорошенка спільно виступити проти ворогів України, у тому числі й Московії. І це при тому, що на бік правобережного гетьмана перейшл и три лівобережні полки — Лубенський, Миргородський і Полтавський. Зрозумівши небезпеку для власного існування, Дем’ян Многогрішний почав боротьбу проти свого колишнього благодійника. На літо 1669 року лівобережний гетьман став відверто протидіяти спробам Петра Дорошенка вигнати російські залоги з лівобережних міст і поширити свою владу на все Лівобережжя. 10 липня він писав царю: «Маючи точні дані з тієї сторони Дніпра від корони польської і великого князя литовського гетьмана Дорошенка, який, незважаючи на прийняті договори з вашою царською пресвітлою величністю, які з її королівською величністю і Річчю Посполитою в Андрусові прийняли, і не задовольняючись над тією стороною своїм старшинством гетьманським, але і на цю сторону Дніпра війська свої кінні з Іваном Канівцем і Носом, і з Перебийносом більше тисячі з тієї сторони Дніпра і Сіркового війська частину ж переслав, щоб кровопролиттям привід до війни давали нам, і в міста Лубни, в Лохвицю і в Ромни піхоту серденяцьку і козаків посилав і наказав їм, щоб «задор» до війни робили». Далі Многогрішний просив у царя війська для відсічі наступу Дорошенка. Царський уряд задовольнив прохання лівобережного гетьмана. Він вважав українське питання вирішеним й не збирався повертатися до нього знову. Цар рішуче виступив проти спроб Петра Дорошенка та інших українських автономістів захистити єдність України.
Влітку 1669 року перед Многогрішним відкрилася можливість покінчити з лівобережним претендентом на булаву. В липні–серпні він одержав кілька листів від Михайла Ханенка з пропозицією почати спільну боротьбу проти його суперника Петра Дорошенка. Ставленик Польщі хотів об’єднати свої сили з силами Дем’яна Многогрішного на основі спільної ненависті народу до султанської Туреччини. Але він не врахував того, що народ так само вороже настроєний і проти шляхетської Польщі, на яку робив ставку майбутній гетьман Правобережної України. Крім того, Дем’ян Многогрішний обурювався тим, що Михайло Ханенко не визнав його «повним», а тільки «сіверським» гетьманом. Тому про пропозицію Ханенка лівобережний гетьман негайно сповістив царя й додав, що без його згоди він не подасть ніякої допомоги ставленику шляхетської Польщі на Правобережжі. Покладаючись тільки на власні сили в боротьбі за незалежність Лівобережної України, Дем’ян Многогрішний прирік себе на повну ізоляцію від тих здорових сил Правобережжя, які прагнули єдності й незалежності всієї України.
У серпні 1669 року війська лівобережного гетьмана почали воєнні дії проти полтавського, миргородського і лубенського полковників. Вступивши на територію Лубенського полку, вони під Рогинцями завдали поразки загонам полковника Г. Гамалії і переслідували їх залишки до Лохвиці. У полон було взято чимало козаків, у тому числі, як писав сучасник, якогось Карпенка з роду Богдана Хмельницького. Гетьмана зустріли хлібом і сіллю жителі Чорнух, Куренків і Городищ, яким набридли старшинські чвари та постійні військові дії.
Перехід частини лівобережною населення на бік Дем’яна Многогрішного змусив патріотично налаштовану старшину вдатися до широких агітаційних методів. Я. Лизогуб та інші полковники поширили на Лівобережжі універсали з закликом до козаків та поспільства не підкорятися Многогрішному, а підтримати Дорошенка. Щодо самого лівобережного гетьмана та його прибічників, в універсалах писалося так: «Не треба на те уповати нікому, що чужоземні народи знайшли «ласих» до урядів людей, які про майбутнє не думають, задовольняють їх старшинствами військовими і обіцянками всіляких милостей до себе прихиляють». Справедливі й своєчасні попередження робила козацька старшина. Але пізніше на ці «лукавства» знадилися і Я. Лизогуб та інші автори закликів, які перейшли на службу до російського царя.
Звертання автономістично настроєної старшини не знайшло підтримки серед лівобережного козацтва та міщанства. Це дозволило Многогрішному завдати кілька поразок розрізненим загонам Дорошенка і Суховія. До зими 1669 року майже вся Лівобережна Україна підкорилася владі Дем’яна Многогрішного. На початку 1670 року Дорошенко листовно заявив лівобережному гетьманові про своє бажання бути з ним у мирі й злагоді. Одночасно й запорозькі козаки визнали владу лівобережного гетьмана і прохали, щоб цар знову прийняв їх у підданство.
Проте відносини між Дем’яном Многогрішним і Запорозьким Кошем так і не влагодилися. Особливе незадоволення запорожців викликали дії гетьмана, спрямовані на ізоляцію Запорожжя від Лівобережної України. З цією метою гетьманські застави не пропускали на Запорожжя лівобережне населення, а порушників навіть кидали в миргородську тюрму. Сильне незадоволення місцевих жителів викликали конфіскації гетьманом майна в прибічників колишнього гетьмана Івана Брюховецького, призначення на старшинські посади вірних собі людей. Так, колишній генеральний підскарбій Р. Ракушка–Романовський скаржився цареві на те, що в нього забрали будинок, чотириста осьмачок хліба, шість горілчаних казанів, четверо коней, півтори сотні свиней, півтисячі золотих і ще багато чого. Перерозподіл майна і перестановка старшини настроїли значну частину заможного козацтва і старшини проти гетьмана. Крутим характером Многогрішного були дуже невдоволені й окремі його прибічники, навіть ті, хто звів його на гетьманський престол.
Настрої старшини і козаків добре розумів і сам Дем’ян Многогрішний. На святковому обіді 17 квітня 1670 року, на якому були присутні майже всі лівобережні полковники, гетьман сказав: «Чую я, що козаки всіх міст мене не люблять; якщо і вправду так, то ви б били чолом великому царю про обрання другого гетьмана, я клейноди військові уступлю тому, кого ви оберете. А поки я буду гетьманом, свавільників буду приборкувати, скільки в мене буде сил, на тім я присягав великому царю; не так, як Івашко Брюховецький… Скільки свавільникам не крутитися, крім великого царя дітися нікуди». Присутній на обіді піддячий М. Савін зробив висновок, що більшість лівобережних полковників ставляться до царя «так собі». Московському представникові не відмовиш у спостережливості й проникливості. Частина українського суспільства справді з прохолодою ставилася до російського царизму і продовжувала дотримуватися політичного курсу на відновлення автономії України. Це вносило серйозну напругу між гетьман- сько–старшинською адміністрацією і царським урядом.
Та дії й самого гетьмана насторожували царя. Надто несподівані ходи робив він у своїй діяльності. Так, зокрема, почав наполягати на поверненні з сибірського заслання українських патріотів. Така вимога була поставлена Дем’яном Многогрішним ще на початку свого гетьманування.