Поштовх до повстань на Правобережжі дав запорозький кошовий Іван Сірко. В січні 1664 року він пішов на буджацьких татар, а повертаючись назад, намагався пробитися до Чигирина — гетьманської столиці. В цей час Брацлав, Кальник, Могилів, Рашків, Умань, Сміла піддалися Брюховецькому. Проти Тетері виникла змова, що розколола «клан Хмельницького». Її ініціатори не дуже відомі. Можливо, основним був архімандрит Гедеон (Юрій Хмельницький, який тоді покинув монастир і перебував під впливом недавно обраного Київського митрополита Йосипа Тукальського). До них приєдналися Іван Виговський та Олена (дружина Тетері). На Правому Березі з’явилися полковники Брюховецького Семен Височан, Степан Сулименко та Василь Варениця. Вони об’єднали в загони близько 30 тисяч повстанців та козаків. Біля Білої Церкви Тетеря й польський полковник Себастіян Маховський розбили Сулименка. Допит Сулименка, який потрапив до полону, та інші матеріали (листи до Виговського) довели існування розгалуженої змови проти поляків і Тетері, нитки якої сходилися в руках Виговського.
Юрія Хмельницького, митрополита Тукальського та Г. Гуляницького в першій половині 1664 року заарештували, привезли до Варшави й посадили до в’язниці в Мальборзі. 16 березня в Корсуні відбувся суд над Виговським. Його звинуватили в організації повстання і одразу ж розстріляли. Коли об’єктивно підходити до справи, то стає очевидним, що Тетеря був ворогом Виговського (і навпаки), але зводити смерть Виговського до інтриг Тетері наївно. Не піддягає сумніву, що Виговський готував протипольське повстання й, вірогідно, мав намір його очолити. Порушення ж законності лягає повністю на Маховського. До речі, в складеній перед смертю духівниці Виговський не звинувачував Тетерю.
Страта Виговського поглибила прірву між козаками та польськими військами. Садистські жорстокості Чарнецького, те, що він віддав населення України татарам як плату за допомогу, не могли врятувати становища. Повстання поширилося аж до Варшави. Тетеря тримався, основним чином, на татарській допомозі. До нього прибули близько 50 тисяч вояків з Бессарабії та Криму. Та вже в другій половині березня татари почали поступово розкривати свої наміри: відірвати Україну по Горинь від Польщі й підпорядкувати її кримському ханові Мухаммед–Гіреєві IV.
Правобережжя поглинав хаос. Стихійне повстання, поштовхом до якого стала також поява ватаг дейнеків (у XVIII столітті їх називали гайдамаками) та загонів Сірка між Дністром і Бугом у лютому 1664 року, зміцнене організаційно заходами Виговського на початку березня, з’єдналося з інтервенцією Брюховецького. Він разом з російськими військами перейшов Дніпро і взяв в облогу Чигирин, в якому зачинився Дорошенко. Військове щастя несподівано схилилося на бік Тетері, котрий завзято і вперто боровся за свій престол. Облогу Чигирина зняли, але Брюховецький утік до Канева. Сірка ледве не схопили в Бужині, з якого він пробився з великими втратами. Після битви під Каневом, остаточно не вирішеної, Сірко відійшов до Бугу, Брюховецький — на Лівобережжя. Чарнецький безмежно лютував — у Суботові, за свідченням козацького літописця, він викинув із склепу домовину Богдана Хмельницького та віддав місто на пограбування татарам. Правобережжя знову піднялося проти Тетері й поляків.
Гетьман намагався стабілізувати становище політичними засобами. Від короля він твердо вимагав переговорів з Москвою — їх затримка, на його думку, зміцнювала позиції татар, що намагалися захопити Україну. Канцлера Пражмовського Тетеря просив усунути кількох польських старост і підстарост, щоб таким чином звільнити частину території від утисків польської адміністрації.
Так минули травень і червень 1664 року. Тетеря усвідомлював, що однією з причин повстання є його особа, і хотів покласти булаву, але король не погоджувався на це, вважаючи його останньою реальною опорою на Правобережжі. В кінці липня — на початку серпня знову з’явилися Сірко й Косагов, вони зайняли Меджибіж, Бращав, Мотилів. Під Корсунем Косагова розбили, але міста повставали одне за одним — облога Ставиша військами Чарне- цького тривала понад чотири місяці. Місто взяли лише 20 жовтня. Вірними Тетері залишалися Чигирин, Корсунь, Черкаси, Біла Церква, не зрадили його й прихильники Остап Гоголь та наказний гетьман Михайло Ханенко. Ціле Побужжя і Подністров’я знову було в руках Тетері. Сірко відступив у степи. Бргоховецький кидався від одного міста до іншого
Десь на початку червня 1665 року козаки (як припускають, це були повстанці Дрозденка) розгромили Тетерю і його загін, при цьому захопивши чималі скарби й знищивши гетьманський архів. Тетеря зберіг клейноди і найважливіші козацькі та гетьманські привілеї. Тікав він з невеликим почтом (усіх інших вірних собі козаків він відпустив од себе) на захід і в липні опинився в Польщі. Треба зауважити, що всупереч поширеним в історичній літературі легендам, гетьманства він ніколи не зрікався і булави не поклав.
Після втечі Тетері спокій в Україні не настав. Продовжувалася боротьба між Москвою і Варшавою за українські землі, які поступово входили також в орбіту татарської і турецької політики. І ці три сторони шукали і призначали слухняних собі маріонеткових гетьманів. Україна ж при цьому кривавила і тліла пожарищами. Руйнували її чужинці, але допомагали свої ж ватажки, отамани, полковники, кошові й гетьмани.
З 1665 року П. Тетеря знову проживав у Варшаві, але не забував про свою батьківщину. Він став членом Львівського Ставропігійського православного братства, якому подарував мощі святого Меркурія. Документи свідчать, що у 1669 році колишній гетьман виявляв бажання стати ченцем Києво–Печерського лаврського монастиря. Після оголошеної інфамії1 та баніції2 у червні 1670 року, за якими його міг будь–хто безкарно вбити як на території держави, так і поза її межами, Тетері довелося втекти з Польщі до Молдавії, а згодом — до Османської імперії. Очевидно, що там він розглядався турецьким султаном Мегмедом IV як один з претендентів на гетьманську посаду в Україні. Султан призначив Тетері щоденну пенсію (200 аспрів, або 40 флоренів) та вручив султанський прапор — санджак. Інформація, надана турецькому уряду П. Тетерею, досить занепокоїла польські урядові кола. До Польщі надходили чимраз тривожніші вісті. Мабуть, саме тому в квітні 1671 року Тетеря був отруєний польським агентом у Стамбулі. Найімовірніше, його поховали в одній з православних церков Адріанополя (зараз місто Едірне, Туреччина).
________
1 Інфамія — покарання у формі позбавлення честі й громадянських прав; у Речі Посполитій застосовувалася до шляхти за єресь, грабунки на дорогах, крадіжки.
2 Баніція — покарання, що полягає в оголошенні людини поза законом, засудженні п на вигнання.
Очевидно, що Павло Тетеря, який був одним з авторів українсько–російських домовленостей 1654 року та Гадя- цької угоди 1658 року (у першому документі був окреслений статус гетьмана як васального володаря України, а в другому — як правителя Українського князівства у складі Речі Посполитої), поплатився за те, що відійшов від попередніх завоювань козацтва й намагався відновити дореволюційний стан відносин між володарями булави і польськими королями.
Слід зазначити, що діяльність П. Тетері на посаді гетьмана й до сьогодні не однозначно оцінюється як вітчизняними, так і зарубіжними істориками різних поколінь. Відправна точка для багаторічної дискусії представників багатьох історичних шкіл і напрямів лежить у таких, начебто контраверсійних, проблемних площинах: з одного боку, Тетеря був «вірним васалом польського короля, пропольський гетьман і т. д.», з другого — «визначним державним діячем України, хитромудрим політиком» тощо. Але на наш погляд, навряд чи можна беззаперечно приймати ту чи іншу думку. Хоча на початку свого гетьманування Тетеря й робив спроби відновити традиційну зовнішню політику полівасалітетної підлеглості України, невдовзі з різних причин він був змушений відмовитися від неї на користь лише пропольської орієнтації. І тому, за влучним висловом кримського хана, стає «королівським гетьманом, а не козацьким».
При всіх своїх здібностях і талантах, інтелектуальному рівні гетьман Павло Тетеря в інших історичних обставинах був би видатною державотворчою особистістю. А так залишився в історії трагічною постаттю доби Руїни…
Іван Мартинович Брюховецький
Лівобережний гетьман (1663—1668). Пройшов шлях від «старшого слуги» двору гетьмана Б. Хмельницького до кошового отамана (згодом прийняв титул кошового гетьмана) Запорозької Січі.
У зовнішній політиці дотримувався промосковської орієнтації. Уклав Московський договір 1665 року, яким фактично
Гетьманщина втрачала свій державний суверенітет. Першим з кошових отаманів мав аудієнцію в російського царя, а як гетьман — першим особисто присягав царю на вірність.
Спроби реалізувати промосковську політику викликали протидію населення. В умовах антимосковського повстання, бажаючи збереження своєї влади, порвав з Москвою та здійснив спробу об’єднатися з правобережним гетьманом П. Дорошенком.
Трагічно загинув від рук лівобережних козаків.
Кар’єра гетьмана Івана Брюховецького здається чи не найдивовижнішою з–поміж кар’єр усіх гетьманів та кошових отаманів України. На відміну від інших державників того часу, він не був ні січовиком, ні реєстровим козаком. Не вкрив він себе славою й у Національно–визвольній війні. Не став героєм народних пісень і дум. До самої смерті Богдана Хмельницького був лише вірним його джурою (служником).
Народився Іван Брюховецький, ймовірно, у шляхетській родині. Він не був природним козаком. Дещо про його походження говорив наказний гетьман Я. Сомко: «Брюховецькому ймати віри не можна, тому що він напівлях, лях, що прийняв православ’я, у війську ж не служив і козаком не був».
Уперше ім’я його згадано в «Реєстрі Війська Запорозького» 1649 року серед козаків гетьманської Чигиринської сотні під іменем «Мартинец Хмельницького». Основним обов’язком старшого слуги І. Брюховецького на той час було виховання гетьманича Юрія Хмельницького, а також виконання дипломатичних завдань: навесні 1656 року він здійснив місію до Трансільванії (історична область на північному заході Румунії) з метою укладання військово–політичного союзу з князем Ракоці (цей союз мав надзвичайно важливе значення для Української держави в умовах зближення Московії та Речі Посполитої й необхідності пошуку союзника для продовження війни з Польщею). Ставлячи перед послом важливі завдання, Богдан Хмельницький водночас надавав йому широкі повноваження, запевняючи трансільванського володаря в тому, що Брюховецькому «можна довіряти, як послу нашому, вповні». Відправа на чолі посольства до одного з європейських дворів передбачала, як мінімум, хоч би поверхове знання латини — тогочасної офіційної мови дипломатії та знайомство з канонами світського етикету. Як перше, так і друге навряд чи було б можливим у середині XVII століття за умови «низького», нешляхетського походження Брюховецького. Навпаки, це дає підстави висловити припущення, що майбутній гетьман замолоду пройшов певну науку при магнатських дворах Речі Посполитої і здобув непогану освіту. Про зв’язки Брюховецького з Польщею свідчили в пізніші часи і його опоненти.
Існують також документальні згадки про візит Брюховецького в гетьманство Івана Виговського до двору польського короля Яна–Казимира. Проте головною для нього наприкінці 40–х — у першій половині 50–х років усе ж залишалася служба при дворі гетьмана Хмельницького. Тут він виконував певний час функції управителя гетьманськими маетностями, а згодом займався вихованням гетьманича Юрія.
Служба Брюховецького на відповідальних посадах при гетьманському дворі, який Богдан Хмельницький плекав надії в майбутньому перетворити на один з княжих дворів Європи, свідчила про неабиякі адміністративні здібності майбутнього гетьмана, значні потенційні можливості і певне становище в тогочасному українському істеблішменті. Щодо цього досить показовим є й той факт, що посол трансільванського князя Ференц Щебеті, прибувши в середині літа 1656 року з офіційною місією до Чигирина, 22 липня був на прийомі в гетьмана, наступного дня відвідав генерального писаря, а ще через день, 25 липня, зробив візит Брюховецькому.
Після смерті Богдана Хмельницького Іван Брюховецький супроводжував Юрія в поїздці на навчання до Києво–Могилянського колегіуму. Юрій Хмельницький найбільше довіряв саме своєму слузі — Івану Мартиновичу. Перебуваючи в Києві зі своїм вихованцем, І. Брюховецький також відвідує лекції київських професорів. Про це опосередковано свідчить як його добра обізнаність з правилами риторики (яка згодом проявилася під час його перебування на Січі та в боротьбі за електорат напередодні Ніжинської ради 1663 року), так і грамотність й образність його офіційного та приватного листування.
За дорученням гетьмана І. Виговського, відвідавши з місією Варшаву, Брюховецький прийнятий королем і «королівське жалования імал». Місія Брюховецького до Варшави мала місце десь наприкінці 1657—1658 років, тому що вже навесні 1659 року ми бачимо його в таборі непримиримих опонентів Виговського.
У той час коли Ю. Хмельницький прагнув використати невдоволення козаків політикою І. Виговського та повернути собі гетьманську булаву, Брюховецький, на виконання доручення гетьманича, вирушив на Січ. На Січі, де його зустріли не як слугу Б. Хмельницького, а як представника гетьмана Ю. Хмельницького, І. Брюховецький шукав підтримки у запорожців. Йому вдалося успішно виконати доручення свого патрона. Але до гетьмана він вже не повернувся, а залишився на Січі. Розуміючи, що при молодому і недосвідченому гетьманові Юрасю Хмельниченку йому не зробити кар’єри, для цього необхідна підтримка Січі, Іван Мартинович вирішив здобувати авторитету серед запорожців. З весни 1659–го по 1662 рік він жив на Січі, вдаючи із себе щирого прихильника простих козаків, відчуваючи, що на Січі до нього ставляться з повагою — як до людини, свою часу наближеної до Б. Хмельницького. До того ж, він справді знав чимало таємниць славетного гетьмана і вмів яскраво переповісти різні історії з життя «батька Богдана», та й був таки «своїм» — не з панів. Одне слово, зоставшись на Січі, Брюховецький невдовзі здобув позицію душі товариства, і йому навіть довірили, на певний час, булаву кошового отамана.
Тим часом Ю. Хмельницький виявився недбалим гетьманом. Зразу ж після виборів на гетьманство авторитет Юрія Хмельницького в Україні почав стрімко падати. Причиною послужила його неспроможність захистити українські інтереси під час переговорів з царським послом князем Микитою Трубецьким у жовтні 1659 року в Переяславі. їх результатом став новий українсько–російський договір, що значно обмежував суверенітет Української держави на користь Москви. За виявлену в Переяславі слабкість і відсутність політичної волі Юрій «от старшини и полковников был поносимый и стужаемый». Усвідомлюючи слабкість своїх позицій, Хмельницький уже в лютому 1660 року висловлювався щодо намірів зректися гетьманства.