З тяжким серцем покидав Брюховецький Москву, усвідомлюючи, що ні боярський чин, ні посвоячення з московською аристократією не спроможні підняти його авторитет в очах українського суспільства після підписання Московських статей. Тому, залишаючи царську столицю, гетьман наполегливо клопотався про виділення йому там окремого двору, оскільки «неровно время займет и самого его люба там (тобто — в Україні) места не будет, чтоб ему было куды и самому приехать».
Політичне передчуття не обмануло Брюховецького. Довідавшись про новий українсько–російський договір і нові гетьманські титули, колишні союзники Брюховецького в боротьбі за гетьманську булаву — рядові козаки — в один голос заявили, що «у нас в предках бояр не бувало, а он заводит нові порядки, а вольності наші всі отходят».
Ще більше авторитет гетьмана впав після того, як із середини 1666 року в Україну прибули царські воєводи для втілення договору на практиці. їх брутальна поведінка щодо населення України (де на відміну від Росії кріпацтва в цей час не було), численні здирства та надужиття при проведенні перепису українського населення та обкладенні його податками — все це породило зростання в регіоні антимосковських й антигетьманських настроїв.
Прагнучи якимось чином пом’якшити ситуацію та зняти напругу в суспільстві, Брюховецький віддав таємні розпорядження старшині не перешкоджати міщанам і селянам при їх вступові до козацького стану, який і надалі залишався під зверхністю гетьмана й не підлягав оподаткуванню на користь царя. Проте такі заходи, природно, вже не могли виправити становища та зупинити зростання суспільного невдоволення в Україні, яке з кожним днем поширювалося і в липні 1666 року вилилось у збройні виступи на Переяславщині. За допомогою російської зброї повстання вдалося придушити. Але таке вирішення проблеми призвело до ще більшого падіння авторитету Брю- ховецького. Царські воєводи в цей час доносять з України, що «козаки де боярина и гетмана все не любят».
Крім усіх цих негараздів, у другій половині 60–х років на гетьманські плечі випала ще одна вельми важка ноша, винести яку він так і не зумів. Мається на увазі фатальний для Української держави середини XVII століття зовнішньополітичний фактор. В цей час у російському керівництві перемогло угруповання, яке виступало за налагодження мирних відносин з польським королем, навіть за рахунок поступок при вирішенні «української проблеми». 13 січня 1667 року в селищі Андрусово між Росією та Річчю Посполитою було укладено перемир’я, яке передбачало розподіл українських земель між двома сусідніми державами: Лівобережжя закріплювалося за Росією, а Правобережжя відходило до Польщі. «Андрусівський торг» (як влучно назвав ці події С. Величко) викликав в Україні бурю невдоволення. Проти угоди рішуче виступав правобережний гетьман П. Дорошенко. Його заклики до боротьби за незалежність Вітчизни знайшли широку підтримку не тільки на Правобережжі, а й на Запорожжі та Лівобережжі.
За таких умов і до того нечисленні лави прибічників Брюховецького танули з кожним днем. Обставини загнали лівобережного гетьмана у ще глухіший кут. І саме від цього він став патологічно підозрілим і жорстоким. За найменшою підозрою в антигетьманських намірах старшин заарештовували і відправляли до Москви. Звідти ж дорога здебільшого прямувала до Сибіру. До Сибіру, який у свідомості українців асоціювався з колами пекла. А тому відправка до Москви, за свідченням єпископа Мефодія, в Україні вважалася карою, страшнішою навіть за смерть. І саме так Брюховецький покарав генерального суддю Ю. Незамая, лисянського полковника Височана, інших старшин, запідозрених у змові.
Ще однією страшною ознакою часу стали багаття в гетьманській резиденції в Гадячі, які сповістили про повернення в Україну похмурої середньовічної доби. За наказом Брюховецького на майдані в Гадячі «перед всім народом, за малую вину» спалили декількох жінок, звинувачених у чаклунстві. Нові пристрасті Івана Мартиновича не залишили йому часу для заняття військовими та адміністративними справами. І тому царські воєводи доносили в Москву, що козаки ремствують: «что то за гетман, который сидит в городе, как в лукошке, а только за ним и діла, что відьм жжет».
У цей час Брюховецький остаточно втратив підтримку населення Лівобережної України. Мало надій залишилося й на допомогу Москви, оскільки там до керівництва Малоросійським приказом приходить один з творців Андрусівської угоди А. Ордин–Нащокін, ще з кінця 50–х років відомий своїми українофобськими заявами. Тому відносини Брюховецького з новим главою російського дипломатичного відомства не склалися, до того ж невдовзі гетьман довідався про те, що царський уряд розпочав таємні переговори з його суперником — правобережним гетьманом Дорошенком.
Ґрунт остаточно вислизав з–під ніг Івана Мартиновича, й він удався до вкрай ризикованого, але єдино можливого в тих умовах кроку — сам розпочав переговори з гетьманом П. Дорошенком та почав готувати виступ проти Москви. Ставши на цей ризикований шлях, гетьман примирився зі своїм давнішнім ворогом Мефодієм, а також спробував порозумітися з вищим православним духовенством, насамперед схилити на свій бік впливовий моральний авторитет України — архімандрита Києво–Печерської лаври Інокентія Гізеля.
На початку 1668 року Брюховецький скликав у Гадячі старшинську раду, на якій оголосив старшині сенсаційну новину — про свій намір розірвати з Москвою, визнати протекторат Туреччини, об’єднатися з П. Дорошенком і спільними зусиллями добиватися незалежності України. По закінченні ради до Стамбула, Бахчисарая та Чигирина відправилися посли лівобережного гетьмана, а по всій Україні було розіслано його універсали із закликом до повстання проти ненависного московського ярма. Довідавшись про антиурядові заворушення на Дону, Брюховецький відправив вельми красномовне послання до керівника повсталих Степана Разіна, закликавши того спільно боротися за свої права й вольності.
8 лютого 1668 року розпочалося вигнання царських воєвод з українських міст. Дуже швидко майже все Лівобережжя (за винятком декількох добре захищених міст–фортець) було звільнено від військової присутності Москви. Але було добре зрозуміло, що запізніле «прозріння» Брюховецького навряд чи дозволить йому втримати важелі влади у своїх руках. Частина полковників, бачачи безсилість І. Брюховецького, проголосили старшим полковника Д. Многогрішного. Незважаючи на попередні запевнення П. Дорошенка скласти з себе гетьманські повноваження «только б де войско совокупить вместе», І. Брюховецький ухилився від проведення об’єднаної ради, а коли правобережний правитель форсував Дніпро і ввів свої війська проти Ромодановського, Іван Мартинович кинувся Дорошенкові напереріз.
У понеділок, 7 червня 1668 року супротивники зійшлися поблизу Диканьки, на знаменитому Сербиному полі. Тому самому полі, де десять років тому вже з’ясовували стосунки гетьман Іван Виговський та Мартин Пушкар. Але цього разу, на щастя, до масового побоїща справа не дійшла. Лівобережні козаки зразу ж заявили про свою готовність визнати владу Дорошенка і силоміць притягли свого правителя до намету переможця. Дорошенко наказав прикувати переможеного суперника до гармати. Натовп, що складався головним чином з лівобережних козаків, можливо, тих самих, які п’ять років тому звели Брюховецького на вершину влади, неправильно зрозумів зроблений правобережним гетьманом знак рукою, розцінивши його як смертний вирок. Вони накинулися на свого володаря, і, незважаючи на відчайдушні спроби запорожця Чугуя захистити життя свого давнього товариша, за кілька хвилин І. Брюховецького було по–звірячому закатовано.
За наказом Дорошенка, якого тут же на Сербиному полі було проголошено гетьманом об’єднаної України, тіло покійного було перевезено до Гадяча і там з усіма почестями поховано в Соборній церкві. На могильній плиті, серед іншого, було написано:
Петро Дорофійович Дорошенко
Правобережний гетьман (1666–1676), проголошений гетьманом «обох сторін Дніпра», що проводив активну діяльність у напрямку утвердження української державності. Виявив себе як талановитий військовий діяч, обдарований дипломат, прагматичний політик.
У своїй державницькій діяльності втілював у життя започатковану гетьманом Б. Хмельницьким політику полівасалітетної підлеглості Українського гетьманату для здобуття більшого суверенітету для козацької держави.
Серед інших представників політичної еліти України другої половини XVII століття він виділявся гарячим патріотизмом, широким розумінням завдань і перспектив боротьби за об’єднання всієї території України, несхитною послідовністю й залізною волею в діях, спрямованих на досягнення поставленої мети, високорозвинутим почуттям власної гідності. Йому довелося пережити і найбільший тріумф, повагу та визнання з боку народу, а також повний крах своїх політичних планів, пройти через приниження капітуляції й почесного ув’язнення. Помер він далеко від щиро любимої батьківщини…
Якими ж були зовнішній вигляд Петра Дорошенка і риси його характеру? На відомих нам портретах змальована людина у гетьманських обладунках і з відповідними атрибутами влади, з тонкими рисами обличчя, допитливими очима, підголеною бородою й довгими вусами (на портреті, вміщеному С. Величком, Петро Дорофійович показаний без бороди). Дорошенко мав твердий характер, залізну волю, був наполегливим у досягненні мети. Доброта, дбайливість і постійна підтримка родичів, близьких людей і сподвижників поєднувалися в ньому з жорсткими підходами до противників та осіб, дії яких суперечили політиці гетьмана. Однак П. Дорошенку не можна закинути прагнення до авторитарних методів правління. За словами одного із знавців життя та діяльності правобережного правителя, він був «найбільш конституційним гетьманом, додержуючись старих козацьких традицій». З усіх найважливіших політичних питань гетьман постійно радився зі старшиною, систематично збирав як загальновійськові, так і вузькі ради з генеральної старшини і полковників. Він знав людей і гуртував навколо себе талановитих сподвижників.
Народився Петро Дорошенко 1627 року у Чигирині. Його родина мала глибокі корені вірного служіння неньці–Україні та її козацьким ідеалам. Згадаймо, що дідом Петра був гетьман Михайло Дорошенко, чиї заслуги у боротьбі проти турецько–татарської агресії добре відомі. У сім’ї козацького полковника Дорофія та Марії (яка походила з роду Тарасенків) Дорошенків росли і виховувалися діти, імена яких у майбутньому не раз з’являлися на сторінках історичних документів. Братами Петра були Андрій, Антоній і Григорій, Степан та, можливо, Федір. Пестливим піклуванням хлопчиків була оточена єдина в родині дівчинка — їхня сестра (на жаль, документи замовчують її ім’я).
Даних про освіту Петра Дорошенка немає, тому невідомо, де й коли він навчався. Однак дослідники вважають, що козацька родина Дорошенків прагнула дати добру освіту дітям. Так, вважається, що Петро навчався у Києво- Могилянській колегії, зі стін якої виніс знання польської і латинської мов, знайомство з історією та риторикою. Не випадково літописець С. Величко писав, що майбутній гетьман був «спритний і в мові світській управний, а також умілий у всіляких речах». Зрозуміло й інше — хлопчик ріс в атмосфері, де козацькі ідеали пронизували все життя. Він засвоював родинні перекази про життя діда Михайла, був свідком походів козаків проти турків і татар, їх боротьби проти пихатої польської шляхти. Тому змалку хлопчик виховувався волелюбним, патріотично настроєним, впевненим у правоті боротьби своїх предків проти соціальної несправедливості та національно–релігійних переслідувань.
Богдан Хмельницький добре розбирався у людях, сильних і слабких сторонах їх характерів. Очевидно, майбутній керівник Національно–визвольної війни звернув увагу на двадцятирічного юнака із дідичної козацької родини. Не випадково Петро опинився серед козаків, які разом із Хмельницьким втекли на Запорозьку Січ, а звідти навесні 1648 року вирушили у небезпечний похід на «волость» проти польської шляхти. Очевидно й те, що юнак користувався повною довірою великого гетьмана. С. Величко називає Петра «старшим слугою» Хмельницького (в іншому місці говорить про нього як «конюшого»).
У війську Б. Хмельницького Петро пройшов усі щаблі козацької служби. У Реєстрі Війська Запорозького 1649 року ми бачимо його на посаді гарматного писаря Чигиринського полку. Гетьман не забував і підтримував свого молодого сподвижника. Він давав йому державні та особисті доручення, які Петро виконував з характерним для нього завзяттям.
Екстремальні умови війни виштовхували на поверхню людей енергійних і талановитих. До них, безперечно, належав Дорошенко. У 1655 році двадцятивосьмирічний юнак уже обіймав посаду наказного полковника. Він виконує низку дипломатичних доручень гетьмана до російського царя і шведського короля. У 1657 році Б. Хмельницький своїм універсалом призначив Петра Дорошенка на високу старшинську посаду прилуцького полковника. Отже, до смерті великого гетьмана його земляк Петро Дорошенко практично вже досяг вершин козацької старшинської ієрархії. Тому пізніше він мав повне право прямо і безапеляційно говорити про свого сучасника і політичного суперника лівобережного гетьмана Івана Самойловича: «…не хвалюсь, но пусть пан Йван Самойлович такой будет, как я. Козак ли он от прадедов и дедов? Знает ли он Запорожье, речки, проливы морские, реки, самое море; на многих ли войнах бывал? Где чего нагляделся? Когда с монархом дело имел, воевал или договаривался, чтобы теперь уметь начать что–нибудь для услуги царского величества».
Доля дала можливість П. Дорошенку познайомитися з різними політичними діячами України, Росії, Польщі, Туреччини, Кримського ханства. Ще до одержання гетьманської булави він підтримував стосунки з бахчисарайськими і стамбульськими володарями, вищими московськими урядовцями і самим Олексієм Михайловичем, польськими можновладцями й українськими гетьманами. Він знав їх сильні та слабкі сторони, і це забезпечило у майбутньому ширші можливості для політичного маневру на дипломатичних переговорах. У цілому ж глибокі козацькі традиції Дорошенкового роду, належність до славної когорти найближчих сподвижників Б. Хмельницького обумовили формування у молодої людини стійких поглядів на питання власної незалежної держави українців. І незважаючи на періоди невдач, поступок та компромісів, П. Дорошенко послідовно і наполегливо домагався матеріалізації ідей свого великого попередника. І не провина, а трагедія цієї людини була в тому, що геополітична ситуація в Європі перешкодила об’єднати розчленовану кордонами територію України в межах єдиної незалежної держави і під орудою сильного, твердо мислячого гетьмана.
Після смерті Богдана Хмельницького П. Дорошенко продовжив відігравати помітну роль у тогочасному політичному житті. Щоб не розпалити міжстанової напруженості в українському суспільстві, прилуцький полковник діяв надзвичайно зважено. По суті, він підтримав обрання на гетьманську посаду І. Виговського, який всупереч настроям частини козацької старшини вважав передчасним розрив з Москвою. Відомо також, що пізніше П. Дорошенко взяв участь у придушенні виступу полтавського полковника М. Пушкаря та запорожців на чолі з тодішнім кошовим отаманом Я. Барабашем. Наприкінці 50–х років XVII століття жодна з політичних акцій, які здійснювались на терені українських земель, не проходила без участі П. Дорошенка. Він, наприклад, був учасником посольства, яке вело переговори з російським урядом, а також підписання Гадяцького договору між представниками України та Польщі.
Проте очевидно, що Петро Дорошенко не був палким прихильником політичної лінії І. Виговського, яка, по суті, згідно з умовами Гадяцького договору, зводила нанівець державну незалежність України в складі Речі Посполитої. Не випадково незабаром ми бачимо Дорошенка серед осіб, наближених до Юрія Хмельницького. Син покійного гетьмана цілком довіряв йому. В складі козацького посольства він брав участь у переговорах у Переяславі з російським представником князем О. Трубецьким, які завершилися підписанням нових статей, що істотно обмежували автономні права України. П. Дорошенко разом з іншою козацькою старшиною їздив до Москви, де обговорювалися прохання Війська Запорозького (вони передбачали рівноправний характер відносин України і Росії). Але й цього разу Москва не пішла на будь–які поступки, продемонструвавши повне ігнорування інтересів України.
Зрозуміло, що позиція Росії не могла не вплинути на настрої козацької старшини. Тому не випадково під час воєнних дій між російсько–українським та польським військами серед частини полковників і генеральної старшини дедалі стійкіше проявлялися пропольські настрої. Підтримував їх П. Дорошенко. Він (тоді чигиринський полковник) у складі козацького посольства брав участь у переговорах з польськими представниками Є. Любомирським, а пізніше коронним гетьманом С. Потоцьким (жовтень 1660 року). Результатом цих переговорів стала декларація про відновлення умов Галицького договору (крім пункту про створення Руського князівства).
Восени 1660 року П. Дорошенко став наказним гетьманом. Він вирушив з козаками та підрозділами татар на Лівобережжя, де вів бої з загонами російських ратних людей. Не уникнув він також інших політичних акцій — брав участь у роботі військової ради в Корсуні, листувався зі своїми прибічниками і противниками, зустрічався з потрібними людьми. Саме в цей час він був нобілітований (тобто одержав шляхетство) Польським сеймом.
Разом з тим факти засвідчують, що десь із середини 1660 року стосунки між Ю. Хмельницьким та П. Дорошенком дещо охололи. Не випадково останній був позбавлений чигиринського полковництва і взагалі істотно знизив свою політичну активність. Тим часом ситуація в Україні залишалася надзвичайно складною — на Лівобережжі відкриту боротьбу за гетьманську булаву вели між собою Яким Сомко, Василь Золотаренко та Іван Брюховецький, на Правобережжі після постриження у ченці Юрія Хмельницького гетьманом було обрано Павла Тетерю. Петра Дорошенка знову було призначено наказним гетьманом, а пізніше він займав посаду генерального осавула в уряді правобережного гетьмана. Він знову кинувся у вир боротьби — вів воєнні дії на лівому березі Дніпра, придушував виступи своїх політичних противників і т. п.
У середині 60–х років XVII століття Правобережну Україну охопила нова хвиля внутрішніх конфліктів, які мали складний та неоднозначний характер. Боротьба широких мас козацтва проти Польщі та П. Тетері ускладнювалася внутрішніми та міжстановими конфліктами. Розгромлений повсталими козаками правобережний гетьман П. Тетеря у квітні 1665 року втік у Польщу. Гетьманська посада залишилася вільною, і на неї з’явилися перші претенденти — овруцький полковник Децик (Дацько Васильович) і медведівський сотник (колишній полковник) Степан Опара (в останнього П. Дорошенко став генеральним обозним). Проте політика С. Опари не задовольняла значну частину козаків та старшини. У цій ситуації П. Дорошенко розпочав боротьбу з Опарою. Йому вдалося дискредитувати конкурента в очах мурз, і того невдовзі ув’язнили татари.