У висвітленні обставин проголошення П. Дорошенка гетьманом серед істориків існує різнобій. Так, академік В. Смолій вважає, що Петро Дорошенко був оголошений гетьманом під Богуславом при підтримці мурз. В. Степанков наголошує на ролі козацтва при виборі нового гетьмана. Так, він наводить витяг з листа новообраного гетьмана до польського короля, надісланого наприкінці листопада 1665 року: «Мене не мурзи на цей щоденний тягар обрали, але згодними голосами полковники, сотники, осавули й чернь». Дослідниця О. Апанович зазначала, що 10 жовтня 1665 року на свято Покрови до Чигирина з’їхалися правобережні полковники й тимчасово обрали гетьманом Петра Дорошенка. Остаточне затвердження відбулося на загальній раді на початку січня 1666 року в Чигирині на свято Водохреща. Описуючи цю раду, Самійло Величко повідомляє, що полковниками, старшиною та представниками від козацтва — «виборнішим товариством» — було «без довгих роздумів одностайно проголошено і затверджено його ж, Дорошенка, гетьманом. Йому відразу вручено військові клейноди, а вірність та щирість закріплено взаємною присягою: гетьман — військові, а військо — гетьманові». Далі козацький літописець робить дуже важливе зауваження: «Того, при якому монархові будуть лишатися — чи російському, чи польському, — не визначали».
А через два місяці, 22 лютого 1666 року правобережне козацтво, що зібралося в Лисянці на раду, ухвалило запропоновану гетьманом програму: «вигнати всіх ляхів Правобережжя до Польщі, вступити в союз із кримським ханом і весною йти на лівий берег Дніпра, щоб єднати його з Правобережною Україною під однією булавою».
Свої перші кроки на гетьманській посаді П. Дорошенко розпочав традиційно — намагався затвердити свою владу в різних районах Правобережжя. Насамперед він розправився із своїм політичним противником брацлавським полковником В. Дрозденком (Дроздом), загони якого складали близько 40 тисяч козаків. Незабаром були розсіяні або ліквідовані загони інших козацьких полковників, що дотримувалися промосковської орієнтації.
Противники були повергнуті. Але значно складніше було боротися з ворогом зовнішнім. Тут П. Дорошенку довелося докласти максимум дипломатичного хисту, проявити талант справжнього політика. З одного боку, декларуючи свою прихильність до Польщі, він одночасно відмовився розмістити польські залоги у правобережних містах та домагався від короля ліквідації унії, обмеження податкового тягаря населення, дозволу на вільне проживання козаків у межах шляхетських маєтків і т. п. Також було поставлено питання про звільнення з ув’язнення Київського митрополита Йосипа Тукальського, Юрія Хмельницького і Григорія Гуляницького, заарештованих за участь у підготовці виступу проти Польщі. Гетьман прагнув зберегти дружні взаємини і з новим кримським правителем Ааділь–Гіреєм. Час показав, що ці дві політичні сили на даному етапі залишалися головними у планах П. Дорошенка.
Розвиток подій постійно вносив корективи у політичну лінію правобережного гетьмана. Ставало очевидним, що його орієнтація на Річ Посполиту не знаходить підтримки серед широких верств народу.
Звільнення Правобережжя від польських військ Дорошенко розпочав у жовтні 1666 року, використавши внутрішню міжусобицю в Польщі, а саме бунт Любомирського проти короля. Зі своїми військами гетьман провів кілька боїв проти польських залог, які ще залишалися у правобережних містах, і витіснив їх. У цей час до нього надійшла допомога — тридцятитисячна татарська орда. Польський уряд, ліквідувавши бунт Любомирського, в грудні 1665 року послав на Правобережну Україну шеститисячне коронне військо під проводом Себастіяна Маховського. Цей польський полковник, відомий надзвичайною жорстокістю й брутальністю, зажив, крім усього, й сумної слави рейментаря, який «не здобув жодної перемоги». Самійло Величко записав у своєму літописі: «Король Ян–Казимир відправив коронні війська зі значним рейментарем Маховським на Україну, дозволивши їм плюндрувати Україну вогнем і мечем і отак «хилити її до корони Польської»». Поляки, вступивши до Поділля, зруйнували містечко Іван–город, яке не підкорилося їм. 19 грудня між Браїловим і Брацлавом війська Дорошенка наздогнали польське військо й розгромили його, Маховський потрапив у полон і був відвезений до Криму. Таким чином Правобережжя звільнилося від Польщі.
Ще в останні місяці 1665 року П. Дорошенко зробив спробу закріпитися на Лівобережжі. У відсутність Брюховецького, котрий у той час був у Москві, правобережний гетьман послав на лівий берег Дніпра козацькі загони, поширюючи там свої універсали, в яких закликав лівобережне населення визнати його владу і скинути Брюховецького для об’єднання розділених частин України. З початком 1667 року П. Дорошенко планував виступити з усім своїм військом на Лівобережжя. Але у той час змінилося міжнародне становище: 20 січня 1667 року між Польщею і Росією було укладено так зване Андрусівське перемир’я. Відкинувши умови Переяславської угоди 1654 року, Росія йшла на компроміс з Річчю Посполитою, але за рахунок територіального поділу України і визнання за Польщею права на правобережні землі. П. Дорошенко добре розумів, що договір перекреслював його плани об’єднання обох частин українських земель під однією булавою.
Після Андрусова вкрай загострилася міжусобна боротьба. Були моменти, коли в Україні водночас існували три гетьмани різної політичної орієнтації, кожний із яких тягнув за собою козаків свого полку і обов’язково запрошував як своїх союзників ханські орди. Руїна досягла свого апогею. Розгорілася громадянська війна.
Андрусівське перемир’я призвело до посилення протурецьких і протатарських настроїв у середовищі козацької старшини. Ті, хто боровся проти царського уряду, після 1665 року вже не мав можливості спиратися на Річ Посполиту. Правобережні старшини, котрі виступали проти Польщі, не могли розраховувати на підтримку Московської держави. Тому дехто з них звертав свої погляди до Кримського ханства й султанської Туреччини.
Звістка про Андрусівську угоду так подіяла на Дорошенка, що він навіть захворів. Він вирішив, спираючись на підтримку Порти, виступити проти Польщі й вести з нею непримиренну війну доти, доки Польща не відмовиться від Правобережної України. Вже у лютому 1666 року Петро Дорошенко намагався встановити контакти зі Стамбулом. Восени того ж року поблизу Цибульника П. Дорошенко, за свідченням очевидців, присягнув трьом султанам Кримського ханства, «що йому бути з ханами в дружбі, цесарю турському в підданстві». На думку деяких істориків, причиною звернення гетьмана до мусульманського володаря було небажання польського монарха надати Дорошенкові допомогу для завоювання Лівобережжя, а також початок процесу примирення Польщі і Росії за рахунок розподілу українських земель.
Інформацію про фактичне вирішення питання щодо розподілу сфер впливу над Україною П. Дорошенко одержав улітку 1666 року. 26 липня він звернувся зі скаргою до короля на те, що його не ставлять до відома про хід польсько–російських переговорів. Однак Ян II Казимир не лише ігнорував прохання гетьмана, а й 13 серпня віддав наказ коронному війську вирушити на Україну. Саме це й підштовхнуло Дорошенка до зустрічі з татарськими воєначальниками біля р. Цибульника та змусило його добиватися унезалежнення Української держави від Речі Посполитої за допомогою Кримського ханства, з перспективою прийняття турецького протекторату. Водночас П. Дорошенко намагався приховати такі свої заходи від польського монарха, про що переконливо свідчило його тогочасне листування з великим коронним маршалком Я. Собєським.
Дізнавшись про умови Андрусівського перемир’я, Дорошенко на початку лютого 1667 року направив своїх послів до Бахчисарая з пропозицією укладення українсько–кримського військово–політичного союзу. Козацькі дипломати М. Зеленський та Д. Лесницький також мали домагатися від кримського хана відновлення відносин з московським царем та участі разом з українцями й росіянами у військових діях проти Польщі. Таким чином Дорошенко намагався не допустити остаточного примирення Москви з Варшавою. За допомогою Кримського ханства гетьман хотів замирити Османську імперію з Московською державою і створити антипольський блок держав у складі України, Росії, Туреччини та Криму.
Дуже промовистими, з огляду на особисту оцінку П. Дорошенком домовленостей в Андрусові, були його слова в одному з листів до кримського хана: «Ми однак довіряти не можемо, щоб краєві нашому, домовившись Москва з поляками, з якими вічний спільний мир учинили, зашкодити не хотіли». Але зважаючи на те, що хан без свого протектора, султана Мегмеда IV, не міг вирішити питань, поставлених перед ним українськими послами, Дорошенко направив своїх дипломатів до Туреччини.
6 і 9 липня 1667 року посольство Українського гетьманату на чолі з М. Раткевичем–Портянкою було прийняте султаном. Згідно з твердженнями турецьких істориків, українці заявили про підданство падишаху та готовність виставити для потреб Османської імперії 50 тисяч вояків. Польський посол Є. Радзієвський, що в той самий час перебував в Адріанополі, відзначав, що посланці Дорошенка в розмові з ним після прийому в султанському палаці заявили про те, «що Україна так далека від підданства Польщі, як далеке небо від землі». Автор анонімної реляції про посольство Радзієвського засвідчував, що козаки запевняли султана в намірі «перевернуть поляків догори ногами».
Воєнні дії проти Польщі, що дістали назву «Підгаєцька кампанія», розгорнулися влітку та восени 1667 року. У серпні того ж року в Україні з’явилася орда під проводом калги–салтана Керим–Гірея, згодом прибули й турецькі яничари. У вересні об’єднані сили калги та Дорошенка розпочали регулярні воєнні дії.
Дорошенко, готуючись воювати, розраховував на непідготовленість Польщі. Але польний гетьман Ян Собєський, талановитий польський полководець, котрий стояв на чолі коронних військ, знав про наступ, що готувався. Розіславши універсали, він попередив шляхту прикордонних воєводств про небезпеку татарського нападу. У другій половині вересня 1667 року Дорошенко з 24 тисячами своїх козаків, із 40 гарматами й кількома десятками тисяч орди під проводом калги Керим–Гірея був уже в Галичині. Туди ж прийшли й три тисячі турецьких яничарів із 12 гарматами.
Проти цих сил Ян Собєський міг виставити всього 15 тисяч регулярного війська й кілька тисяч озброєної челяді. Але його підтримав запорозький кошовий Сірко, який ще в січні 1667 року побував у Львові й заявив, що не визнає Дорошенка за гетьмана й готовий зі своїми запорожцями зробити диверсію проти Криму, щоб стримати Дорошенкових спільників — татар. Собєський укріпився на дуже сильній позиції коло Підгайців, де на початку жовтня його облягли козаки й татари.
Відбивши перший сильний штурм, Собєський майже два тижні витримував облогу. Коли його сили почали слабнути, надійшла звістка, що Сірко вдарив на Перекоп і спустошив північний Крим. Це викликало паніку татарських союзників Дорошенка, які не хотіли більше воювати в Галичині. Багато їх почало тікати з табору додому. Повторилася типова в історії татарсько–українських союзів картина: понад головами своїх союзників Керим–Гірей почав 16 жовтня переговори з Собєським, і всього за якісь чотири години вже був готовий трактат про «вічну приязнь і непорушний мир». Що ж до козаків, то вони мали залишатися в польськім підданстві на умовах, які мусила виробити спеціальна комісія.
Дорошенко опинився в настільки небезпечній ситуації, що йому залишилося лише наспіх копати шанці для захисту свого табору від «союзників». Коли на третій день Керим–Гірей запропонував своє посередництво, Дорошенко, не маючи вибору, приступив до переговорів із Собєським. 19 жовтня 1667 року була підписана угода: Дорошенко й Військо Запорозьке обіцяли підданство королеві й відмовлялися на майбутнє від усяких інших протекцій; магнати й шляхта могли вільно вертатися до своїх маєтків; коронне військо не повинно було входити до козацької України; поляки були вимушені визнати кордон козацької держави по річці Горині; залога в Білій Церкві мала бути зменшена. Остаточне налагодження відносин відкладалося до найближчого сейму. Пакт був скріплений взаємною присягою Дорошенка й Собєського. Отже, під Підгайцями Собєський підписав два окремі трактати — з татарами, а також із Дорошенком.
Укладений за таких обставин договір не міг бути щирим з боку Дорошенка. У цих умовах, шукаючи реальні засоби досягнення поставленої мети, він звертає увагу ще на одну політичну силу — Росію. Наприкінці 1667 року він розпочав переговори з представниками Москви В. Лубенським і стряпчим В. Тяпкіним. Ці переговори цікаві не лише тим, що відбивають прагнення позбутися присутності в Україні царських воєвод і повернути у повному обсязі козацькі права і вольності, але й вказують на стремління П. Дорошенка возз’єднати в межах єдиної Української держави усі етнічні землі. У паперах російських представників збереглися свідчення мешканця Новгорода–Сіверського Федора Чекаловського, де він стверджував, що П. Дорошенко у його присутності говорив: «Я праве маю в Богу моем надежду и у пресвятой Богородицы, а за счастьем по царского пресветлого величества и за моим стараньем не токмо сей бок Украйни, где, сказывает, мы ныне живем, под его царского пресветлого величества високую руку отдано будет; але еще и все належачеє поки панство, то есть княжество Руское, ограниченое было: Премышль, Ярославль, Львов. Галич, Владимер, тые головные городы княжества Руского, маю в Богу моем надею, аж поты ограниченое будет…» На жаль, переговори з московськими представниками були безрезультатними.
Тим часом авторитет і популярність П. Дорошенка серед населення обох сторін Дніпра невпинно зростали. Його тверда позиція щодо присутності російських воєвод в українських містах давала надію на всебічну підтримку широких кіл козацтва, міщан, селянства. Правобережний гетьман продовжував балансувати між Польщею та Росією і водночас прагнув заручитися надійною допомогою з боку Криму. Він також налагодив тісніші відносини з І. Брюховецьким. Старшинська рада, яка у січні 1668 року зібралася в Чигирині, висловилася за об’єднання Лівобережної і Правобережної України та направлення посольства в Стамбул і Бахчисарай. Рішення ради підтримали також представники Запорозької Січі.
Відкрита воєнна акція на Лівобережжя розпочалася навесні 1668 року. Незабаром було визволено від російських воєвод майже всі великі міста, взято під контроль переправи, комунікації і торгові шляхи. Вбивство козаками І. Брюховецького (очевидно, не без відома правобережного правителя) відкрило перед П. Дорошенком прямий шлях до гетьманства на обох берегах Дніпра. Так воно і трапилося. 8 червня 1668 року на раді під Будищами Петро Дорофійович був обраний гетьманом України «обох сторін Дніпра». Здавалося, заповітна мрія цієї людини здійснилася. Навколо Дорошенка об’єдналися козаки, міщани, селяни, духовенство. Гетьман досяг значних успіхів у боротьбі з російськими військами.
Однак наступні події показали, що все ж П. Дорошенко був далекий від реалізації своїх політичних задумів. По–перше, вторгнення польських підрозділів змусило його залишити лівий берег Дніпра й повернутися на Правобережжя (щоправда, деякі дослідники пояснюють цей раптовий демарш тим, що гетьман отримав звістку з дому, з Чигирина, про зраду дружини). По–друге, на гетьманську булаву заявив претензії честолюбний Петро Суховій, підтриманий запорожцями та татарами. По–третє, на бік Росії перейшов Дем’ян Многогрішний, залишений П. Дорошенком наказним гетьманом на Лівобережжі (незабаром старшинська рада обрала його гетьманом).
В об’єднанні розчленованих політичними кордонами українських земель в одну державу не були зацікавлені ні Москва, ні Варшава. І тому в цих умовах П. Дорошенко зважився на докорінну зміну своєї політичної орієнтації. Він робить далеко не випадковий крок у напрямі зближення з Туреччиною. Військова рада у Корсуні (березень 1669 року), підтвердивши загальноукраїнський характер гетьманства П. Дорошенка, одночасно висловилася за протекторат турецького султана. Однак, очевидно, офіційної присяги козаки не склали.
У дослідників відсутні автентичні джерела, що могли б пролити світло на умови, які передбачалося покласти в основу угоди П. Дорошенка з султаном. З документів московського походження можна зробити висновок, що гетьман не відмовився від генеральної думки об’єднати всі українські землі від р. Вісли до Севська і Путивля в межах однієї Української держави. Інші пункти угоди від 1669 року (їх усього 17) передбачали гарантію національно–політичних прав та інтересів України. На жаль, ні тоді, ні у майбутньому Стамбул не подумував до кінця задовольнити умови, які б могли стати основою рівноправних взаємин України і Туреччини. Розкидані в різних місцях і датовані різним часом висловлювання П. Дорошенка також засвідчують, що він не вважав особливі взаємини з Портою фундаментальною основою своєї зовнішньої політики. С. Соловйов наводить, наприклад, слова Якова Лизогуба, який був свідком розмови правобережного гетьмана з турецьким урядовцем: «Был тайный сьезд у визиря с Дорошенком, сьезжались только трое — Дорошенко, визирь да я. Визирь говорил: “Мы хотим Запорожье и Киев взять”. Когда разговоры кончились, то Дорошенко, вышедши из шатра, сказал мне: “Слышал, что говорил визирь? Нашей кожею торгуют!” и стал плакать: “Не дай Боже, чтобы замысел их исполнился”».
Весною–літом 1669 року на плечі П. Дорошенка ліг новий тягар політичних проблем. Насамперед розгорілася жорстока боротьба з П. Суховієм, якого підтримували Запорожжя, частина правобережних полків і кримська орда. На початку 1669 року Дорошенкові вдалося розгромити війська Суховія й орди союзних з ним кримських татар. Суховій ледве врятувався й разом з татарами втік. Допоміг правобережному гетьману у цій перемозі Іван Сірко. Однак Суховій не заспокоївся, тим більше, що його незмінно підтримували кримські татари. Хан Ааділь–Гірей знав, що Дорошенко скаржився на нього султанові й домагався, щоб його було скинуто з кримського престолу, й через те допомагав Дорошенковим ворогам. Улітку 1669 року Суховій узяв в облогу Дорошенка поблизу села Конончі над Россю. З Дорошенком було всього дві тисячі козаків. Перед правобережним гетьманом виникла загроза потрапити у ворожі руки. Але в цей час до табору прибув турецький чауш і наказав Суховію відступити.
Суховій не міг не послухатися, оскільки його головна військова сила складалася з татар, турецьких підданих. Він відмовився від гетьманства, а козаки, що були при ньому, пішли до Умані й проголосили уманського полковника Ханенка гетьманом. Дорошенко, підійшовши до Умані, спершу уклав з Ханенком договір — аби обом суперникам їхати в Чигирин, де рада мала вирішити спір між ними й визнати одного з них гетьманом. Але Ханенко, замість того щоб їхати на раду, запросив кримську орду й пішов війною на Дорошенка. В обох суперників військо складалося головним чином з татар. У Дорошенка була орда білгородська, що не була під владою силістрійського паші. До Ханенка приєднався Юрій Хмельницький. Під містечком Стеблевом Дорошенко здобув перемогу й прогнав Ханенка на Запорожжя. Юрій Хмельницький був пійманий і відправлений у Туреччину, де угримувався в Семибаштовому замку.
Ханенко не заспокоївся, підрядив посольство до польського короля й дістав від нього грамоту на гетьманство. Дорошенкові довелося протягом кількох років мати справу з цим затятим ворогом і вести з ним запеклу боротьбу. З допомогою коронного гетьмана Яна Собєського Ханенко утвердився в Ладижині. Поляки зайняли міста Немирів, Брацлав, Могилі®, Рашків, Бар та інші і віддали їх під урядування Ханенкові. Таким чином, в Україні, як уже зазначалося, виявилося водночас три гетьмани: двоє на правому й один на лівому березі Дніпра.
Ситуація на Правобережній Україні була вибухонебезпечною, оскільки несла в собі загрозу війни Дорошенка з Польщею. Але правобережний гетьман зробив спробу перенести проблеми своїх взаємин із Польщею у сферу дипломатії. У травні—липні 1669 року козацькі посли від Дорошенка взяли участь у роботі елекційного сейму у Варшаві, на якому обирався новий польський король Михайло Вишневецький. Зустрівшись з новообраним польським королем, вони знов повторили йому «Пункти про потреби Війська і руського народу» з вимогами автономії України на засадах Гадяцьких статей.
Негативну реакцію на це польських правлячих кіл яскраво описує Самійло Величко. «Оті Дорошенкові посланці, Петрановський і Тарасенко, незабаром повернулися з Польщі, в ГІилипівський піст прибули в Чигирин, а добре вивідавши про всі польські пристрасті, донесли йому, Дорошенкові, що поляки, побачивши Дорошенкові пункти й побажання всього Війська, вельми ними лишились уражені й почали дихати таємним, схованим в їхніх серцях, гнівом і відпровадили їх, Дорошенкових послів, ні з чим, відклавши комісію на інший час, а Дорошенка обіслали через тих послів тільки фіглями та листовними компліментами».