Подвійну гру Тетері (якщо можна вважати її подвійною — просто це була та, по суті, незалежницька лінія гетьмана, яку правильно здійснював сумлінний виконавець) можна простежити і надалі. Під час облоги Львова українськими та російськими військами у 1655 році він вів переговори з польською стороною про викуп міста. Для того щоб росіяни не розуміли, що саме він говорить, Тетеря розмовляв латиною (можна собі уявити, як дратувало це російську сторону!), підбурюючи львів’ян проти царських військ…
Коли помирав великий гетьман, Тетеря знову був у Москві. Він ще раз виявив себе як сумлінний виконавець і блискучий оратор. Перед царем Тетеря виступив за гетьманство Юрія Хмельницького, хоча, можливо, знав, що й сам він був серед тих кандидатів на владу, яких назвав перед смертю Богдан. Гетьман говорив нібито не лише про свого сина Юрася, що зрозуміло, а й про генерального писаря Івана Виговського, генерального судцю, колишнього київського полковника Антона Ждановича, полтавського полковника Мартина Пушкаря і про переяславського — П. Тетерю.
Упродовж 1648—1657 років Павло Тетеря зробив запаморочливу кар’єру — від скромного підписка Луцького гродського суду до переяславського полковника й одного з найвизначніших дипломатів Богданової доби, людини дуже впливової у тогочасній Україні. Безсумнівно, цією кар’єрою Тетеря міг завдячувати, в першу чергу, самому собі. Був він талановитою, однак явно не однозначною і не прямолінійною людиною. Пізніше ці риси його характеру окреслилися ще яскравіше.
В той час коли Тетеря в Москві добивався затвердження Юрія Хмельницького на гетьманство і відмовляв царя посилати нові війська в Україну, події вдома розвивалися стрімко. 24 серпня 1657 року, коли виявилося, що Юрась ще не може тримати булаву, гетьманом обрали Івана Виговського. Повернувшись в Україну, Тетеря далі підкреслював свою лояльність Москві, але практично повністю підтримував лінію Виговського — від орієнтації на Москву до орієнтації на Варшаву.
Король та польський двір вважали Тетерю головним творцем Гадяцької угоди, якій, до речі, він не присягав. У цьому знову проявилася двоїстість Тетері. 28 жовтня 1658 року він отримав аудієнцію в польського короля Яна–Казимира та королеви Марії Людовіки. «Поставний, гарних манер, убраний у сукню з зеленого оксамиту з золотими ґудзиками», — писав про нього, розповідаючи про аудієнцію, французький посол П’єр де Нуайє. Десь приблизно від цього часу він перестав бути переяславським полковником, фактично ставши придворним експертом з українських справ і почавши регулярно отримувати пенсію з королівської каси (що було нормою для тогочасного життя).
Тетеря виїхав з України у 1659—1661 роках, буваючи там недовгими наїздами. Мешкав він переважно у Варшаві при дворі або у своїх маєтках на Підляшші. Але він не розривав численних ниток, що пов’язували його зі Східною Україною, для якої Тетеря і далі залишався дуже впливовою особою. На нього полився потік королівської ласки — і він спробував зіграти такі ролі, яких ще не грав: магната й придворного, крім цього, ще й не старого вдівця, за серцем (і багатством) якого полювали представниці найкращих польських аристократичних родин.
Збирати маєтки Тетеря почав ще десь у 1652 році. Тоді у Сулимів він купив Демидів на Київщині, потім до цього маєтку приєднав недалеку Литурівку (в інших джерелах — Литвинівку), 1654 року отримав від царя містечко Смілу, у 1656 році мав млин на Попівцях біля Переяслава. Трохи пізніше Тетеря прибрав до рук Козаровичі, Глібівку, Ясногороди разом з усіма суміжними землями, що до них прилягали. У березні 1659 року Варшавський сейм підтвердив шляхетство П. Тетері та королівське надання в Берестейській економії (з королівських столових маєтків, прибутки яких надходили на утримання королівського двору), а саме волості Київець, Мелешичі, містечко Піщатичі разом з приналежними до них селами. Незважаючи на явне прагнення стати багатим магнатом, Тетеря як легко здобував маєтки, так легко їх і позбувався, часто — даруючи. Наприклад, Демидів подарував сестринкові Василеві Іскрицькому в зв’язку з його одруженням, Козаровичі, Глібівку, Ясногороди — Києво–Межигірському монастиреві.
В Україні Тетеря з’явився під час загострення політичної ситуації: у жовтні 1660 року він серед інших підписав Слободищенський договір, за яким Правобережжя під гетьманом Юрієм Хмельницьким знову опинилося під владою Польщі. У цьому ж році Тетеря одружився з дочкою Богдана Хмельницького Оленою, вдовою Данила Виговського — і, таким чином, увійшов як свій до «клану Хмельницького». І хоча друга жінка принесла йому нібито велетенське придане — за польськими джерелами, один мільйон золотих, стосунки між Тетерею та Виговським знову загострилися: через спадщину по Данилові для Олени та через ці ж самі скарби Хмельницького, з яких мали вдруге вінувати Олену. Від Юрія Хмельницького Тетеря отримав як тимчасову резиденцію Суботів.
Восени 1660 року за підтримки польського представника С. Бенєвського П. Тетеря був обраний в уряді Ю. Хмельницького на посаду генерального писаря. Вже під час Корсунської ради (листопад 1660 року) завдяки своїм ораторським здібностям та авторитету, здобутому в попередні роки, новообраний генеральний писар зумів переконати присутніх у доцільності відмови від царської протекції й обрання курсу на підпорядкування Українського гетьманату королеві. «Не дай нам, Боже, думати про царя…» — говорили козаки після вдалого виступу на цій раді колишнього сподвижника Б. Хмельницького. Водночас Тетеря промовляв, що козацтво вже й так неодноразово змінювало протекцію, і якщо це трапиться ще раз, то «він не лише печаті писарської не буде знати, а й усієї України».
У цей період генеральному писарю Тетері не лише з боку польського уряду, а й від імені козацтва, делегованого на Генеральну раду, фактично доручався контроль над усіма діями гетьмана. Козаки наказували йому «керувати молодістю Хмельницького». Але вже в листопаді гетьманський «регент» повернувся до Варшави. Очевидно, його неприхована пропольська орієнтація й колабораційні виступи були не до вподоби Ю. Хмельницькому (який хоча й не був досвідченим політиком, але виховувався своїм батьком у дусі «козацького патріотизму») та іншій старшині. У Польщі на одного з перших високопоставлених козацьких «колаборантів» чекали великі винагороди.
З королівської ласки на нього сипалися титули: королівського секретаря, мельницького підчашого (це на Підляшші), потім полоцького стольника (тоді генеральним писарем він уже не був). 1661 рік минув між Підляшшям та Варшавою, де Тетеря продовжував грати роль королівського дворянина. Черговий Варшавський сейм у травні підтвердив володіння на Київщині — села Демидів, Литурівку, Абрагамівку, Раківку, дві Воронівки.
У 1658—1661 роках Тетеря зміцнив — принаймні у Варшаві — думку про себе як про знавця відносин в Україні. Одруження на дочці Великого гетьмана, без сумніву, збільшило його престиж в Україні та за її межами, тим більше, якщо він справді прибрав до рук хоча б частину тих скарбів, які йому приписували.
У 1661 році Ян II Казимир запланував провести великий спільний з’їзд–нараду, де були б присутні найвищі посадові особи Речі Посполитої та Українського гетьманату. На ній планувалося обговорити умови майбутнього польсько–українського договору — поляки дуже боялися чергової «зради» козаків на користь царя. Але гетьман Ю. Хмельницький під різними приводами відмовився від такої непевної, на його думку, «конвокації»1. Тоді королівський уряд вирішив «персонально» прихилити до себе окремих старшин підкупом. Послам (а також іншій старшині в Україні), які прибували до Варшави, видавалися значні суми фошей з королівської скарбниці. Вони одержували у власність землі, маєтки, хутори, млини та ін. Також було підтверджено їхні права на ті маєтності, якими вони володіли перед тим, їм надавалося шляхетство тощо. Самому Хмельниченку було видано привілей на Гадяч разом з усіма прилеглими селами і хуторами, а також Суботів, Медведівку, Новосілку. Як гетьману, йому також дозволили збирати мито з іноземних купців, що проїжджали територією козацької України. Одночасно до польських воєвод і шляхти в Україні було вислано з десяток королівських універсалів з наказом виганяти козаків з «добр земських». Усе це робилося задля того, щоб перетягнути гетьманат на свій бік у війні з Росією, а також не дати можливості українцям укласти союз з Кримським ханством.
________
1 Конвокація — загальні збори духовенства англіканської церкви, які скликаються в надзвичайних випадках.
На початку 1662 року до України вже у статусі королівського секретаря П. Тетеря повернувся в Україну. Метою його повернення було отримане від Яна П. Казимира доручення зібрати якомога більше інформації про внутрішню та зовнішню політику уряду Ю. Хмельницького. Після прибуття до Чигирина, де його ще сприймали як впливового старшину, Тетеря відразу ж почав насаджувати тут вигідні для королівського двору настрої. Він переконував гетьмана відмінити виданий незадовго до того універсал щодо усунення польських старост з королівських і шляхетських маєтностей із України. Згідно з отриманим наказом, Тетеря постійно звітує до Варшави про політичні кроки гетьманського уряду. У своїх листах до короля він неодноразово висловлював думку про неспроможність володарювання Ю. Хмельницького, а в одному з них відзначав, що якщо «цей жереб паде на мою голову і якщо воля Його королівської милості і Речі Посполитої будуть потребувати моїх послуг, то я прийму його зі всією доброзичливістю». Поступово Тетеря з королівського секретаря й номінального генерального писаря перетворюється на такого собі «тіньового» гетьмана. Цьому сприяло й те, що влітку 1662 року польський монарх надав йому право на «вибирання індукти й евекти у воєводствах окраїнних, тобто Брацлавськім, Київськім і Чернігівськім на пашах і коморах від товарів, що ввозяться і вивозяться…». Вдячний підданий у вересні повідомляє до Варшави, що єдиним способом утримання козацької України (а отже, земель, з яких він збирав евекту й індукту) під владою короля є якнайшвидше надсилання сюди коронних військ.
Те, що уряд Яна II Казимира готував обрання П. Тетері на гетьманську посаду, засвідчує кореспонденція між останнім і королівською канцелярією. Це все робилося заради того, аби взяти під контроль ситуацію на українських землях та мати час на підготовку до нових військових дій проти Московїї.
Коли П. Тетерю було обрано гетьманом, достеменно не відомо. Дехто, відштовхуючись від того, що 6 січня 1663 року Юрій Хмельницький вступив до монастиря в Києві, припускає, що Тетерю було обрано гетьманом Війська Запорозького на Генеральній раді, яка відбулася 1–2 січня 1663 року. Польський хроніст Веспасіан Коховський так описав цю подію: «Після обрання полковники голосними вигуками поздоровляли Тетерю, гордого від отриманої влади. Його винесли з кімнати на кріслі і, піднявши вгору, показали товариству. Народ, стверджуючи вибір гетьмана, кидав шапками. Щоб усім сподобатися, він поставив багато горілки «як почастунок козакам»».
Сам Тетеря не повідомив короля, коли його обрали. Між жовтнем і січнем на Правобережжі не було жодного тимчасового (наказного хоча б, як Сомко на Лівобережжі) гетьмана. В такий гарячий час, в цю важливу для нього хвилину повністю виявилася двоїстість поведінки Тетері. Жовтень, листопад, грудень 1662–го, січень 1663 року — джерела дуже скупо доносять відгомін подій цих чотирьох місяців в Україні. Немов якась невидима рука (Тетерина?) блокує всю інформацію і на Захід, і на Північ. Ян–Казимир переконаний, що на Правобережжі і далі гетьманує Хмельницький та засипає Тетерю листами. Але Тетеря мовчить, не відповідає королю. Папський нунцій у Варшаві, звичайно, добре інформований, але і він не знає нічого, він лякає Рим, що козаки збираються допомагати Туреччині в походах на Західну Європу. Москва також не знає нічого певного.
Лише у березні 1663 року до Чигирина з Варшави був відправлений королівський придворний І. Мазепа, який мав вручити Тетері монарші клейноди — привілеї на гетьманство, булаву, хоругву, бубни, печатку, також домовитися про час і місце прийняття від нього присяги з умовою, «щоб той акт в церкві відправлявся, при службі Божій, яку б отець Митрополит відправляв… ані під жодною протекцією бути неможливо народові слов’янському, як під Паном природнім». Однак Тетеря, з огляду на низький статус Мазепи (той був усього–на–всього королівським покойовим), відмовився отримувати з його рук клейноди.
Перші кроки П. Тетері на гетьманській посаді засвідчили певні зміни у його ставленні до зовнішньої політики українського уряду. Спочатку він намагався проводити політику лавірування між державами, які оточували гетьманат. Зокрема, він вислав посольства до Бахчисарая та Москви з пропозиціями підписання міждержавних угод, які б гарантували невтручання у внутрішні справи України та визнавали його владу. Кримський хан не погодився виводити свої війська з території козацької держави й запропонував Тетері звертатися до нього лише через польського короля. У свою чергу, московський цар поставив перед правителем Правобережної України жорстку вимогу прийняти його протекцію. З огляду на це новообраний гетьман вирішив усе ж таки використовувати перевірений шлях повного визнання сюзеренітету Речі Посполитої.
Але невдовзі, у липні 1663 року, Тетеря заявив, що взагалі хоче скласти з себе гетьманські повноваження, та аргументував це відсутністю військової допомоги з боку Польщі, а також «через розладнання мого здоров’я та з багатьох інших причин». Якби польський король надіслав війська, а також «прислав» нового козацького зверхника, то, писав Тетеря до Варшави, він із задоволенням залишить Україну. У відповідь на повідомлення про відправлення необхідної допомоги гетьман вислав до Польщі послів, які мали просити Яна II Казимира особисто прибути до Чигирина: «Ми, українські жителі князівства Руського і Військо Запорозьке, вважаємо для себе особливим нещастям, що позбавлені можливості побачити Його Королівську Милість в наших землях». Прибуття в Україну польського короля мало засвідчити високий авторитет гетьмана, а також убезпечити його від виступів опозиції, які вже назрівали. Окрім того, П. Тетеря висловлював надію, що присутність короля зможе швидше об’єднати розрізнені частини Українського гетьманату.
Восени, 22 жовтня 1663 року, Тетеря особисто зустрівся зі своїм давнім патроном, королем Яном II Казимиром, але вже в статусі правителя правобережної частини гетьманату. Зустріч відбулася в «наметі великім» поблизу Білої Церкви. Гетьман виголосив вітальну промову українською мовою («аби сподобатися своєму люду») та разом зі своїм оточенням склав присягу на вірність польському монарху. Її текст був таким: «Я, Павло Тетеря, присягаю Пану Богу Всемогутньому у Тройці Святій Єдиному, що на тому уряді гетьманства військ Його Королівської Милості запорозьких мені підлеглим Найяснішому Янові Казимирові, королеві польському і шведському, князю литовському, руському і всієї Речі Посполитої, Корони Польської і Великого Князівства Литовського, вірним, зичливим і слухняним буду, всіляких сторонніх протекцій і панів зрікаюся і жодної не маю обирати іншої, окрім короля Його Милості і Речі Посполитої Польської…»
Козаки вручили своєму сюзеренові турецького огиря з коштовною збруєю й тисячу талярів золотом. Після цього відбулася спільна українсько–польська військова нарада, на якій, згідно з пропозиціями козацької верхівки, було вирішено, що головні сили рухатимуться в напрямку Ржи- щева і там переправлятимуться через Дніпро для наступу на Лівобережну Україну. Інші ж ітимуть на Бориспіль, а потім уздовж Десни до Остра. За словами самого Яна II Казимира, цей похід відбувався заради «визволення підданих наших з рук ворога і для утримання цілої України» та «для впровадження прав, вольностей і свобод народу Руського, а особливо козаків реєстрових, що здавна слугують нам».
Відразу ж після прийняття гетьманом присяги король надав йому та його дружині Олені Хмельницькій привілеї на місто Ольховець і Брацлавське староство. Коли в липні
1663 року Ян ІІ Казимир на чолі польсько–татарської армії перебував на Лівобережжі («майже поблизу кордону Московського») й отримав звістку про повстання на Правобережжі проти гетьмана, то відразу ж дав наказ, «щоб будь–яким способом Тетеря залишився» та відправив на допомогу своєму ставленикові значні військові сили. Коронний канцлер Пражмовський, даючи оцінку тогочасної діяльності свого короля, писав, що той зумів «утримати при Булаві Запорозькій вірну Речі Посполитій людину».
Правобережний гетьман П. Тетеря розпочав проводити об’єднавчу політику, наслідуючи у цьому традиційні методи Богдана Хмельницького. 22 січня 1663 року він відправив до Варшави посольство полковника Г. Гуляницького, одним з головних завдань якого було просити Яна ІІ Казимира надати Тетері допомогу у відвоюванні Лівобережної України. Одночасно український уряд висував низку політичних вимог, а саме: зберігати за козацтвом усі старовинні «права і вольності» і не чинити йому ніяких кривд з боку польських урядовців та шляхти; надати право на самостійні зовнішні відносини з Молдавією та Волощиною; забезпечити об’єднання України; провести мирні переговори між Польщею і Москвою щодо звільнення з російського полону багатьох козацьких старшин, серед яких І. Нечай, Г. Дорошенко, В. Кропивницький, А. Бутенко та ін.; гарантувати постійну допомогу з боку Кримського ханства.
Як не дивно, але Тетеря добився здійснення майже всіх цих вимог, що свідчило, безумовно, про його вплив у Варшаві та про його політичні здібності. Але залишилося незмінним антитолерантне ставлення католицького польського уряду до православних українців. Це, а також магнатський характер влади Тетері, який виступав як представник «клану Хмельницького», що с конце тру кав у своїх руках справді великі багатства, відвернуло від нього частину рядового козацтва та «чернь». Історична пам’ять підказувала народові, що від союзу з Польщею не буде добра.
У квітні 1663 року спалахнули перші заворушення. Найбільший і найжорстокіший (почався з різанини поляків і євреїв у Паволочі) бунт вибухнув на території Паволоцького полку під керівництвом наказного полковника Івана Поповича–Ходорковського незабаром після обрання гетьманом на Лівобережжі Івана Брюховецького, який зразу ж усунув двох інших претендентів на булаву — Сомка і Золотаренка (пізніше, 18 вересня, у Борзні їх стратили). Бунт швидко придушив генеральний осавул Петро Дорошенко (майбутній гетьман). Поповича видали міщани, і 15 липня його стратили. Тетеря думав панувати залізною рукою, але методи часів Богдана Хмельницького не підходили для його гетьманування. Що могли дарувати популярному великому гетьманові, того не прощали малопопулярному Тетері. Жорстокість не злякала, а озлобила.
15 липня 1663 року у Львові польський король Ян II Казимир вирішив іти походом — кількома колонами — в Україну. Розуміючи, що власними силами об’єднати Україну буде складно, Тетеря закликав на допомогу кримських татар. Правобережний гетьман разом з військами свого протектора протягом осені 1663–го — зими 1664 року здійснив великий похід на Лівобережну Україну. Об’єднана українсько–польсько–татарська армія, очолювана самим Яном II Казимиром, мала близько 100 тисяч осіб. Але ця грандіозна, як на той час, кампанія не принесла бажаних результатів її керівникам (у зраді було звинувачено І. Богуна і розстріляно). Навпаки, надзвичайна жорстокість її учасників з польської і татарської сторін до місцевого населення сприяла консолідації українців Лівобережжя, а також масовим виступам правобережців проти гетьмана, який допустив винищення українських земель військами Речі Посполитої та Кримського ханства.