У складних обставинах він втратив контроль над ситуацією. Юрій порвав з Москвою і знову уклав україно–польський союз. Такі дії викликали невдоволення лівобережних полків, які об’єдналися в антигетьманську опозицію.
У той же самий час авторитет Брюховецького, який провів на Січі наступні три роки свого життя, стрімко зростав. Аналіз політичної ситуації в країні, де все очевиднішим ставало наростання соціальних і політичних протиріч, а також відсутність впливових зв’язків у середовищі козацької старшини штовхнули амбітного політика в стан опонентів останньої — демократичне, а подеколи й охлократичне, середовище низової вольниці. Блискучі ораторські здібності, майстерність популістських прийомів, тонке розуміння психології та вміння грати на людських слабинках — усе це дозволило Івану Мартиновичу дуже швидко завоювати авторитет на Запорожжі, де він жив, за словами літопису, «в добром захованю і в ласці всего войска Низового».
На авансцену політичного життя в Україні Брюховецький вийшов восени 1660 року після відомої битви царського та королівського військ під Чудновом. Варто віддати належне політичному відчуттю Брюховецького — момент для заявки про свої претензії на чільне місце на українському олімпі було вибрано дуже вдало. Так само вдалим виявилось і місце його появи. Проаналізувавши ситуацію в Україні та за її межами після розгромної поразки царських військ під Чудновом, кошовий виступив проти укладеного Ю. Хмельницьким Слободищенського трактату з поляками і в жовтні 1660 року здійснив свою першу поїздку до Москви. Царська столиця переживала в ці дні критичний момент. Інформація про поразку царського війська в Україні спричинила справжню паніку в оточенні Олексія Михайловича. Навіть загибель російських військ під Конотопом улітку 1659 року мала тут значно слабший резонанс. Адже під Конотопом загинула лише частина війська, іншій вдалося пробитися до російських кордонів, крім того, на чолі царських ратників тоді стояли молоді недосвідчені полководці. Під Чудновом же припинила своє існування ціла російська армія, що була опорою царської влади не лише в Україні, а й на всьому південно–західному порубіжжі Московії. До того ж її очолював досвідчений воєначальник боярин В. Шереметев, котрого цар Олексій Михайлович не так давно назвав «вірним і справжнім послужником своїм, хоробрим і мужнім архістратигом». Після Чуднівської епопеї війська не залишилося, «мужній архістратиг» погранив до ганебної татарської неволі, Україна перейшла під владу польського короля, шлях супротивнику на Москву був відкритий. Тому царський двір поквапом готувався до переїзду в глибину держави — в Ярославль чи Нижній Новгород.
Викладена Брюховецьким інформація стосовно того, що Ю. Хмельницький підписав угоду з поляками за намовою незначної групи козацької старшини, дії гетьмана не зустрічають підтримки серед козацтва, а тому зовсім немає підстав хвилюватися відносно можливого походу польсько–українських військ на Москву чи на царські порубіжні з Україною міста, була уважно вислухана при дворі, а ім’я послужливого кошового з цього часу надовго запам’яталося царським сановникам. Показовим щодо цього є той факт, що навіть цар Олексій Михайлович через два з половиною роки по тому у власноручному листі до воєводи князя Г. Ромодановського давав надзвичайно високу оцінку діям кошового отамана у жовтні 1660 року.
На Низ Брюховецький повернувся із знаками царської милості до своєї особи, а також з «государевым жалованьем» та боєприпасами. Після цього його становище на Січі ще більше зміцнилося, і невдовзі Брюховецький гучно заявив про свої ще більш далекосяжні плани, проголосивши себе, на противагу гетьману Лівобережної України Якиму Сомку, кошовим гетьманом. З цього часу й розпочалася боротьба Брюховецького за булаву володаря України.
Влітку 1662 року він з великим загоном козаків прибув до ставки командувача російських військ Ромодановсько- го, де заявив, що не визнає ні Сомка, ні Золотаренка, й запропонував московському воєводі спільно виступити проти Хмельниченка. Перебуваючи кілька тижнів у таборі разом із Ромодановським, І. Брюховецький здобув у нього повне довір’я та зумів скомпрометувати своїх супротивників на гетьманство. У таборі Ромодановського Іван Мартинович познайомився та схилив на свій бік надзвичайно впливового місцеблюстителя престолу Київської митрополії єпископа Мефодія (Максима Филимовича). Саме єпископ Мефодій у майбутньому допоміг І. Брюховецькому у боротьбі за гетьманство.
Після підписання Хмельницьким Слободищенського трактату лівобережні полки, спочатку Переяславський, Ніжинський, Чернігівський, а навесні 1661 року й Лубенський, Прилуцький та Миргородський, відмовилися визнати владу гетьмана і склали присягу цареві. Наказний гетьман Лівобережжя Яким Сомко, відбивши наступ поляків і козаків Юрія Хмельницького, у квітні 1661 року скликав раду, яка проголосила його гетьманом. Однак інший претендент на гетьманство — ніжинський полковник Василь Золотаренко — відмовився визнавати правомочність виборів й апелював до Москви з приводу перегляду рішення ради. В боротьбі за владу Сомко та Золотаренко, намагаючись скомпрометувати суперника в очах Москви, вилили один на одного чимало бруду, звинувачуючи в усіх смертних гріхах. Це ще більше загострило політичне протистояння в Україні. Запекле протиборство претендентів дозволило Москві зайняти дуже вигідне становище третейського судді, а це, в свою чергу, обіцяло подальше просування по шляху обмеження українського суверенітету на користь царя. Крім того, така ситуація дала змогу Івану Брюховецькому рішуче втрутитися в боротьбу за гетьманську булаву і дуже швидко стати її очевидним фаворитом. Політичне реноме кошового гетьмана в очах Москви як вірного слуги трону, сформоване ще восени
1660 року, його лояльні заяви й звернення до російських владних кіл у наступні роки в поєднанні з очевидними прорахунками Сомка в стосунках з сюзереном дозволили Брюховецькому заручитися могутньою підтримкою царського уряду.
1663 року цар видав указ про вибори нового гетьмана. Керувати виборами прибув до Ніжина князь Велико–Гагін. За наполяганням Брюховецького й запорожців зібралася не козацька рада, а так звана «чорна» рада, участь у якій взяли не тільки козаки, але й усі інші стани України.
«…Ось ударили голосно в бубни, засурмили в сурми. Виходить із царського намету боярин, князь Гагін, з думними дяками. У руках царська грамота. Підняв грамоту високо — два дяки йому руки піддержували — і почав вичитувати царське ім’я.
Як ось позад брюховців сільська голота, не чуючи нічого, що читають, почала гукати:
— Івана Мартиновича волимо! Брюховецького, Брюховецького волимо!
А Сомкове козацтво заднє собі, чуючи, що оглашають гетьманом Брюховецького, почало гукати:
— Сомка, Сомка гетьманом!
І по всьому полю зчинивсь галас несказанний.
І зачепились. Хто шаблею, хто києм, хто ножакою…» — так П. Куліш, на основі літописних переказів, відтворив ті події у своєму романі «Чорна рада».
Отже, вибори гетьмана проходили у великій метушні, серед суперечок і кривавих сутичок. Натовп запорожців і селян, розігнавши силою своїх супротивників, виніс на руках Брюховецького, якому вручили гетьманські відзнаки й проголосили його гетьманом. Потім натовп кинувся грабувати майно Сомка і Золотаренка та їхніх прибічників. Наступного дня Велико–Гагін затвердив раду й наказав ув’язнити значних козацьких старшин і разом із претендентами віддати їх до рук Брюховецького. Через кілька місяців за наказом гетьмана в Борзні були страчені на горло Сомко, Золотаренко, Оникій Силич. Багатьох їхніх прибічників відправили до Сибіру.
Перші три роки гетьманування Брюховецького проходили в безперервних війнах із правобічним гетьманом Павлом Тетерею та поляками. В 1663—1664 роках козаки відбили останню спробу поляків захопити Лівобережжя. Король Ян–Казимир із великими силами оточив Глухів, але зазнав поразки від козаків і російських військ. Спроби Брюховецького скорити собі Правобережжя зазнали невдачі, хоча він на якийсь час захопив Канів, Черкаси й Білу Церкву. Брюховецький спустошив й інші міста, але взяти Чигирин йому не вдалося, і під натиском козаків Тетері та поляків він відступив за Дніпро.
Однією з перших акцій Брюховецького, спрямованих на підняття авторитету гетьманської влади, стали заходи щодо утвердження права українського правителя на проведення зовнішньополітичних зносин. Так, він добився дозволу Москви на проведення переговорів з австрійським цісарем і кримським ханом.
Помітною в цей час стає і зміна тональності гетьманської політики щодо стосунків з Москвою. Щоправда, тут він діяв більш обережно й витончено, вміло маскуючи свої справжні цілі. Зокрема, відразу після Ніжинської ради Мефодій запевнив Велико–Гагіна, що новообраний гетьман готовий забезпечити царських ратників продовольством і фуражем, який буде збиратися з місцевого населення. Гетьман цього також в принципі не заперечував, проте наполегливо ухилявся від конституювання даного положення в договірних статтях, зауважуючи, що з огляду на військову загрозу з боку польського короля недоцільно витрачати на це час. Через декілька місяців у Москві вирішили, що слушний час для підписання договору вже настав, і в середині вересня в Україну прибув спеціальний царський посол дяк Д. Башмаков. Однак Брюховецький, не відчуваючи себе достатньо впевненим у власних силах, всякими способами ухилявся від зустрічі з ним. Зустріч між ними відбулася лише в середині листопада у Батурині. Під час переговорів гетьман довго не погоджувався підписувати статті, які передбачали б надходження податків з міщан до царської казни, утримання московських ратників коштом місцевого населення тощо. Врешті–решт усі положення все–таки було введено до Батуринських статей, проте з певними зауваженнями української сторони. Водночас гетьман залишив за собою право їх оскарження перед царем. Тому, незважаючи на вимоги царських воєвод, ні в 1663, ні в 1664 році ці положення договору так і не було втілено на практиці.
Варто зауважити, що в стосунках з царем Брюховецький обрав досить своєрідну лінію поведінки. Добре розуміючи психологію влади взагалі та особливості її московського варіанта, гетьман у стосунках з царем нерідко вдавався до досить дешевих трюків, які певний час успішно працювали на його користь. Так, будучи людиною «цікавою в річех», Брюховецький при зверненні до Олексія Михайловича не скупився на вірнопідданницькі заяви, а нерідко й відверті лестощі на його адресу. Для підпису кореспонденції він вибрав таку формулу: «вірний холоп і ніжайша підніжка престола його царської величності Івашка Брюховецький». Принизливий для гетьманської гідності формальний бік (проте зауважимо, що така форма була абсолютно нормальним явищем для політичної культури Російської держави, де навіть найбільш родовиті бояри, нащадки древніх княжих родів при зверненні до монарха вживали зменшувальні імена) водночас дозволяв Івану Мартиновичу відстоювати власну позицію, яка могла навіть йти врозріз з офіційною точкою зору Москви. Так, наприклад, посилаючись на те, що він краще знає реакцію українців, Брюховецький відмовився від оприлюднення в Україні царського указу про збирання з українського населення одягу та продовольства на користь царського війська. Проте в цілому, відчуваючи свою залежність від допомоги Москви, гетьману довелося хитрувати, лавірувати, під тиском обставин йти на поступки. Як то було, наприклад, на початку 1665 року під час переговорів з думним дяком Я. Хитрово. Намагаючись змусити українську сторону виділяти продовольство та кожухи для царських стрільців, посланець нагадав присутнім на переговорах українським достойникам, що саме царські війська захищають українські міста від розорення. На що старшина цілком резонно зауважила: «Нашим розоренням ваші міста залишаються цілими». Тоді гетьман підтримав цю думку й твердо додав, що «про це й говорити більше не варто». Однак залишившись наодинці з Хитрово, Брюховецький значно пом’якшив свою позицію, пообіцявши в майбутньому вирішити це питання.
Зауважимо, що для загравання з царським урядом у той час у Брюховецького були вагомі причини. Плани зміцнення гетьманської влади зустріли активну протидію з боку частини старшини, міщанства та їх лідера, довіреної особи царя — єпископа Мефодія. У непевні, смутні часи початку 60–х років XVII століття єпископ перетворився на вельми впливову фігуру політичного життя Лівобережної України, ставши головним посередником у стосунках Москви з Україною. Відчувши принаду влади, Мефодій аж ніяк не збирався здавати своїх позицій після виборів на гетьманство його протеже Івана Брюховецького. Навпаки, після Ніжина єпископ намагався зміцнити свої позиції, постійно втручався у світські справи, вимагав від Брюховецького реалізації на практиці задекларованих під час передвиборної боротьби обіцянок.
Іван Мартинович дуже швидко зрозумів, що саме Мефодій стає його головною перепоною на шляху зміцнення гетьманської влади. Перепоною, яку самотужки, без допомоги Москви, здолати йому не під силу. Тому вже в середині серпня 1663 року, тобто лише через два місяці після свого обрання, гетьман Брюховецький повідомляв воєводі К. Хлопову сенсаційну новину — про наміри місцеблюстителя зрадити царя. Надалі конфлікт між гетьманом і єпископом розгортався все більше. Брюховецький радив Москві надіслати в Київ на митрополичу кафедру кого–небудь з московських ієрархів. У свою чергу, його опонент висловив свій скепсис щодо можливості надання його колишньому протеже права зовнішньодипломатичних зносин і взагалі ставив під сумнів доцільність подальшого перебування Брюховецького при владі.
Конфлікт Брюховецького та Мефодія став центральною сюжетною лінією політичної боротьби в Лівобережній Україні. Причому дуже швидко стає очевидним, що він не втримується в рамках приватної суперечки двох вельми честолюбних і водночас рівнозначно нерозбірливих у засобах досягнення своєї мети типових діячів Руїни. Мефодій у конфлікті з гетьманом виступав не як особистий його недруг, а як лідер певних політичних сил, опозиційних гетьманським планам. Тому досить банальна за своєю суттю боротьба за владу втягнула у свій вир чималі сили суспільства та призвела до тяжких наслідків для долі української державності.
Як Брюховецький, так і Мефодій для досягнення перемоги над супротивником намагалися опертися на Москву. Вже з осені 1663 року гетьман неодноразово декларував про своє бажання їхати до царської столиці, «бачити пресвітлі царські очі», плекаючи при цьому потаємні надії «на Москві власти прибавлівать». Однак через складність ситуації в Україні, загрози широкомасштабного воєнного конфлікту з поляками та військами правобережного гетьмана ні в цьому, ні в наступному році зробити йому це так і не вдалося. Натомість на початку 1665 року до Москви вирушив його опонент єпископ Мефодій.
До царської столиці єпископ прибув не з порожніми руками. По приїзді він подав до Малоросійського приказу досить значну за обсягом записку, у якій викладав проект реформ державного устрою гетьманату. Він пропонував вивести з–під підпорядкування гетьмана та старшини жителів українських міст, у конфліктах гетьманської адміністрації з міщанами російському урядові підтримувати останніх, а кошти, що збирає гетьман з них, негайно і в повному обсязі залучити до царської казни. Крім того, єпископ радив налагодити ефективний контроль за фінансовою діяльністю гетьманату, задля того щоб зібрані кошти йшли на виплату утримання козакам, царським ратникам, а не на збагачення гетьмана та старшини. Проект Мефодія передбачав також істотне посилення військової присутності Росії на терені Лівобережжя. До реалізації своїх планів єпископ радив приступити негайно, для чого просив виділити йому близько півтори тисячі стрільців на чолі зі знатним боярином і дяком, щоб, прибувши до України, йому було «надійно говорити з гетьманом».
Як бачимо, своєю радикальністю проект Мефодія виходить навіть за рамки сучасних йому московських бажань щодо підпорядкування своїй владі Лівобережної України. Таким чином, цей проект відкривав нові перспективи для російської політики в цій сфері та водночас ставив під сумнів плани українських політиків щодо зміцнення гетьманської влади. Саме тому пропозиції Мефодія стали відправними пунктами при виробленні сумнозвісних Московських статей 1665 року.
Але царський уряд не наважився силою впроваджувати проект, як це радив єпископ. Навесні 1665 року Брюховецький повідомив про свій твердий намір прибути до Москви, і уряд Олексія Михайловича постановив за ліпше вирішити проблему в рамках даного візиту. Дійсно, 11 вересня 1665 року Іван Брюховецький першим з українських гетьманів прибув до Москви на чолі величезного посольства, як було вже сказано вище, сподіваючись у такий спосіб «власті собі прибавлівать». Проте зовсім іншими були наміри царського уряду. Після урочистого прийому та аудієнції у царя, 15 вересня розпочалися переговори гетьмана з главою Малоросійського приказу боярином П. Салтиковим. Одразу ж представник царського уряду хотів записати в договір ті положення, які містились у проекті Мефодія, зокрема щодо підпорядкування українських фінансів царській казні. Гетьман, як раніше, так і тепер, будь–шо намагався не допустити цього. Зав’язалися тривалі дискусії. Документи фіксують, що ще 20 вересня Брюховецький переконував бояр, що «денежного сбору с малороссийских жителей в казну великого государя обирать отнюдь не мочно, да и заводить того ныне не надобно, потому время воинское и шаткое, поставят себе в оскорбление, и чаят от того шатости». Однак проект Мефодія міцно засів у головах російських політиків. До того ж і сам епископ був незримо присутнім на переговорах у Малоросійському приказі. До складу гетьманської делегації входили його однодумці — київський полковник В. Дворецький та генеральний писар С. Гречаний, які, прибувши до Москви, відверто перейшли в опозицію до гетьмана.
Розуміючи програшність своєї позиції і намагаючись не втратити довіру царського уряду, 11 жовтня Брюховецький був змушений погодитися на те, щоб податки, зібрані з українських міщан і селян гетьманською адміністрацією, відтепер надходили до царської казни. Проте й така поступка гетьмана не в повній мірі влаштовувала московських політиків. Тому до остаточної редакції статей вони внесли істотну поправку: збирання й прийом податків покладалися не на гетьманську адміністрацію, а на царських воєвод, кількість яких в Україні мала зрости більш як у два рази. Крім того, відтепер усе некозацьке населення українських міст і сіл підпорядковувалося царським воєводам. Намагаючись компенсувати моральні збитки за втрату владних повноважень, Олексій Михайлович нагородив Брюховецького боярським титулом, а старшин, які його супроводжували, пожалував дворянством. Після того як гетьман погодився підписати Московські статті, цар одружив його з донькою князя Д. Долгорукова, оскільки Іван Мартинович ще в 1663 році висловлював побажання «понята жену московського народу».
Не маючи змоги протидіяти московському тискові в захисті гетьманських прерогатив, Брюховецький прагнув хоч би як «віддячити» Мефодію і тому пропонував ввести до Московських статей положення, згідно з яким на Київську митрополію мав би призначатися московський ієрарх. Ось так політична недалекоглядність і превалювання приватних інтересів над суспільними призвели до подальшого просування російської монархії на шляху ліквідації української державності.