Померла Олеся Виговська в маї (травні) 1664 року.
«Неспокійне було життя й сумна й нечесна була смерть гетьмана Івана Виговського, доброго, щирого патріота, тонкого політика, оборонця прав України, чоловіка великого розуму та європейської просвіти.
Виговський щиро любив Україну, встоював за її політичні й національні права, дбав про науку й просвіту на Україні, був, може, вищий за усіх своїх сучасників, окрім гетьмана Богдана та Немирича. Його можна поставити врівні з найліпшими діячами тих часів, з Богданом Хмельницьким, Дорошенком, Мазепою. Не любив він Москви за її непросвіченість і постеріг, що Москва не додержить свого слова, одніме привілеї, коли почала ще за живоття Богдана ламати Переяславську умову, піддержувала Польщу на погибель Україні. Але його польська і шляхетська політика була несвоєчасна й антинародна. Гадяцькі пункти — це найвищий акт автономії України за усю її козацьку історію. Але Виговський не спромігся його здійснити, і цей акт зостався тільки актом на папері…»1
__________
1 І. Нечуй-Левицький. «Гетьман Іван Виговський».
Юрій-Гедеон Венжик Хмельницький
Молодший син Богдана Хмельницького. Проголошений гетьманом ще за життя батька, він тричі буде тримати гетьманську булаву, але жодного разу не зможе її втримати та стати врівень батькові.
Ю. Хмельницький не мав таланту державного керівника. Потрапляючи у залежність то до російського уряду, то до польського, то до татар та турок, Юрась Хмельниченко втратив підтримку у козацтва та простого люду. Життя нещасливого сина славетного Богдана закінчилося трагічно…
У народній легенді XIX століття переповідалось, що «Хмельниченко, обусурманившись, збив пушкою з гори верх батьківської церкви, бажаючи дістатись батьківських грошей, які, кажуть, були замуровані на горищі церкви. Він прийшов за ними до Суботова, та боявся, бо тут стояло військо, то вже зі злості хотів розбити церкву.
…Хмельниченко живе й досі. Наші старі чумаки розказували, що бачили його в горах на свої очі. І при зустрічі він і сам казав, що «Я син Хмельницького». Його ссе гадина, і він буде мучитись та блукати поміж горами аж до Страшного суду; а тоді вже Господь його простить, що, обусурманившись, хотів розбити батьківську церкву».
Юрась Хмельниченко — молодший син гетьмана Богдана Хмельницького та його першої дружини Ганни Сомківни. Народився він 1641 року в Суботові.
Молодий гетьманич здобув непогану домашню освіту, був добре обізнаний із Святим Письмом, міг читати й писати не лише українською, але й церковнослов’янською, польською, грецькою та латинською мовами, хоч і поступався в цьому відношенні своєму батькові. Вчився Юрій Хмельницький і в Києво–Могилянському колегіумі, але недовго, бо через погіршення здоров’я Богдан повернув сина до Чигирина. Пізніше, вже як гетьман, Юрій Хмельницький ствердив батьківський привілей колегіуму, зазначивши, що він сам був колись його учнем. Відомо також, що одним із вчителів гетьманича у колегіумі був видатний український письменник, філософ й теолог Іоанникій Галятовський. Повернувшись додому, Юрій Хмельницький продовжив науку. В одному з документів 1656 року називається ім’я домашнього вчителя гетьманича — ченця Києво–Печерської лаври Іларіона Добродіяшка.
Після смерті батька 1657 року козацька рада в пам’ять заслуг Богдана проголосила Юрка гетьманом України. Шістнадцятилітнього гетьманича обрано на батьківське місце одноголосно. Старий гетьман іще за свого життя подбав про визнання цього державно–династичного акту з боку сусідніх держав. Законним наступником свого батька Юрія визнали Москва, Швеція, Польща, Семигород, Волощина, Молдавія, Крим і Туреччина.
Докладніше про ці вибори ми знаємо мало що. Народна традиція приховує деякі подробиці цієї події, але їх, звичайно, годі цілком брати на віру. В народній думі про смерть Богдана та обрання на гетьманство його сина не тільки стилізовані окремі моменти, а й зближені деякі досить віддалені одні від одних події. З опису сучасників, Юрась був чорнявий, маломовний, тихий і піддатливий. Цей підліток не був наділений од природи ні здоров’ям, ні розумом. Ні в той час, ні пізніше він далеко не визначався такими властивостями, що потрібні були в тодішніх обставинах для гетьмана. Він міг тільки піддаватися обставинам, а ніяк не кермувати подіями за своїм планом і за власної волі — а в той час він іще сам для себе потребував проводу. Серед козацької старшини, особливо серед старих заслужених полковників, такий гетьман не міг користуватися повагою, не користувався він нею й пізніше. Юрась не мав потрібних для цього моральних даних, до того ж і матеріальних засобів у нього майже не було. За ним було тільки одне — слава його батька. А так загалом, це була людина хвора, що пізніше дійшла до справжнього божевілля й виявила його в жахливих формах під час свого недовгого князювання над Україною.
На такій характеристиці Хмельниченка погоджується й українська історіографія. Микола Костомаров, що найповніше характеризує Юрася, називає його легкодухим, полохливим, неенергійним, безвольним, твердить, що Юрась хворів на «причинну й гилу (грижу)». Дмитро Бантиш–Каменський називає його слабим. В. Вовк–Карачевський каже, що Юрій Хмельниченко «через три роки (після смерті батька. — Авт.) ділом доказав, що він зовсім не здатний стати на чолі України та ще в такий тяжкий момент. Був він недужий, хворів на падучку й грижу, а до того ж усього був дуже обмежений». Борис Грінченко вважав його «зроду нерозумним, хитким, нерозважливим, ще й хворим, ні військової, ні державної справи він не тямив». Дмитро Яворницький називає Хмельниченка «цілком недосвідченим, що хоч і мав голову, але голову без здорового розуму й зовсім без політичної кебети… від природи євнух… нравом злий, розумом обмежений, тілом слабий юнак». Далі Яворницький прямо називає його «слабоумним сином» Богдана Хмельницького.
Сучасний дослідник Ю. Мицик зазначає, що судити про зовнішність Юрія Хмельницького можна з двох портретів, один з яких подавався в німецькій друкованій хроніці «Театр Європи», а другий — у літописі Самійла Величка. Не суперечить цим портретам і словесний опис зовнішності Ю. Хмельницького. Молодого гетьманича описали дуже лаконічно: темноволосий юнак, сором’язливий, скромний, скутий у рухах, більше скидався на ченця. Сорокарічного Юрія Хмельницького описали детальніше і в дещо інший спосіб: людина невелика на зріст, зграбна, яка мала видовжене обличчя з невеликими, глибоко посадженими очима, що робило погляд гострим і дещо насмішкуватим, гострий ніс, маленький рот. Чисте обличчя, невеликі вуса. Одягнений у жупан, шапку, оперезаний польським пасом, мав при собі шаблю, самопал і пістолі. Самійло Величко назвав у своєму творі гетьманича євнухом («з натури євнух»), але такий відгук вороже наставленого до цього гетьмана історика не є достовірним. Наприкінці 50–х років XVII століття Юрій був ще зовсім молодою людиною, яка відзначалася побожністю. На останньому ж відтинку свого життя, очевидно, він надолужив роки аскетизму, бо деякі джерела недвозначно натякають на нестримність його особистого життя.
Портретне зображення Юрія Хмельницького створює образ приреченої, досить хворобливої людини (особливо хворобливість передає погляд). В очах також засвідчена глибока внутрішня нерішучість, невпевненість у своїх силах. Дещо вередливий вигин брів говорить, що ця людина не має єдиної лінії поведінки, яка часто обумовлена настроєм, самопочуттям. Така людина навряд чи могла б налякати ворогів чи надати впевненості друзям. Тому вона буде самоутверджуватись саме на тих, хто їй підлеглий та залежний від неї.
А тепер спробуємо пересвідчитись у достовірності нашого фізіогномістичного аналізу зовнішності Ю. Хмельницького.
Відомості про гетьманича все частіше з’являються після 1653 року, коли по загибелі старшого брата Тимоша він став єдиним спадкоємцем Богдана по чоловічій лінії, і старий гетьман усе частіше подумував про передачу йому своєї булави. Не випадково саме його, ще шістнадцятирічного юнака, Богдан Хмельницький призначив наказним гетьманом і доручив підготовку походу українського війська на Ташлик. Звичайно, таке призначення було багато в чому формальним, бо реально цю підготовку проводили досвідчені полковники Іван Богун та Григорій Лісницький. Таким чином Богдан Хмельницький заклав ґрунт для передачі синові гетьманської булави. Не дивно, що іноземні посли, які відвідали Чигирин у першій половині 1657 року, все частіше називають Юрія Хмельницького гетьманом. Сам Богдан сподівався, що під опікою генерального писаря Виговського молодший син досягне повноліття, стане повноправним гетьманом і продовжить справу батька. Але цей задум виявився помилковим. Він не враховував повною мірою розстановку політичних сил в Україні й відсутність таланту державного діяча, адміністратора та полководця у зовсім ще молодого нащадка.
По смерті Богдана Хмельницького Юрій став дуже близько до гетьманської булави, й не виключено, що на перших старшинських радах його проголошували гетьманом. Та до загальної козацької ради справа не просунулася.
Утім, навіть коли б Юрій Хмельниченко був і цілком здоровим юнаком, без усіх тих страшних вад, про які згадують історики, він все ж не зміг би справитися з гетьмануванням у тих тяжких обставинах, що настали для Війська Запорозького по смерті Богдана Хмельницького.
Полягали вони головним чином у зовнішній загрозі козацькій державі, що вимагала насамперед досвідченого й визнаного військового вождя.
Одначе згодом і старшина збагнула, що юнакові ще не під силу гетьманська булава. Прислухавшись до порад своїх прибічників, Юрко поклав булаву, яку віддали до рук генеральному писарю Івану Виговському. Юрась поїхав до Києва завершувати свою освіту в колегіумі, яку почав ще за життя батька.
Одначе Юрій Хмельницький почував себе глибоко ображеним і до кінця життя не зміг пробачити Виговському своє усунення від влади. Додав ворожнечі й сам Виговський, котрий взяв частину Богданових скарбів, хоч і мав на них право принаймні як родич (його брат Данило був одружений на дочці Богдана Хмельницького, сестрі Юрія). Цим особистим конфліктом скористалася опозиція проти І. Виговського, котрій було дуже вигідно прикривати свої діяння іменем великого Богдана. У цій ситуації чи не вперше виявилися психічні вади характеру Юрія Хмельницького, що мали б застерегти прихильників його обрання гетьманом: надмірне честолюбство та егоїзм, нещасливо поєднані з надмірними вразливістю та неврівноваженістю, з підозрілістю та слабкою волею.
Юрій Хмельницький усе сильніше ангажувався в політику, в інтриги проти Виговського, маючи таких «добрих» дорадців, як, наприклад, Іван Брюховецький. Не випадково, коли 1659 року Виговський з кримським ханом Мухам — мед–Гіреєм рушили під Конотоп, Ю. Хмельницький у складі загону козаків–опозиціонерів ударив у татарський тил.
У міру того як слабшали позиції І. Виговського, Юрія Хмельницького все активніше висували в претенденти на гетьманську булаву.
Після того як у 1659 році Виговський уклав українсько–польську угоду, серед козаків і народу посилилось невдоволення політикою гетьмана. Настроєм народу хотів скористатися Богданів шуряк Яким Сомко. Він скликав біля містечка Германівки козацьку раду, яка скинула Виговського з гетьманства. Проте булава не потрапила й до Сомка. Його суперником виявився молодий небіж Юрко. Довідавшись про неприхильний настрій народу щодо Виговського, Хмельниченко послав на Запорожжя до Івана Сірка батькового слугу Івана Брюховецького.
На новій козацькій раді, яка зібралася в Жердовій долині біля містечка Ржищева, козаки відкинули Гадяцький трактат, укладений Виговським з Польщею, і знову стали під руку російського царя. Водночас вони били чолом (як виявилося, даремно), щоб цар розширив Переяславські статті 1654 року, дозволив зміцнити гетьманську владу й затвердив самостійність української церковної ієрархії. Під кінець же ради козаки одноголосно передали булаву Юрасю Хмельниченку.
Заявивши спочатку про вірність польському королю, Юрій Хмельницький поспішив нормалізувати відносини з російським царем, тим більше, що на нього тиснула значна група старшини, особливо з лівобережних полків. Частина козацької старшини, розуміючи недосконалість угоди 1654 року, прагнула деталізувати договірні статті та у повній мірі виписати конфедеративний союз з Московією.
Однак царський уряд зовсім не збирався дотримуватися договору 1654 року і тим більше розвивати його в дусі рівноправності обох партнерів. Москва розглядала Україну лише як провінцію і прагнула поступово ліквідувати її суверенітет.