«А вони, до речі, уважають, що від Страшного суду відкупитися можна».
Хоча перемовини — через герольда — запропонував Казимир, але й Людовикову особу представляв якийсь граф і кілька радників.
Без жодного знака (добряче, однак, навчені) уперед виступив високий, сивий, із розумним обличчям чоловік і заговорив слов'янською мовою, яку можна почути в церкві.
Під час перебування в полоні Семен спілкувався цією мовою з волохами і кроатами[27], що служили Людовикові. Судячи з вимови, це був кроат.
Князеві Семену довелося вислухати те, що він чув безліч разів: кроат почав з того, що два угорські принци в різні часи правили в Галичині (забувши додати, чим це правління скінчилося: в обох випадках не змогли галичани догнати своїх «володарів»; ну дуже хотіли наздогнати — та не змогли; та й Галичина — не Волинь); що однією з дружин Карла-Роберта була онука короля Юрія...
«А до чого тут Лайош? Він же від полячки!»
...що князь Болеслав-Юрій склав рукописання[28] на Казимирову користь...
«А оце ви брешете. Юрій ще молодий був, і в нього були дочки. Чого б це — на Казимирову, якщо рідна кров є? Та й Любарт уважався спадкоємцем».
— Ваші ж бояри нешляхетно отруїли Його милість пана Болеслава...
«І це брехня. Тобто без якогось боярина-зрадника тут не обійшлося, але ти, пане Казимире, на шостий день, як не стало Юрія, штурмом захопив Львів. Не міг ти так швидко зібрати війська, не міг[29]. Знав ти, коли князя не стане».
Вислухавши в піввуха тираду про незаконність обрання Любарта (хіба він не був онуком одного короля та зятем другого?[30]) та про підступність порушення ним останнього договору (про те, що першим пунктом цього договору було звільнення полонених, а його, Семена, не звільнили, ніхто не згадав; як і про те, що Любарта взяли в полон під час перемир'я), князь дочекався, поки промова закінчиться, і спокійно заявив:
— Усі ці слова — не до мене. Я отримав Белзький уділ за пролиту кров, так само, як і Ваші милості жалують своїх вірних слуг, а надто родичів.
Хоча на обличчях не здригнувся жоден м'яз, ясно, що натяк зрозуміли, адже Людовиків батько — Карл-Роберт, захопивши угорський трон, вирізав усю стародавню угорську аристократію, замінивши її новими людьми, у багатьох випадках — своєю далекою ріднею з Неаполя та Франції. Князь Семен відверто попереджав оточення Казимира, що з ними може те ж саме статися.
— Тому я, — вів далі Семен Наримунтович, — боронитиму Белз до останнього.
— Навряд чи цей останній день за горами. Усього п'ять сотень... із яких лише одна дружинники... а решта звичайна чернь.
Князя Семена немов громовицею вдарило. Вони самі з Дроздом до останньої хвилини не знали, скільки людей устигне сховатися за мурами, точніше, за валами Белза. Остання група вже під стрілами проскочила. Рівно п'ятсот чоловіків, неначе підгадали. Щоправда, кидати каміння й баби можуть, а як упаде каміння з висоти валу, то й найшляхетнішому лицареві... Семенові чомусь навернулося німецьке слово «капут».
Але дізнатися про чисельність засади[31] вони могли лише в один спосіб — хтось зрадив. І якщо кажуть таке вголос, то його назад не відпустять.
«Боже, за що караєш?»
— Твоя милість даремно думає, що ми проти твого володіння Белзьким уділом, — узяв бика за роги король.
«Ага, ти тільки піддайся, а потім буде тобі те, що було графам угорським, які піддалися Карлові. Наллють щось або стріла на полюванні не туди полетить».
— Що ж, вуйків у небожа може бути і троє.
— Але батько в сина — один, — усміхнувся Семенові, неначе чарівній жінці, угорський граф.
Семен подумки вилаявся. Зрозуміло, що його запасний план — кинути кістку між двох хортів (згоден, мовляв, я стати підручником[32], але чиїм?), не спрацює. Вони домовилися заздалегідь. На користь угорця.
— Церква каже, що батька хрещеного слід шанувати так само, як і рідного.
Князь пропонував службу на обидві сторони — службу васала двом суверенам. Семен Наримунтович анітрохи не сумнівався, що така пропозиція буде відкинута.
— Якщо ти розумієш під рідним батьком нас, а під хрещеним — брата нашого Лайоша, то це можна обговорити.
Семенові навіть і прикидатися не довелося. Усе тіло залила хвиля болю. Слуга, що стояв позаду, підхопив за плечі — інакше б упав князь. Проте від доторку рук слуги стало ще болючіше.
— Твоя милість, Твоя милість... — ім'я польського короля вийшло нерозбірливим, продовження якимось дитячим. — Мені зле...
Обличчя танцювали перед очима, накладалися одне на одне, знову розходилися. У вухах дзвеніло.
— То що ж робитимемо?
[27] Хорватами. В описаний час у значній частині католицьких храмів Хорватії служили церковнослов'янською мовою, і, відповідно, освічені хорвати знали її досконало, а кожен хорват розумів її.
[28] Заповіт. Жодних доказів реального існування цього заповіту немає, більше того, немає доказів перебування князя у м. Вишеграді, де документ начебто був складений.
[29] Абсурдна версія про отруєння Юрія-Болеслава боярами, на жаль, досі повторюється в підручниках, хоча вона вочевидь запозичена з польської пропаганди. Усі західноєвропейські джерела, де вона зустрічається, слово в слово повторюють папську буллу, а вона була написана на підставі інформації, яку надав сам Казимир.
[30] Див. Історичні довідки наприкінці книжки. Довідка 1.
[31] Тут: гарнізону.
[32] Васалом.