Облога Белза: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Він роздягся, жестом відіслав слуг  — здається, усі вірні, та й предмет розмови не такий уже і великий секрет, однак... Боги допомагають тому, хто не забув одягти кольчугу.

 — Гонець прискакав. Любарт жалує мене Берестейським уділом.  — Хоче, щоби ти більше йому допомагав. А ти допоможеш,  — у жіночому голосі не було й тіні сумнівів.

 — Допоможу. І не тільки тому, що за ним ми наступні.

 — До речі, лорд Дербі,  — два останніх слова далися литвинці погано, скалічила сильно,  — послав Казимирові виклик на двобій, бо той мало допомагає Орденові проти нас[44].

 — Пам'ятаю,  — Кейстут притулився до стіни.

Він із Бирутою зайняв кам'яну вежу, побудовану з допомогою німецьких майстрів. Ольгерд, попри жахливий мороз, розмістився в наметі. «Не хоче бути у вежі з одним виходом. Не вірить навіть мені до кінця. Утім, не лише мені. Він НІКОМУ не вірить».

 — Лорд спізнився. Англійські крижаки не поспіють до битви. Вони йдуть повільно, бо їхні луки не витримують наших морозів, то рухаються лише серед дня. А лицарі без лучників воювати бояться, тому й не поспішають. Поб'ємо ми крижаків. А потім я допоможу Любартові.  — Якщо не буде пізно.

Князь зітхнув.

 — Так. Але якщо Белз упаде, я поставлю Ольгерда перед вибором: або він зі мною, або я цього не забуду.

Кейстут сам повалив Явнута (якого не без підстав уважав дурнем), але не взяв влади до своїх рук, а посадив на великий стіл Ольгерда. І досі не мав підстав ремствувати. Ольгерд явно був найдалекоглядніший, найхитріший політик Східної Європи...

Можливо, не лише Східної.

Можливо, навіть не тільки Європи.

Але, траплялося, траплялося Ольгердові самого себе перехитрити, і тракайський князь боявся, що тепер саме той випадок. «Дайви[45] не можуть увійти, поки ти їх не запросиш, та якщо вже ввійдуть, то й тобі самому буде зле!»

Ліпше мати надійних союзників, аніж ненадійних підданих, проте Ольгерд уперто гне, щоби Любарт піддався йому. Може перегнути так, що аж трісне.

 — Допоможу,  — твердо сказав князь тракайський і берестейський. З цієї хвилини  — і берестейський.

Людовик Угорський не сумнівався, що гонець із Неаполя привіз якусь неприємну новину. Передчуття було таке. І не підвело воно, це передчуття.

 — Твоя милість, мало того, що дрібною групою не можна потикатися за міські мури, уже й поодинці в місті ходити не можна, хто один кудись піде, той щезає.

Гінцеві вже змінили коня, і він їхав поряд із королем засніженою дорогою. Королівське військо виступило в похід 22 лютого, тобто з деяким запізненням.

Поряд із королем їхали охоронці, але серед них не було нікого, хто володів італійською, а зв'язковий доповідав саме нею.

 — І...  — гонець ковтнув слину,  — ...деякі командири бандерій[46]ведуть переговори з паном нашим Папою та дуксами[47] італійськими, щоби найнятися до них на службу. Міклош Толді[48] Твою милість лихословить, називає так, що сором і повторювати...

Неаполь.

Відвідувачі корчми чітко розпалися на дві групи: біля вогнища, півколом, скупчилися угорці. На максимальній відстані від них, у темних кутках,  — італійці.

 — Плачу я, плачу, братове!  — Міклош був цілком серйозний, і, відповідно до норовів тієї епохи, його слова не викликали ніякої усмішки, навіть тінню не промайнуло.

Толді був просто богатирської статури. Жартували, що один замок здався, бо захисники сприйняли Міклоша за облогову вежу. Іншого разу, коли він попросив дати його загонові катапульту, хтось спитав: «А сам не метнеш замість неї?» Жарти жартами, але оскаженілого бика він убив голіруч. Ще підлітком. Та в ту епоху нікого не дивувало, що богатир, ветеран кількох воєн, може плакати, не соромлячись.

 — Плачу, бо не скоро повернуся на Дунай. А може, і ніколи! Та не повертатися ж у неволю! І ми, і батьки, і пращури наші служили вірно. Батько мій на війні загинув, обидва діди на війні загинули, із чотирьох прадідів двоє загинули, ще один ногу втратив. А що вислужили? Фаміліарами нас роблять, сервієнтами![49]

 — Хто не знає,  — уставив капелан Геза, далекий Міклошів родич: обидва слова в Римі означали раба!

Усі загомоніли, бо магнати дійсно перетворювали бідних воїнів на своїх слуг. І не лише бойових.

 — Захисників престолу та батьківщини в неволю віддають баронам, та навіть і не угорцям, а зайдам якимсь, хто своїх королів зрадив, по кому у Франції чи Неаполі ешафот плаче! Я собі вирішив: наймаюся до пана нашого Папи,  — Толді перехрестився, решта за ним,  — церкву від розбійників захищатиму. Усе ж не рабом стану!

 — Узяти ж його не можна,  — вів далі гонець свою доповідь Людовикові,  — бо...

 — Бо його любить усе військо.

[44] Історичний факт.

[45] Злі духи жіночого роду.

[46] Бандерія  — те ж саме, що корогва.

[47] Герцогами.

[48] Напівлегендарний угорський богатир тих часів. Він дійсно залишився в Італії, став улюбленим персонажем угорського фольклору та в майбутньому  — багатьох творів угорської літератури.

[49] Фаміліари, сервієнти  — дружинники великих магнатів, особисто від них залежні.