Облога Белза: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

 — Мене звуть Божирар Антоєвич, я нобіль із Ядри[43].

Семенові було відомо, що слово «нобіль» означає «знатна людина». Те, що в далекій Далмації нобілями називали знатних мешканців міст,  — про це він, певна річ, не знав.

 — Щось я чув про це місто.

 — Ми нещодавно повстали проти влади Венеції. Вона гнобить нас уже, мабуть, двісті років. А ми раз у раз повстаємо та кличемо на допомогу угорського короля. Для нас влада угорців легша за венеційську.

Кроат ніяк не підкреслив слова «для нас», проте Семенові здалося, що вони пролунали не випадково.

 — Та Лайоша розбили, ми боронилися ще півроку, однак голод змусив нас здатися. А мені довелося тікати.

За інших обставин із Божираром, мабуть, було би приємно погомоніти. Одразу видно  — не дурень. Але тепер треба перемовитись із Пилипком, треба  — і неможливо. Бо серед слуг у наметі й угорці, і поляки стежать і за полоненими, і один за одним.

Не дадуть поговорити.

Але говорити було непотрібно...

Нічого не треба було казати старому Пилипку, бо він усе чув, зрозумів і вирішив.

Уночі, хоч варта не спала, зміг непомітно зняти з шиї амулет-змійовик  — бронзовий диск, на одному боці якого святий Федір Тірон, що б'є списом змія, на звороті  — просто змії. Відверто кажучи, Пилипок, успадкувавши цей оберіг від батька, а той від свого батька, довго думав, що на зображенні  — Георгій-Побідоносець, аж поки отець Іван не пояснив.

Зняв і сховав у рукав. Піднявся, пішов до виходу.

 — Куди?

 — А то ти не знаєш.

Лях, що розмовляв нашою мовою, рушив слідом. Господи, дякую! Він не став надівати шолома. Хмари саме затулили і місяць і зорі.

Виручай, святий Федоре. Ти також був воїном.

Пилипок удав, що посковзнувся,  — і змійовик, неначе маленький кістень, врізався у скроню ворога! Той і не пискнув.

На щастя, Пилипок був у білому кожусі, шапка теж біла. Він де йшов, де повз, йому допомагав брак дисципліни в середньовічному війську  — навіть вартові грілися біля вогнищ і страшенно галасували.

Але, певна річ, пробратися в місто було неможливо.

Старий слуга перейшов, точніше, переповз по кризі струмок, посунувся далі, мало не зіткнувшись із волохами, і нарешті зрозумів  — далі не пройти. У головному таборі, до речі, пішов якийсь галас  — мабуть, знайшли тіло поляка.

Пилипок перехрестився, став на коліна, склав долоні біля рота, глибоко вдихнув морозне повітря, що аж обпалило груди зсередини.

 — Зрада у вас!  — його голос гримів не згірше від бомбарди.  — Зрадник є! Не знаю хто, та є!

Кілька волохів послали стріли на голос, і три з них знайшли ціль.

Увесь день Дрозд мучився питанням  — хто?  — і лише за вечернею зрозумів (не інакше, Господь напоумив): треба думати, не хто,  — так ніколи не здогадаєшся!  — а про те, що він, зрадник, якщо є, може зробити. Відчинити браму? Їх було дві, і обидві влаштовані однаково  — у вал уставлена дерев'яна вежа. До того ж обидві половини брам теж зроблені однаково  — на кожній велике «вухо». А в це «вухо» із другого поверху вежі спускається товста колода.

Воєвода негайно наказав припасувати до брам ще й звичайні засуви, а собі загадав  — ставити на перші та другі поверхи людей різних, між собою ніяк не зв'язаних.

Тоді юді одне залишається: спустити мотузку. Отже... Отже, і сам, і вірні люди мусять щоночі вали обходити. Безперервно!

Виспишся після облоги, воєводо.

Розділ 4

Кола по воді

Князь Кейстут нічого не приховував від своєї дружини. Бо Бирута була варта того.

[43] Сучасний Задар.