— Мене звуть Божирар Антоєвич, я нобіль із Ядри[43].
Семенові було відомо, що слово «нобіль» означає «знатна людина». Те, що в далекій Далмації нобілями називали знатних мешканців міст, — про це він, певна річ, не знав.
— Щось я чув про це місто.
— Ми нещодавно повстали проти влади Венеції. Вона гнобить нас уже, мабуть, двісті років. А ми раз у раз повстаємо та кличемо на допомогу угорського короля. Для нас влада угорців легша за венеційську.
Кроат ніяк не підкреслив слова «для нас», проте Семенові здалося, що вони пролунали не випадково.
— Та Лайоша розбили, ми боронилися ще півроку, однак голод змусив нас здатися. А мені довелося тікати.
За інших обставин із Божираром, мабуть, було би приємно погомоніти. Одразу видно — не дурень. Але тепер треба перемовитись із Пилипком, треба — і неможливо. Бо серед слуг у наметі й угорці, і поляки стежать і за полоненими, і один за одним.
Не дадуть поговорити.
Але говорити було непотрібно...
Нічого не треба було казати старому Пилипку, бо він усе чув, зрозумів і вирішив.
Уночі, хоч варта не спала, зміг непомітно зняти з шиї амулет-змійовик — бронзовий диск, на одному боці якого святий Федір Тірон, що б'є списом змія, на звороті — просто змії. Відверто кажучи, Пилипок, успадкувавши цей оберіг від батька, а той від свого батька, довго думав, що на зображенні — Георгій-Побідоносець, аж поки отець Іван не пояснив.
Зняв і сховав у рукав. Піднявся, пішов до виходу.
— Куди?
— А то ти не знаєш.
Лях, що розмовляв нашою мовою, рушив слідом. Господи, дякую! Він не став надівати шолома. Хмари саме затулили і місяць і зорі.
Виручай, святий Федоре. Ти також був воїном.
Пилипок удав, що посковзнувся, — і змійовик, неначе маленький кістень, врізався у скроню ворога! Той і не пискнув.
На щастя, Пилипок був у білому кожусі, шапка теж біла. Він де йшов, де повз, йому допомагав брак дисципліни в середньовічному війську — навіть вартові грілися біля вогнищ і страшенно галасували.
Але, певна річ, пробратися в місто було неможливо.
Старий слуга перейшов, точніше, переповз по кризі струмок, посунувся далі, мало не зіткнувшись із волохами, і нарешті зрозумів — далі не пройти. У головному таборі, до речі, пішов якийсь галас — мабуть, знайшли тіло поляка.
Пилипок перехрестився, став на коліна, склав долоні біля рота, глибоко вдихнув морозне повітря, що аж обпалило груди зсередини.
— Зрада у вас! — його голос гримів не згірше від бомбарди. — Зрадник є! Не знаю хто, та є!
Кілька волохів послали стріли на голос, і три з них знайшли ціль.
Увесь день Дрозд мучився питанням — хто? — і лише за вечернею зрозумів (не інакше, Господь напоумив): треба думати, не хто, — так ніколи не здогадаєшся! — а про те, що він, зрадник, якщо є, може зробити. Відчинити браму? Їх було дві, і обидві влаштовані однаково — у вал уставлена дерев'яна вежа. До того ж обидві половини брам теж зроблені однаково — на кожній велике «вухо». А в це «вухо» із другого поверху вежі спускається товста колода.
Воєвода негайно наказав припасувати до брам ще й звичайні засуви, а собі загадав — ставити на перші та другі поверхи людей різних, між собою ніяк не зв'язаних.
Тоді юді одне залишається: спустити мотузку. Отже... Отже, і сам, і вірні люди мусять щоночі вали обходити. Безперервно!
Виспишся після облоги, воєводо.
Розділ 4
Кола по воді
Князь Кейстут нічого не приховував від своєї дружини. Бо Бирута була варта того.
[43] Сучасний Задар.