Облога Белза: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

З одного боку, він їхав удвуконь  — тобто не міг бути бідним. Із цією думкою погодився б справний кавалерист, якби придивився до його коней (на перший погляд, непоказні, але дуже витривалі, що має більше значення, ніж прудкість), одягу (під кожухом — панцир, виготовлений із провареної в олії та пресованої під великою вагою шкіри) та зброї (шабля була незугарна, перекута з меча, проте... незугарна лише ззовні).

А з іншого боку  — він їхав сам. Без слуг.

Поки він скакав по центру, серцю Волинського князівства, це було ще так-сяк, бо розбійники, які живуть у печерах, насправді траплялися вкрай рідко. У значній більшості випадків розбійничали самі феодали. Та в князя Любарта з такими розумниками розмова була коротка  — на відміну від мотузки.

Тож центр князівства був більш-менш безпечний. Однак вершник наближався до кордону земель, що перебували під прямою владою татар. А тут були можливі всілякі сюрпризи. Жити з одного боку кордону, а грабувати на другому  — дуже зручно.

Вершник час від часу підіймав до неба своє непримітне обличчя: сковзнеш поглядом  — і зачепитися нема за що,  — молився і їхав далі.

Розділ 2

Петля затягується

Бояри просто внесли князя Семена на стіну. Головні сили ляхів отаборювалися з напільного боку фортеці, на правий беріг Бельші[10] та лівий беріг Речиці послали лише по корогві, які не сунулися на кригу, розуміючи, що порубана.

 — Гадаю, ще дві-три корогви вони послали на схід і південь. Прикритися.

Почувши слова воєводи, що підійшов нечутно, неначе дух, князь обернувся й мало не заволав  — біль із рани пішов по всьому тілу, неначе туди знову врізався меч.

Дрозд, якому й тридцяти не було (після одинадцяти років жорстокої війни та страшної пошесті, яку там, далі на захід, назвали «чорною смертю», молодий воєвода не був дивиною), жодним порухом жодного м'яза не дав зрозуміти, що побачив князеву слабкість,  — і князь був йому вдячний за це.

 — Їжі вистачить місяців на три.

 — Н-не будуть вони змором брати...  — затинаючись, відповів Семен Наримунтович.  — На стіни полізуть.

Дрозд кивнув, ще не знаючи, що частково він помиляється. Щонайбільше за півтора місяця потане сніг із кригою  — і все довкола вкриє вода.

 — Щось у них обозу майже немає...

 — Повідставав. Коней вони не жаліли.

 — А це ще що? З ними татари?

Дійсно, до табору підходила корогва, озброєна по-татарському. Татарською була й посадка вершників у сідлі.

 — А це,  — кривлячись від болю, прошептав князь,  — волохи. Передовий полк Людовика.

Семен Наримунтович помилявся. Корогва, яку виставило васальне Угорщині воєводство Марамурешті, дістала наказ не робити гака, ідучи на збірний пункт, а зразу прямувати на з'єднання з поляками. У польському війську були ще дві угорські, точніше  — наймані французька та боснійська корогви, які король Угорщини після торішнього походу залишив на постій у завойованій Галичині.

Дрозд знав, що Людовикові служать чимало волохів, але на полі бою не зустрічався з ними. Тобто, може, у великих боях зустрічався, та не звернув уваги, бо у великих боях досі командував лише невеликим загоном.

На штурм їх навряд чи пошлють, а от засипати стіни стрілами... Через голови штурмовиків  — це вони можуть. Щоправда, ми їм також дещо підготували.

 — Підготувалися добряче й усе розрахували... Ще хоча б тиждень, а ліпше два...

Князь кивнув. Він  — один із небагатьох  — розумів, навіщо Дроздові потрібно тягнути час.

 — Перемовини почнемо або якщо вони самі надішлють герольда, або коли надійде Людовик.

Воєвода теж був такої самої думки. Зробити інакше  — показати, що ми боїмось. Ніде правди діти, таки страшно, бо лише дурень не боїться такої сили. Та от показувати цього не слід.

 — Розпочне їх пан[11] Володимир Мстиславович. Хай скаже, що я люблю Людовика з Казимиром, як небіж свого вуйка.

Дрозд зрозумів. Великий князь та король[12] Любарт Гедимінович вимагав, аби королі Заходу називали його братом. Тобто визнали рівним. Тому, зі свого боку, удільний князь Семен, який, до речі, таки доводився Любартові небожем, міг заявити таке. Певна річ, що в документі, писаному на папері, королі ніколи такого не визнають. Проте це лише початок переговорів, тож як перший запит таке титулування не викликає подиву.

 — І що наступного дня я сам прибуду до них обговорити умови цієї любові.

 — Сам?!  — не стримавшись, несамовито заволав Дрозд.  — Мало було...  — і осікся, зрозумівши, що на хвильку забувся  — перед ним князь. Хай реальну владу мав він, воєвода та слуга Любартів, але ця ззовні непоказна, жахливо скалічена, тиха та богобоязна людина була КНЯЗЕМ.

[10] Тодішня назва річки Солокії.

[11] Як показують останні дослідження, термін «пан» почав вживатися вже в Галицько-Волинський державі як титул особливо знатного боярина. На європейські мови він перекладався словом «барон».

[12] Королівський титул Любарта був визнаний візантійським імператором.