Облога Белза: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Дрозд проводив поглядом герольда, який тільки-но прокричав знизу (браму йому ніхто відчиняти не став) про те, що через тяжку хворобу ну ніяк не може Його милість князь Семен повернутись у Белз і що про нього піклуються найліпші у світі італійські лікарі, які навчалися в самому Салерно[33].

 — І далі вести переговори,  — відрізав воєвода, навіть не подивившись, хто з бояр запитав.

Усі вирішили, що Дрозд чекає на Любартове військо.

Про те, що допомоги не буде, знав лише він один, бо гінця відіслав від гріха подалі.

Князь Любарт Гедимінович, у хрещенні Дмитро, зітхнув. Усе було продумане, і як добре продумане. Ось тут, на заході Лучеська, де штурм найімовірніший, мав постати перший кам'яний мур, можливо, із новинкою  — підйомним мостом, якщо вдасться запросити майстрів. А за ним  — палац, теж кам'яний: по-перше, гідний князя великого, а по-друге  — якщо ворог усе ж проб'є пролом, тих, хто увірветься в нього, можна буде зустріти. Стрілами з вікон. У князя майнула безглузда думка, що, мабуть, недаремно в мові, яка стала для нього другою рідною, слово «зустріти» споріднене зі словом «стріла»  — «зу-стрі-ти». Багато охочих на цю землю.

Проти нас об'єдналися й Польща, і Угорщина, і Мазовецьке князівство, і князівства Сілезії, та й чи замирилися ми назавжди з Чехією  — невідомо[34]. І фактично Орден. З одного боку  — торгує з нами, до того ж майстрів на Заході ми можемо лише через Орден найняти, ніхто більше не пропускає, а з другого  — щойно вороги на нас, так Орден на Кейстута. А з усіх братів тільки Кейстут і допомагає![35] Ось тепер  — доброзичливці повідомляють, що навіть коли німців удасться відбити швидко, то й тоді Ольгерд не пошле допомоги. Помщається за те, що я сам правлю своїми землями, його не питаючи. Що ж...

Якщо доведеться вкладати перемир'я, то його першим підпише Явнут[36]. Це буде попередження Ольгердові.

Тепер  — ще раз. Усе, що задумав, ще раз продумати.

По-перше, гінця в Орду. Недарма ж данину платимо! Хай завдасть удару. На жаль... На жаль, не та вже Орда, не та... У бій вони не підуть. Тим паче що ми їм лише данину платимо. У свої справи не даємо лізти. (Любарт згадав, як літ із дванадцять тому всі північні князі півроку сиділи в хана, випрошуючи кожен собі велике княжіння у Володимирі, що на Клязьмі. Після того як витратили на дарунки ханові та його свиті стільки, скільки данини давали за десять років, отримав ярлик князь московський. У нас такого немає. Хан визнає законного спадкоємця або обраного боярами. Хай би ким він був[37].) Можливо... Можливо, щоби задобрити хана, доведеться відмовитися від королівського титулу. Як Юрій...

Спочатку він підписувався як великий князь Русі, але потім, коли Казимир із Людовиком показали зуби і треба було просити допомоги в хана, став підписуватися «З ласки Божої природжений князь Малої Русі»[38]. На Юрієве щастя, хан не зрозумів натяку. Під час боротьби польських князів за владу на королівський титул міг претендувати лише той князь, який володів Малою Польщею із Краковом. Тобто Юрій не зрікався надії об'єднати не лише Галичину з Волинню, а й усі землі князів київських. Мріяв він надіти корону  — у храмі Святої Софії.

Любарт, певна річ, не любив попередника, який відтіснив його від стола, скориставшись тим, що йому було дванадцять років, але багато чого в того навчився.

Так чи інак, але в бій за нас Орда не піде. Тому залишається єдине  — спокусити Джанібека думкою, що одні війська Людовика під Лучеськом, друга частина  — у Волохії, третя  — у Неаполі. То хай пошле пару туменів грабувати беззахисну Угорщину. Щоправда, татари пройдуть через Галичину, і не просто пройдуть...

Любарт скривився. На відміну від Ольгерда, який, здається, не вірив ні в кого та ні уві що, волинський князь щиро увірував у православне вчення, і хоча неминучі на війні нещастя простолюду сприймав по-філософськи, однак думка, що свої, православні, законні піддані, які нічим перед ним, князем, не завинили, загинуть або підуть у рабство, була Любартові неприємна. Та іншого виходу він не бачив.

По-друге. Поступитися Кейстутові Берестям[39]. Колись брат уже володів цим уділом, потім Юрій його повернув Волині. Сівши на стіл, Любарт поділився з Кейстутом доходами з Берестейщини, брат інколи й титулує себе берестейським.

Тепер треба пожалувати його остаточно. Тоді він допомагатиме охочіше та й... зв'язок із Орденом якраз через Берестя і йде, отож хай брат бачить, що це не проти нього, а то охочі нас посварити завжди знайдуться.

Прокручуючи в голові можливі дипломатичні комбінації, Любарт гнав, і гнав, і гнав від себе думку про те, що всі вони мають сенс лише в одному випадку  — якщо Белз вистоїть. Якщо ж він упаде, якщо ворог розташує там засаду[40], то все марно. Два місяці після того, як потане сніг, Белза дістатися буде неможливо  — річки розіллються, як моря, усі шляхи перетворяться на болота, сам Белз  — на острів. За два місяці Лайош із Казимиром роздобудуть гроші (переможцеві це легше, аніж переможеному), ще раз підкуплять Орден, аби той і далі зв'язував Кейстута, наймуть більше війська  — і повернуться з великою силою. І тоді кінець.

Любарт зійшов із валу, не зважаючи на коней, пішов пішки — охорона перезирнулася, якщо пішки  — то гнівне,  — дійшов до собору, і тут усе, що він гнав від себе, прорвалося. Князь упав на коліна перед іконою Дмитра Солунського. Слова молитов кудись щезли з голови, і губи шепотіли одне:

 — Порятуй! Порятуй! Порятуй!

Ось тепер Ярош, дійсно, на Ганну дивитися не міг... Бо батько лише дочекався, як усі поснуть чи вдадуть, що поснули, і зробив це...

Ярош і раніше багато чув та дещо бачив і... і це викликало в нього почуття, для опису яких бракувало відомих йому слів. Проте цієї ночі всі такі відчуття загострилися в багато разів, а до них додався ще й жах  — бо, здавалося парубкові, старий Єлизар не міг не здогадатися.

Якби вони з батьком не потрапили до різних змін, хлопець, мабуть, сам би себе видав.

Проте старого як одного з найліпших послали вартувати вночі, а Яроша  — вдень. Невеликою була напільна стіна Белза[41], то вдень на ній перебувало п'ятдесят воїнів, вночі  — близько восьми десятків.

...Коли князь Семен прийшов до тями, то лежав у наметі, на звіриних шкурах, прикритий ведмежою.

У великому наметі горіло аж два вогнища: одне по центру, друге біля протилежної стіни,  — які мали прямокутну форму.

«Гріють землю, щоби потім перекласти мене туди», — здогадався князь.

 — Не вставай, князю. Зараз перенесемо на тепліше місце, — старий слуга Пилипок був єдиний свій у наметі.

«Він був зі мною, чув про п'ятсот... Отже, не випустили. Добре, що не вбили. Але як Дрозда попередити?»

 — Чао![42]  — привітався з князем кроат, що ввійшов у намет.  — Мене приставили до Твоєї милості, і, Твоя милосте, можеш не боятися якогось підступу.

«Крім того, який уже стався».

Кроат підійшов ближче. На вигляд йому було близько сорока років, проте волосся геть сиве, чорні очі скидалися на дві бездонні криниці.

[33] У Салерно функціонував перший у світі спеціалізований медичний інститут.

[34] До 1345 року у війні за галицько-волинську спадщину активну участь брала Чехія.

[35] На жаль, досі частиною істориків Любартове правління розглядається як литовське панування над Волинню. Проте в усіх міжнародних документах того часу він трактується як незалежний монарх. Варто додати, що його головний противник  — Лайош-Людовик  — був французом, так само, як чистокровними французами були королі Англії, Наварри та Неаполя (що не заважало першим двом воювати з Францією). А король Чехії Карл, попри німецьке походження, проводив патріотичну чеську політику. Тобто іноземне походження монарха саме собою мало що значить.

[36] Великий князь литовський у 1341-1345 роках, що його скинули Кейстут та Ольгерд. В описаний час він перебував на Волині, де Любарт надав йому політичний притулок (що свідчить про незалежність Волинського князівства). Так само підписання Явнутом угоди про перемир'я, яке відбулося через півроку, було недвозначною погрозою Ольгердові.

[37] Історичний факт.

[38] Історичний факт.

[39] Сучасний Брест.

[40] Тут: поставить залогу.

[41] Близько 200 метрів.

[42] Так на слух сприймалося старохорватське вітання «S ciao», яке буквально значить «Я раб» (у розумінні  — «я у вашому розпорядженні».) Зі старохорватської мови вітання перейшло у венеційський діалект італійської та, завдяки венеційцям, дуже поширене й до останнього часу.