Легенди Старокиївські: читать начало книги онлайн

– Під добру руч прийшов ти, синцю. Від кам’яної Грім-баби рівно послався твій шлях, в далеку землю, що її шукаєш. Як вглядиш поставу кам’яну, – відтіль бездоріжжям пусти коня вільно: доведе тебе сам…

І урвав. Бо ж кінь, зачувши ті слова, заржав, піднісши високо голову. Аж йому зуби блиснули, неначе в усміху. Ще й головою мотнув, чисто – сказав: «Я знайду! Знайду напевне!»

– Щаслива ж доля твоя, Боризесе, сине Тергастерів. Не ушкодить тобі ні людина, ні полоз, ні звір, ані птах. Здобудеш край свій, як себе переможеш і впізнаєш, що за мсту є дужча, міцніша любов, як впізнав уже ти, що майбутність будує життя, а не смерть… Відпочинь і йди…

Не день і не два мандрує юний скит. Аж зійшлись за ним стрімкі скелі, мов застібка намиста, що запнулась довкола. Запнули Боризеса в глибокій кам’яній долині, мов у криниці. Десь гучить близька, невидна вода.

Боризес притримав коня. Розглянувся: над гребнями гір – небо ще повне соняшним світлом. В ущелині ж, далі, де пахне свіжістю, м’ятою й чебрецем, вже із заглубин повиповзали, щоби пастись вночі, чорні вечірні тіні.

Скитові немов стягло груди ременем. Звиклий він до степових просторів, де вільно й поглядові, й серцю. А тут, в горах, чавить невидний тягар. Не знаходить йому наймення Боризес. Страху він не відає, суму не знає. Тямить стало, що світ – повен небезпек, а життя – сама боротьба. Звик ставитись чолом проти всякого нападу. Смерть?.. Молодий скит всміхається погірдливо:

– Хе, кирпата! Хіба ж її обминеш? Таж волфи навчають, що там – у позасвіттю – краще, як на землі. І певне, що так, бо ж ще ніхто з тих, що туди відійшли, додому знов не повернувся. Жерці знають приховані речі. Знають! Особливо ж ті, кудесники бористенські. Хоча б і цей Ясонь. Так достеменно збулося все, що в його люстрі було видко й що сам відун говорив. Ані звір, ні людина, ні полоз, ні птах мандрівникові не ушкодили. І перед Грім-бабою, що її в степу відразу знайшов, стрілою до землі лихо прибив.

А дні й ночі минають далі в мандрівці. Як блимання ока, такі одноманітні, довгі, як довга осіння пряжа сумної Лосни. Не можна їх ні розрізнити, ні зрахувати, ні пам’ятати.

Вогняною зіницею дивиться на землю сонце. А потім ніч пітьмою-повікою те око небесне накриє. Передрімає й знову вигляне сонце. Нема вже ночі, вже – новий день. Заспівають пташки, важким голосом озветься дикий таврійський бик в байраці, в улоговинах по степовищах свистять ховрашки, а на небі вже кружляє орел та пильнує:

– Чи справною дорогою йде людина по долю?

Так розмотаним клубком котився перед Боризесом пустинний шлях, аж привів мандрівника до невідомої гірської землі. І дарма що була вона вся пагорката, видалась молодому скитові такою принадною та гарною, аж забув про мандрівний закон, що велить: «Не розпалюй відкритої ватри в дорозі й голосом дужим вістей про себе не подавай».

Вигукнув весело з повних легенів:

– Живі великі боги!

Був це вигук радості, що навчила його чужинка мати, коли захоплення розпирало їй груди. І він з радощів почувався тут, немов сп’янілий. Хоч і давно вже не пив перебродилого кобилячого молока, що бадьорить і до радості приводить. А от же так весело згучав його могутній голос поміж ущелин, що аж кінь скитів Глитайвітер заіржав у відповідь, почувши, що його пан так втішився.

І зненацька нашорошились обоє – їздець і кінь, бо ж їм відповіли скелі:

– Живий великий Пан! Живий великий Пан! Живий великий Пан![3]

Не в скитській мові була та відповідь каміння, та Боризес зрозумів: змалку був, як сорока, до мов спритний. Тож ще від неньки яке чужинне слово вчув, у пам’яті затримав. Багато перейняв ще й від грецьких купців, що до Боризесового племені по коні та шкури приїздили.

Листя диких сріблястих олив та кизилові кущі, червоними сережками прибрані, здригнулись в тремтінні, як людське обличчя – дрібним сміхом. На мить майнула у вітах гола, хлоп’яча спина, а низом, травою перебігли козячі ніжки. Річ ясна: де худоба, там повинен бути й пастух.

Боризесовою уявою попливли принадні образи: солодке молоко… м’який сир… запах диму від ватри. І пахощі соковитої печені. А понад усім насолода відпочинку під шатром чи в печері. Бо ж в цих гірських ущелинах обхоплює вранішня вогкість мешканця сухих степів, як Мана[4] – мертва наречена, зрадлива сестра Перелесникова свого коханця-зрадника.

Оглянувся молодий мандрівник по привітних барвах, а зелені хащі дивляться на нього живими людськими очима. Таж такими синіми вогниками спалахнули ті очі, як самоцвіти у вінці Боризесового батька, царя скитського.

А над вогниками-очима нависли срібною піною сиві брови. Під ними борода біла розкучерявилась, затулюючи півзоране зморшками ласкаве, приязне обличчя. З волосся, що вкривало гривою, пухкою та білою, як достигла степова тирса, вибігли могутні роги й круто загнулись на щоки. Пряде рогатий старець цапиними чорними вухами, поглядом же синіх вогників немов гладить скита по душі. Ліпше, ніж словом, тими очима до Боризеса промовляє.

– Вітай, Долею посланий! Вітай, юначе! – озивається. Боризес враз прийшов до тями й не дивно йому, бо ж знає з оповідань людей бувалих: у країнах, де ще не ступала нога тих, що зброю носять, і досі живуть «дикі люде». Не знають вони ні війни, ні на лови не ходять, м’яса жодних тварин не їдять. Не вміють ані возів будувати, ні станів ставити. Лише вміють складати гарні пісні, на струнах арфи чи ліри грають, збіжжя сіють, виноградну реву плекають. Та ще з шелестіння дерев уміють віщувати, бо ж, мов німа тварина, вони бачать те, чого люди зочити не вміють… Сказано: дикі! А володар тих диких людей (греки-безбожники звуть їх фавнами та сільванами) називається Пан… Це ж він і є…

І в глибині затишної печери частує Боризеса козоногий володар диких – Пан. Мед золотий, м’який сир перед гостем становить. Винні грона, мов квітки рожеві, на свіжих листах кладе. Має й хліб, на гарячих каміннях у вигляді коржів печений. Таж ні м’яса, ні сала не має. І, коли Боризес хоче з свого подорожнього запасу пригостювати й Пана та виймає з саков прозорчисте вив’ялене м’ясо дика, козлоногий старець відвертає посмутніле обличчя:

– Закопай, гостю, шматки мертвої тварини в землю. Не годиться вживати поживи шакалів.

А сам наливає скитові золотого вина, що густе, як мед, і, як мед, запашне. І не надивується скит смаку того вина. Не надивиться на погар з червінки, чорними візерунками писаний. Смакує вино Боризесові. Ліпше воно за кобиляче молоко, дужче за п’янючий напій з диких сливок-жерделів.

І кінь Боризесів, що жодного чужинця до себе й на десять кроків не підпустить, сам до печери підходить і з Ланових рук бере шматки коржа та виноградні грона.

– Так відпочинь тепер, гостю мій, – запрошує ласкавий господар. – Тут не загрожує тобі жодна небезпека на нашій Таврійській землі. Не прийшов ще твій час впасти з дерева життя дозрілим овочем.

Підмощує запашного сіна, взористою товстою тканиною його прикриває.

Спить і не спить Боризес. Здорове тіло тішиться відпочинком по довгій мандрівці. М’язи розпружились, по жилах від смачного вина тепло розливається. А от же, серце тьохкає, мов соловій, співучою стрілою озивається. Занурив погляд розплющених очей молодий скит у срібну блакить ночі, п’є устами й серцем теплу, чарівну тишу. Наслухає в дрімлі тихому співу, що десь бренить з тіні, обризканої місяшною росою. Здається йому: звуками флейт чи жоломії тремтить срібно-блакитне повітря. А з ледве вловної мелодії проступають голоси, прозорі, чисті, як струмочки лісових джерел, легесенькі, як вітрець, що його ані затримати, ані вловити. А в блакиті далин в’ються рої з імли зітканих істот.

Таж те все може тільки тобі сниться, – ха-ха-ха! – десь іздаля регоче чугур-пугач…

[3] Паном звався у старих греків (аркадійських) бог природи та лісів.

[4] Мана – чорноока, зрадлива, лиха сестра Перелесникова.