Легенди Старокиївські: читать начало книги онлайн

Зате ж у Гаштового племені, мабуть, на цілий збір є лише одна стара людина: ворожбит. Дитиною привели його в полон, з Тавриди. Він «поскитився», таж дарма що такий сивуляк, його ніхто досі не вбив, бо не має дітей. Нема кому про волфа подбати. Тож він і на влови не ходить, і в боях уділу не бере. Дивний, майже як грек. Ще й одноокий. Тільки ж тим своїм незрячим оком… В нім – вся його сила, бо ж тим темним оком він бачить речі таємні. А що вже знає тих чарів! Пізнає враз, що саме зашкодило людині, чи навіть і коневі. Знає також, як і здихатись лиха. Відун, старигай!..»

Скит звівся на свої короткі ноги. Свиснув на пса, що голосно чавкав, зализуючи прокушену вовком ногу Собака, сам цілком подібний до вовка, підійшов до господаря, але дивився похмуро й не крутив хвостом. Гашта виніс з печери стару, смердючу кістку й кинув собаці:

– Маєш, але торпанів стережи сам! – вказав на торпанів і пояснив собаці, що слухняно тримав у зубах кістку: – До віщуна піду. Най зніме з мене чари.

Обернувся й, коливаючись з боку на бік, подався до річки ходою людини, що призвичаєна пересуватись тільки комонно.

Присмерк темними плахтами починав застилати землю. День вгасав, як багаття. Дніпро став червонаво-золотистим, мов розплавлена бронза. Сонце втікало за верболози, а з ним зникали, немов утікаючи в безвість, сила й бадьорість з Гаштиного тіла. Ішов помалу, байдужно, ані не дивлячись під ноги, мов сонний. При самому березі, куди позбігали з кручі спрагнені старі осокори, Гаштині ноги заплутались. Не знать – чи в галуззі, чи в тінях густих осокорів, тільки ж зненацька ніби хтось висмикнув з-під них усю землю, й скит полетів додолу, ніби від штурхана в спину. Не впав, однак, на чотири, але став на рівні. А йому назустріч – з глибини ями – розсвітились два вогники.

– Вовча яма!..

Ще й не порожня. Але Гашта не мав часу міркувати. Раніш, ніж думка оформилась, – вже сама рука вихопила з-за паса ніж. І раніш, ніж вовк встиг відступити до дальшого закутка ями, скит блискавично швидким рухом вдарив звіра ножем під морду. З розпоротої горлянки порснула тепла кров й неначе змила з Гашти чари. Аж легенький усміх виглянув з-під рідкого скитового вуса, коли Гашта вправними рухами розпоров шкуру вовкові на череві аж до хвоста й радісно стяг, немов зняв розстебнутий кожух.

– Віддам ворожбитові. За коня і за себе!

Зовсім споночіло, коли видерся з глибокої ями і враз почув занесені легеньким вітром від води слова:

– На вітер і на меч!.. На вітер і на меч!..

Були не голосні й одноманітні, як маячення. Та Гашта враз пізнав чутне шепотіння ворожбитове, що, мов водяний щур, проживав у землянці-печері, а не в критому возі, як скит. Гашта присів за кущем терну: завжди ліпше подивитись з укриття, що робить другий. А потім і цікаво побачити, як з коня буде виходити лихий дух, не лякаючись скитової присутності. Відціль скитові добре видно й ворожбита, й коня. Цікаво, який же той кінський дух? Чи з конячою головою?

Однак, хоча волф-«наузник» не змовкав, – жоден дух не виходив з коня, якому ворожбит, присівши напочіпки, розчищав ножем п’ятку копита. А кінь слухав тихого голосу, не рвався й не смикав ноги, ніби хтось сидів на ньому, тримав на короткім поводі й тис йому п’ятками боки. За хвилю старий лікар відклав на пеньок свій струмент, у дерев’яній мисці з темною, мов дьоготь, тектиною намочив на довгі пруги повсті й помалу обмотував коневі ноги. Потім погладив коня й, не перестаючи примовляти, завів його до сусідньої печери.

Тоді скит нагло вискочив на площинку перед житлом волфа.

Вищерблений місяць полив зеленавим світлом невелику постать скита з плисковатим обличчям й приплюснутим носом. Проти Гашти стояв ворожбит, кощавий, сухий, неначе з головою бородатої птиці – так висувався наперед, ніби дзьоб, його довгий ніс. У довгій, білій одежі волф виглядав істотою з іншого світу, досконалішого й вищого. Не схвилювався несподіваною появою й нічого не запитав. Лише всміхнувся на незугарно пов’язані слова скита, що той намагався ними висвітлити, які саме чари впали на нього.

– Нуда – звуться вони. Хворість вигійна, – хитнув білою головою наузник. Але не повторив і не пояснив: Гашта не зрозуміє, про що мова. Тому старий самодин лише похитував головою, а коли скит, виговорившись, змовк, – волф сказав:

– Не бійся. На твою неміч маю добрий лік. Маю. Я ж бо – зілійник.

Поглянув на мокру вовчу шкуру й повісив її на галузі осокора. Потім почав роздмухувати вогонь. Коли ж збудив до життя ледве тліле вугілля, сипнув на нього пригорщу сухого, між долонями стертого, зілля. Над вогником закучерявився солодкавий дим. Тоді зілійник звелів скитові сісти щільно біля вогню.

– Дихай тим димом. Не бійсь: це – колопні, що з них тчуть полотна на одежу. Колопняний дим одягне твого духа в одежу духів. І побачиш далекі часи, що прийдуть, коли, – вказав на стемнілу річку з срібною доріжкою до місяця, – коли ця річка, може, переживе твоїх онуків і праправнуків. Да-а-леко це! Але дихай – і вдивляйсь[1].

Від солодкого диму скитові спочатку зашкрябало в горлянці. Душило, ніби сплющувало горло, а заразом наростало почуття роздратованості й неспокою, аж кортіло відійти. Та дим уже розіслався широкою смугою, обгорнув Гаштові цілу голову, і враз його заспокоїв. Скитові здалось, що він стає малою дитиною, і що то – не дим, а материні руки легенько притуляють його голову до м’якого хутра та вкладають у мішок, що в нім скитські матері носять за плечима своїх немовлят. Пахнуло теплом у обличчя й враз стало незвичайно радісно, аж розсміявся. Справді-бо: вже таки він – Гашта – не бойовник, а малесеньке немовлятко! Хі-хі-хі… Ха-ха-ха!.. – нездержимо зареготав уголос. Сміявся довго, немов іржав, як кінь. А тіло тим часом неначе наповнювалось сонцем. От, як та в’ялена чечуга, коли її піднести на рівень очей і дивитись на сонце крізь неї. І з цього творилась радість. Не та буйна радість, що дає її перемога над ворогом, і не та, якою наповнюється тіло, коли втомлений і спрагнений нап’єшся досхочу студеної води. Ні, почував себе, як у дитинстві, коли на світі – гарний, погожий день, а ти сам – здоровий, повний сили, цілком вільний забавляєшся собі, як сам знаєш…

Ворожбит, побачивши на Гаштинім обличчі перші смикання м’язів сміхом, усміхнувся й собі: «Вже справляє реготи!» – підсипав до вогню ще трохи тертого зілля, загорнув жар попелом, немов притакуючи, хитнув головою й пішов напувати щойно оперованого коня. Зірвав пригорщу листя з дикого горіха, що виріс біля печери. Ніщо-бо так не відгонить мушви та комарви від коней, як горіховий запах – треба лише витерти свіжим листом все тіло тварини!

Повільними рухами тер коня, поглядаючи на вовчу шкуру. А Гаштові тим часом здавалось, що зілільникові кроки пролунали, як хода велетня по горах. М’яке ж шарудіння свіжого горіхового листя, зім’ятого ворожбитовою рукою, виростало до згуку бурі, що перекочується верхів’ями лісу та гне й ламає столітні дуби. Хотів оглянутись і пересвідчитись, але ж нараз йому зникла уява простору, часу й міри. Здалось – скит єдиним кроком може перекрочити цілий світ. Глянув – чи, може, тільки так видалось – на стіну ворожбитової печери, чи ж вона ще тут? Може, розплилась, як той солодкий дим, що її перед хвилею цілком заслоняв? Так ні ж: стіна була на своєму місці. Он бачить на ній Гашта висічені на камені рисунки страховинних звірів: з іклами, загнутими, як половина кола від походного воза, з вухами, що аж падають на передні ноги, з довжелезним носом, витягненим, мов кишка, в трубу, що дістає аж до землі. Гашта знає: тепер таких звірів не знайдеш по степах. Ані в лісі. Таж ворожбит колись казав, що в давноминулі часи такі потвори паслись тут, скрізь, в степу й в лісах, які давно зітліли й розпались на порох. Зображення ж давніх звірят повирубували на пам’ятку «дикі люди», що колись давно жили тут перед нами. Це вони полишали своїм нащадкам…

Нехай! Що до того скитові? Були – та вже й нема, і нема на що згадувати. Але ж, казав ворожбит, внуки, правнуки, часи майбутні… Це цікаво Гашті. Чи ті його правнуки знатимуть такі чари, як цей волф, чи відатимуть про таку недугу не недугу, як та, що якось назвав її ворожбит, коли вона – Гашту привела сюди? А – певне! Бо ж хіба в світі щось змінюється?..

Та зображення стародавніх мамутів з печерної скелі глянули на скита живими, блискучими очима, заморгали повіками, заколивали хоботами, а один, той останній, навіть махнув коротеньким хвостом. Аж Гаштові стало ніяково. Оглянувся по своїй бойовій сокирі, та погляд зачепився за фалди власних, синім по білому пружкованих штанів. В незвичайний спосіб чомусь уложилися ці фалди! Ось самі ворушаться й з них вимотується пречудовий кінь. Шия – цілком, мов у лебедя, вигнута дугою, горда голова – гарна, суха, блискуча, вушка – манісенькі, гостряками аж до середини звернені, так рівно стирчать, що й ока не відірвати! Таки, справді, пречудовий кінь, саме такий, як часами мріє скит. Та жаль, що образ вже змінився. Натомість стоїть вояк у гостроверхому, блискучому шоломі, не в повстяному шлику, як має сам Гашта, а – в металевім шоломі, що про нього також Гашта мріє. І зброя на воякові – прегарна, блискуча, без найменшої плямки або цятки. От би таку мати й собі! І зненацька Гашту заливає радість. Він пізнає: це ж – той майбутній, далекий його нащадок! І зброя його, й той пречудовий кінь – також його! Ах, яка краса і сила! Ось вже бачить Гашта, як ціла рать в крицю критих вояків б’ється в степових просторах. За хвилю – всі їхні лати в крові, кров стікає цівками з блискучих мечів. Особливо це так гарно видко на білих шиях велетенських коней, що й самі зубами рвуть коней ворожих! Ой, скільки ж крові! Вона аж забарвлює воду в річці. Таки й справді Бористен тече червоний, й несе безліч трупів на своїх хвилях. Часами навіть сама смерть не розплела міцних рук ворогів. Обнявшись, як брати-приятелі, і по смерті ще б’ються вони, не вступаючись один одному ні в ненависті, ні в помсті!

– Отеє – воно! – незмірно тішать ці образи Гашту. – От так мої нащадки! Гарні! Ці не відступлять від наших звичаїв. Ненависть і помста залишаться їхнім гаслом, як це є й нині! Так і мусить бути. Тільки так!

А тим часом довкола Гашти виростають голови. Чоловічі й жіночі. О, все більше й більше! Вже – цілий натовп. За ним встають стіни, об’являються дивовижні будови. Не на возах серед степу чи в узліссях байраків або в дерев’яних будах, але в кам’яницях живуть ці люди. І Гашта не може надивуватись, яких невиданих речей понабудували ті його, Гаштині, праправнуки. А в тім здивуванні зароджується в Гаштиній голові спочатку неясна думка. Вимотується помалу й повільно набирає форми. Ось що його хвилює: чи ж залишились вони – оті його внуки – також і його внуками по духу? Ой, навряд… Ой, щось воно не так. І аж волосся ворушиться на Гаштиній голові жахом, коли він бачить, скільки між тими людьми дідів, немічних, старезних, баб, зігнутих, що ледве сунуть, спираючись на палицю. Сама старизна! А ще страшніше, що деяких старих ведуть молоді, обережно підтримуючи ту ветхість, що перешкоджає життю й рухливості та зменшує оборонність племені. А люде все йдуть і йдуть. Всі – старі й молоді – поспішають до Бористену, заповнюють весь широкий піскуватий берег і один по одному входять у воду.

На березі повно невідомих «жерців», волфів, ворожбитів, наузників, кудесників, зілійників. У золотих лудіннях, в барвистих шатах, у білих завоях. Із золотих кадильниць клубиться над ними блакитний дим, такий опойний, такий запашний, духовитий. Волфи співають і навхрест кроплять водою голови занурених у воду людей. А їхній провідник увесь виблискує золотом і самоцвітами, з мечем коло паса, стоїть на оздобленому повищенню на самім березі.

– Це – добре! Все дуже добре! – радіє скит, – Як є меч, то буде війна. А це головне. І навіщо б чоловік жив?!..

Але до Гаштиного вуха долітають дивні слова, що їх голосно проказує один із жерців. Говорить про милосердя, про любов до всіх, навіть… до ворогів?.. Ні, це так тільки вчулось!.. Про працю мирну, порядок, спокій. Що? – аж закипає кров у серці скита, – Що?.. Але стривай? Таж он говорять, що це – хрестяться люде в грецьку віру. В грецьку? У віру тих дикунів?

Гашта так збентежений, що аж руки йому холодіють й затинаються так, що під нігтями аж виступає кров на долонях.

– Грецька віра? Любов до ворога? Милосердя до переможеного?..

[1] За посвідченням Геродота, вживання конопель (новіша назва) для курення пішло від скитів, які давніш перебували на землях, що згодом їх посіли праотці нинішніх українців. Наліг курення коноплі (потім – індійської, так званої Cannabіs Satіva) поширився поміж азійськими народами. Нині вживають «гашишу» щонайменше 200 000 000 азіатів. В рушних добах ця наркотикоманія поширюється і в Європі.