Легенди Старокиївські: читать начало книги онлайн

Нащо ж створено жінку, як не на те, щоб вона була здобиччю мужа? І то кожна!

Але раптом вдоволена думка сполошилась, як обережний пташок:

«А що, як вона – донька або здобич «дикого діда», гостинного Пана? Чи ж Боризес – воїн і син вождя заплатив би ворожим чином за гостинність?..»

Роджений ранок і співи нереїд втрачають принаду.

«Мерщій до Пана!»…

Сині вогники Панових очей блиснули, як бризки на морській поверхні під сонцем. Усмішка пурхнула з-під вуса й зникла в піні бороди.

– Ні! Талестрис – не його донька і не коханка. Вона – самітня й вільна людська жінка – амазонка. Остання з того роду лишилась в цій країні, відбившись від решти своїх бойових сестер. Сталось це, як помандрували вони по нещасливих боях зі скитами в далеку даль – аж за Колхіду. Скити-бо занадто тисли на амазонок.

І докладно розповів Пан, як мати Гіппії-центавреси знайшла малу Талестрис у степу. Спішно відступаючи, амазонки загубили тоді дитину. Від зойків, криків та брязкоту зброї, іржання коней та гуркотіння походних возів у степу аж гуло. Тому й висунулась далеко вперед з благословенної Тавріди центавреса: гостро схотіла побачити на своїй землі людей зблизька. Бо ж до Талестрис ще ніколи не ступала по цій землі людська стопа. І от дитячий плач притяг увагу центавреси. Вона збочила в чагарники, де плакала втомлена, захрипла, голодна дитина. Сталось нагодою так, що центавреса сама тоді також мала «маленьке лошатко» – Гіппію, змилосердилась над людською дитиною, що голівкою була вельми подібна до її доньки. Отож мати Гіппії й принесла своїй дитині нову сестричку. Росли вони вкупі. Щоб Талестрис не відставала від Гіппії в грах, забавах та ловитві пташок чи звірят, – центавреса вчила її їздити на коні. А також, як і доньку, вчила співати й складати пісні.

– Дівчатко щодалі ставало все більше втішним. Було притульне й до мене, старого, – продовжував Пан, всім цікавилось, про все хотіло знати. Тож і я на дозвіллі показував їй всілякі лічиві зела, навчив її садити й доглядати реву, справно заходити з бджолами, навіть майструвати борті. А що при маленькій амазонці, яку знайшла центавреса на тарчі, мов у колисці, була ще й невеличка статуетка Артеміди, то ми – несмертельні мешканці Тавріди, поставили святиню богині тій, що її чтив рід Талестрис. Тільки слід знати, що амазонки приносили в офіру своїй богині тих необережних чужинців, що заблудили до таборів войовничих дів.

– А як же не перевівся їхній рід? – здивувався скит.

– Продовження роду було їхніми законами забезпечене, бо на короткий час, коли цвіла бузина, амазонки могли кохати. Своїх же дітей, коли то були сини, – бойовниці на другий рік повертали батьківському племені, доньок же виховували на амазонок, тобто на войовничих жінок, що не хотіли приймати ярма родинного життя й не підлягали волі мужів. Кажуть, що саме це й було причиною, що скити з часів давнезних боювали з амазонками, намагаючись їх підбити під себе. Як сам знаєш, ви, люди – мстиві, тож нібито все бились з амазонками, щоб відомстити за зневагу. Але що я маю про це розводитись: ти, як скит, ліпше мене сам знаєш, за що та з ким бились твої діди та й твої батьки.

Боризес знизав плечима:

– Скити про ворогів межи собою не мовлять: їх лише б’ють. А побитих навіщо згадувати? Досить на світі ще не побитих, щоб ними цікавитись. Перемога ж над жінками… – скит погордливо засміявся, глянувши сторчма на Пана. – Є чим хвалитись!..

Того ж таки дня, ще сонце не встигло впірнути в свою щоденну купіль в Понті Евксіні, амазонка і скит здибались біля Артемідиного храму.

Враз обоє схопились за мечі. На шкуратяну Боризесову тарчу посипались удари з вправної руки. Але ж і з руки Боризеса викресувались іскри на голові Медузи, що нею була прикрашена тарча в Талестрис. Золочене обличчя Медузи бризкало іскрами гніву з холодних очей. Бойовники відскочили в різні боки, щоб міцніше вдарити з розгону один на одного. Коні, вивчені до бійки, гризлись, як пардуси. На скалки розлетівся Боризесів короткий легкий спис, таж скит встиг вибити меча з рук Талестрис. Тоді вхопились за ножі. Боризес був особливо вправний в бою на ножах, а Талестрис не надавала великої ваги цій короткій зброї. Ні фавни, ні центавреса, ані Пан того мистецтва не вміли й не могли навчити й дівчину. Тож, по короткому змаганню, скит угнав свого ножа бойовниці в груди. Але не в серце: лише на два леза вище серця. Та й не глибокою раною зміцнився перемоги.

Зброя випала з рук амазонки. Ще хвилину вона рівно трималась в сідлі, хитнулась і схилилась своєю золотою головою на шию свого золотистого бойового товариша. На очі їй впали довгі війниці: була непритомна. З рани розірваним добрим коралевим намистом падали краплі крові й зливались в струмочки.

Не до храму Артеміди, а в Панову печеру приніс Боризес свою переможену здобич. Не лишив і її коня: прив’язав його, полоненого, до свого Глитайвітра; ще й погладив свого друга по шиї:

– Добре бився й ти, приятелю! Веди ж тепер свого займанця.

З відразою схилився Пан над кривавою раною:

– Огидно виглядає це, – сказав він, – але ж рана, мій гостю, не смертельна.

– А так! – притакнув головою Боризес. – Прецінь, я не хотів її вбивати! Лише щоб скорилась та пам’ятала, що муж – над жінкою пан і бере її вймагом.

Та не як переможеного ворога, а як товариша й друзяку доглядав скит «свою здобич», і коли новий молоденький місяць постарів, дозрів і надщерблений зник, Талестрис вже могла за дня вигріватись біля Панової печери. Підсвідомо примирилась зі своєю долею й цінила догляд переможця. Щоправда, в думці все ще борикалась. А найбільш турбувало її те, що доведеться йти за ним в невідоме, покинути край, де були її дерева, мов брати, а морські хвилі стали сестрами.

– Напевне, відведе мене Боризес в країну Кіммерійську! ^– згадувала з тривогою скитові оповідання про ворожбита з-над Бористену, хоча й знала від Пана, що бористенські кіммерійці – особливо улюблені Фойбосом, братом богині Артеміди. І їхній бог часто відвідує улюблений свій нарід. Припливає на злотосяйному човні, що його тягнуть лебеді. Іноді ж і довший час живе поміж кіммерійцями, навчаючи їх божеському співу та розміряному слову.

Коли вже Талестрис зовсім подужчала, звелась, піднесла руку, накрила нею очі дашком й промовила ніби в повітря:

– Мушу вже до храму. Покинута самітня богиня, – додала зі щирим зітханням.

Але придивилась дужче й здивувалась: виходить зі святині дим офірний. І вогник на вівтарі. Все як має бути… Чи ж богиня вже має нову жрицю?

Смутно Талестрис. Не знає, що мала б вчинити. Хоч би ж та Гіппія не гнівалась, могла б її розпитати. Таж центавреса, мабуть, погорджує амазонкою, що не билась до загину.

– Де є Гіппія й чому вона мене відцуралась? – з тугою запитала Пана.

– Гіппія заступає тебе при храмі, – відказав Пан.

– Як нова жриця?