Легенди Старокиївські: читать начало книги онлайн

Завтра стане за тим хлібним стовпом Ясонь. Ані не пригнеться – й з-поза нього запитає прихожих:

– Позирайте, люди! Чи бачите мене?

З порога храму загуде у відповідь, гей би вітер у верховіттю посвятного гаю:

– Ні, ні, ні! Не бачимо! Не бачимо! Ясоневе обличчя зачервоніється й засяє радістю:

– Най же й на рік прийдешній з-поза гойності хліба мене не побачите!..

Ясонь підійшов до посвятного погару й ще раз заглянув у келих, не торкаючись його рукою. Так. Тільки маленько «упив» добрий бог: буде рік щасливий, гойний, повний.

Завтра цим вином Ясонь покропить люд:

– На здоровля! На щастя!

Новим зерном обсипле прочан й хліб посвячений по малому шматочку роздасть всьому народові. На місці ж, де стояв «Нов-хліб», – лишить новий великий світач, що не одного такого зсукали з жовтого воску побожні прочани, як дар для храму.

Прислухався до тиші божища й до спокою посвятного гаю.

– Немов на цілому світі дихаємо тільки я та вогонь на Ясовому вівтарі! – міркує старий віщун.

Таж ще й легенькою хмаркою не розвіялась та думка, як неначе підслухала її Доля. Підслухала – й засперечалась: загомоніла швидкими людськими кроками в гаю. А супровід до них – тупіт кінський.

«Йде муж… молодий і бадьорий», – пізнає по звуку кроків Ясонь. – «І кінь не стомлений. Йдуть швидко. їздець веде коня в поводі, простують до храму».

І борзить жрець до дверей, щоби чужинець не знесвятив божища, невідомки вступивши до нього. По дорозі накинув на плечі рясницю й саме вчас став Ясонь на порозі: зустрів і людину, й коня вже при храмових сходах.

У приходька біля сідла – спис, за пасом – бойова сокира, два ножі та добрий меч – кінчак. За раменом – лук тисовий, у сагайдаку – чимала родина орлім пером опірених стріл. На лівій руці – щит з буйволової сириці, залізом кований. Достомитно: вождь або могутнього вождя син.

І дощовою водою «від семої громовиці» кропить жрець зі срібної посудини чужинця.

– На привітання.

Гість же, видко, обичаю зналий: приносить богові в дар добрий меч-кінчак з вузьким лезом, і келих, сутозлотий, хитрою різьбою оздоблений. Називає себе і свій рід та край свій: мовляв, від ріки Герхизу[2] по долю йде він, Боризес. Є наймолодшим сином скитського вождя Тергастера.

«Будеш володарем у далекій країні», – чув він голос ві сні. І подався в пошук країни тієї. Бо їх братів у родині отчій – як листя на рясному майному дубі.

– Сто літ би чекав – не дочекався б, поки увільняться дороги до отчого трону. Де там! Хоча б і війна допомагала своєю кривавою десницею! Не приховую від тебе, отче: мене ж і власні батьки за нездібного до володарювання мають, – труснув чорним, як руно, густим волоссям Боргове, – Противно-бо мені смерть сіяти. Життя здобувати хотів би!

І по хвильці, ніби виправдуючись, докинув:

– Не чистої я скитської крові, старче віщий: полоненою грекинею з самої Еллади була моя, небіжка вже, мати, – На мить від суму потемніло юнакове обличчя, таж враз бадьорий усміх зігнав з обличчя журу: – Гомонять про тебе, отче, люди. Гомонять аж ген-ген далеко. Що з тих найпрозорливіших волфів і відунів, які над Бористеном ворожать, найпрозорливішим будеш ти, Ясоне. Тож і прийшов я здаля тебе спитати: чи того краю, що шукати мушу, не вкажеш мені ти? Бодай напрям скажи: кудою податись маю?

Здобув Ясонь з темної схованки своє чарівне люстерко. На біле волосся поклав собі вінок з тополевого листу, що думку прояснює, й підніс дзеркало перед очі молодого скита:

– Дивись, синцю, сюди. Позирай, що ж узриш – скажи.

– Бачу: степ безкраїй, наче море зелене. А на ньому – нич. Ані звіра, ані птаха. Ані полоз-велет не зашустить в зелених хвилях нежер-трави…

– Добрий знак, синцю, сину Тергастерів. Пройдеш степи без перешкод. Позирай ще. Що бачиш нині?

– Бачу: кінь мій – Глитайвітер, що мов рідний брат мене розуміє, звонпив, сполошився, ласкавого слова не слухає. Мов «кітче очко» на драгві, – знестями стрибає… А я йду – никаю, «доброго зілля» в степу гляджу, коня лікувати… Далеко вже пройшов я… Нині зрю Грім-бабу кам’яну, що охороняє люд мандрівний в дорозі. Здовіль кладу їй в’яленини, доброго м’яса з одинця, що під сідлом везу, – на офіру. Ще й стрілу перед нею в землю торчма устромив. Най вітер на потіху богині на тій стрілі грає-бринить, най чари розгонить…

– Сило таємна! Дай лихо пріч. Пішли погодця, плодь і сить! – шепоче Ясонь, – Ще дивись, синцю. Дивись, дивись…

– Таки прибив я лихі чари стрілою. Прибив! – вигукує радісно скит. – Вже кінь мій знов дужий, землю нюшить, стежку шукає…

Жрець повернув до себе люстро, витирає помалу м’якою тканиною, вишиваною пестрим взором. Тепер мовчки дивиться сам у чарівне дзеркало, що не ховає таємниць від Ясоня. За хвилину старече обличчя розсвічується радістю:

[2] Герхиз – стара назва р. Донця.