Легенди Старокиївські: читать начало книги онлайн

– Хай буде й «нова». Бо ж у нас нині все по-новому. І ти також нова істота межи нами! – висвітлює Пан, нагнувши свою голову з важкими рогами. – Все, кажу, нове. І ти – вже не жрекиня й не амазонка, лише Боризесова жінка. На, дитино моя. Це – для тебе лік! – спокійно додає, простягаючи пригорщу запашних суниць, – Навмисне для тебе достигли подруге в цім році! – й задоволено усміхається мудрий Пан.

Але йому шкода безрадної Талестрис, і він сідає біля неї.

– Не журись і не сумуй. Я тобі все висвітлю. Бо ж ти, як дитина слово вчителя, взяла дослівно закон богині Артеміди: «Амазонка мусить вбити мужа або бути убитою ним». Тим часом боги здебільша промовляють до людей вкритими образами, мовою прихованою, не як там атенський агораном, що на торгу виголошує ціну на часник! До бога наближається той, хто думає й думкою шукає бога. Отож кожен муж невідмінно «вбиває амазонку», коли вона, забаєна, кориться йому духом. В тій миті, як вирішить відкласти зброю та, ставши йому подругою, готова спертись на його рамено – мертва вона. Коли ж діва-амазонка знайде в собі стільки сили, щоб відкинути жіночу мрію про родинне щастя, – тоді вже вона вбила мужа в серці своєму.

Талестрис мовчки схиляє свою голову на плече Боризесові та соромливо спускає повіки. Скит усміхається їй, як дорослій дитині, і, як дитину, гладить свою здобич по злотистому волоссі. А Пан нагнувся над лукою, вирвав червоного маку – квітку пристрасті, уломив троянду та насмикав листя з темного дуба. Додав ще галузку оливи й запалив. Легенький димок, як ладан з вівтаря, звівся вгору, затягаючи двері яскині, мов прозора імла. І той тиміам торкнувся радістю всього довкола. Море притулилось до берега й лежить нерухоме. З корон дерев та з трави зачувся гармонійний шелест-шепіт: природа співає ладканку – епіталаму. В ній можна вчути наймення Гіменея[6], Талестрис і Боризесове, що сплітаються, мов трояндова галузка з листям дуба у Лановім віночку. То співають повітряно-прозорі, як кришталь, не людські голоси – хори соромливих гамадріад[7] та німф з гірських джерел. Це стихійні сили святкують на Таврійській землі перше людське весілля…

А з храму Артеміди обіймає задуманим поглядом Гіппія безкрає море, вершини, ліси й галявини. З прекрасних очей центавреси скапують сльози. Така це незвичайна для неї річ, що вона витирає щоки рукою й дивиться собі на пальці: чи це не кров? Але сльози – кров серця – прозора й безбарвна. Крізь неї можна бачити світ і життя, що пролітає все далі вперед, полишаючи сумні згадки про радісне минуле. Так: сльоза – кров серця, солона, як кров, бо ж як кров є вона, мов посвятна сіль, безкровна офіра на вівтарі життя…

Знає Гіппія: завтра відійде вона в далеку мандрівку – зрадила Талестрис свою богиню, а центавреса не сміє лишатись в країні, де сталася зрада. Відпускає її могутній Пан до далеких амазонок, що осіли за Колхідою, на річці Араксі, за горами, де прикований Промегей. Загнала їх туди скитська мста. І там, серед спалених начервоно скель, доживають вільні войовниці в безнадійнім бою за жіночу долю.

Туди піде Гіппія завтра. Віднесе вона статую зрадженої богині, а тепер, в цю останню ніч, п’є центавреса сумним поглядом чарівну красу коханого Понту Евксінського, що ледве мерехкотить срібними хвильками, неначе дихає крізь сон. І благає її серце у моря:

– Дай хоч пам’ятку мені на згадку про щасливі дні й дарунок шлюбний для посестри.

І море чує німе благання центавреси. Закипіло, набігло пінистими гребнями на берег. А з таємних глибин виринає повоз володаря морів – Посейдона, Хроносового сина. Б’ють копитами передніх ніг білі, як піна, морські Посейдонові коні, гадами вгинаються та виблискують їхні риб’ячою лускою вкриті хвости. Посейдон виступає з своєї перлової колесниці на берег, лишає свій урочистий провід – з нереїд та тритонів – й іде до скам’янілої від зачудовання Гіппії.

– Ось тобі на згадку! – подає бог моря центавресі величезну, як троянда рожеву, перлу. – Це – сльоза твого серця. Її повертає тобі вічний Евксін. Щоразу, як затужиш за ним, ця перла відгукнеться на тугу твою. В її переливчастих веселках побачиш все миле: і рідний твій край, і усміхнене море, і твою посестру Талестрис. Бачитимеш і далі мільйони нащадків елліна-скита й переможеної амазонки. Бачитимеш їхні малі радощі та їхні великі сльози.

Обернувся до печери, де спали молодята, і як шлюбний дарунок заткнув у землю в головах у Боризеса свій тризуб.

Від тих часів володарі з берегів Евксіну на знак «права водного й степового» давали володарям, собі підлеглим, що їм звіряли владу, срібний тризуб.

ЕКЛОГА[8]

Пливуть в лазурі ночі струмочки пахощів від прив’ялих гірських трав, кипарисів та вкритих тінню троянд. Достиглими овочами з садів гесперид зриваються в долину з неба і гасять в Понті Евксінському свою тугу по земському щастю. Відгуки далеких голосів линуть з таємниці ночі.

А може, ідуть вони ще з тих прадавніх часів, коли Таврія була частиною щасливої Аркадії та ще не відірвалась від улюбленої богами Еллади?

Місяць сповиває море опалевою імлою. Мрія стає дійсністю, а Земля – безжурною, як в дні юності світу.

– Таж все, що почалось, дозріє…

– І все, що зачалось, закінчується, – озивається старий Пан.

Зриває мигдалевий горішок, не кваплячись, обирає зелену лушпину, роздушує темними пальцями цятковану жилками світлу шкаралупку й виймає зерно: вкриту гнідим оксамитом мигдалину.

– А ми?.. А ти?.. – підносить з моря синеволосу голову Главк. Як шерех морем, перебігають його мінливим обличчям хвилі тривоги. Бентежиться життєва сила перед незрозумілою їй таємницею смерті.

– Помру, мабуть, і я. Атож! – без страху й жалю притакує Пан, зриваючи нову мигдалину. – Помру. Як вгасне радість в моєму серці. Бо ж без радості нема щастя. А життя є бажанням щастя.

І усміхається аркадійський бог. А від того ясного усміху червоними смугами розквітають палаючі маки між крейдяними шарами жовтих скель. Країна стає ще подібнішою до барвистої Еллади з поліхромією її святинь.

Здаля наближається тихий спів. Схиляється, мов стиглий лан подихом вітру. Повз невидних людським очам друзів, що століттями рахують своє планетне життя, суне людський провід коротковіких ефемерид. Нужденна одежа, босі ноги. Запрацьовані руки несуть, немов вогник власного життя, ледве блимаючий каганчик. Уста ж славлять співом Ягнятко, за яким ходять райськими садами ті, що чистими перейшли шляхи життя.

Легіони вигнанців, – те відомо Панові, – наслав цезар Траян до Таврії, щоб виривали з грудей херсонеських скель мармур на оздобу вічного Риму. Щовечора проходять тут вони, чий день належить цезареві, до печери папи Климента, щоб там вночі хвалити Бога. Сказано-бо їм: «Віддайте цезареві цезарево, Боже – Богові»…

Все то вже чув Пан, невидно підходячи до людей. Але ж про яке це Ягнятко співають, що він – з правіку охоронець отар, – його не знає?

Покинувши Главка, що морською синню розтанув у хвилях, подавсь Пан з людським походом:

– Мушу все знати про всіх ягнят!

Стежками, не стежками прямує Пан. Скрізь йому – дорога, де лиш стане його ратиця. Таж зненацька вщемило ногу нестерпною болістю. Клацнуло, мов зуби голодного звіра. Смикнув ратицею Пан – тримає її важке залізо. Міцною правицею, що й скелі крушить, зломив перешкоду. Таж мусив сісти на камені: так мучиво болить нога. Розглядався, не до болісті своєї прислухаючись, а шукаючи лихих тенет, поставлених людською рукою у ямі, вкритій галуззям.

– На звіра було настановлено! – крутить рогатою головою скотій бог. І не надивується людській вигадливості в нищенню живого, тій хижацькій жадобі – вбити всяким способом – і явно, й підступом, і без потреби.

Неначе жаліє Мати-Земля своїх дарів, що потребують їх тварини! Дивно… Але ж – Ягнятко? Добре, що не воно ув’язло в цих тенетах людських.

[6] Гіменей – бог шлюбу в старих греків.

[7] Гамадріади – садові німфи, як мавки в нас.

[8] Еклога – грецька назва оповідання з пастушого життя («пастораль»).