Легенди Старокиївські: читать начало книги онлайн

Ні, це не його нащадки! Це – греки. У-у, скудота! Греки – очевидно. Прецінь правнуки мусять заховати чесноти своїх прадідів. А чеснота скитів – погорджувати любов’ю, і до братів, і до жінок, не то що до ворогів! Любов, кохання – то найбільша слабість, що знесилює мужа більше за недугу тіла, дужче за рани, що їх дістав у бою. Милосердя? Тобто не вбивати й не мучити переможеного ворога? Може, ще й не пити веселощів перемоги з ворожого черепа? Чи не забирати в нього зброї, коней, жінок і дітей?.. Ні, таких скитів, щоб мали подібну віру, не може бути… Це – грецькі нащадки, не мої! – хитає гордливо Гашта головою.

Рад би встав і пішов до свого воза. Таж чомусь звестись на ноги не може, а перед очима вже вирізьблюється нова постать.

Гашта ані догадатись не може: що б це могло бути? Одежа на прихожім – довга, чорна, шкуратяним пасом підперезана. На голові – сличок, короткий, не бойовий, також із чорної тканини. І знов – старець! Борода біла – аж по пас.

– Пропали тут скитські закони: старих не вибивають, свою силу розріджують, – зсуває брови Гашта.

А той білобородий «чорноризець» розгортає перед себе сувій і, схилившись над ним, щось швидко й дрібно креслить пером, кладучи рядки з одного боку на другий. На білім сувої виростають чорні стьожки хитрих кучериків, закручених хвостиків, дуже красних візерунків. Гашта ще не розуміє: навіщо все те, кому потрібне? Однак така вже дивовижна та «одіж духів» з конопляного диму, що скит «бачить» думку чорноризця, що її той – от штука! – гусячим пером, звичайним, підгостреним гусячим пером «вкладає» в білий сувій.

Скит вловлює чужі й чудернацькі для його вуха наймення Аскольда і Діра, потім – Ігоря. А про них пише чорноризець:

«… і коли хто хотів хреститись, – не боронили йому. А тільки глузували».

«Хм… «Хреститись»… Чи це ж не означає саме отого, щоб стати милосердим?» – наче хтось інший вкладає скитові думки в голову. Але його мозок противиться й викидає з себе чужину: це – погано! Якщо ж з таких глузували, ще й прив’язавши їх до кола та витягаючи з них жили, – тоді це – добре! Ні, таки мусить скитський дух жити. Мусить! А з ним жива буде й ненависть, і помста, й найвища радість – проливання крові. Хто ж зречеться радості? Заспокоюється скит. І таки має з чого радіти.

Тепер чує знайомі вигуки й зойки. Он-бо, в диму й вогні знов лунають войовничі покрики, стогін і зойки смерті, брязкіт зброї й кінське ржання, що заглушує тупіт копитів. О, о!.. Падають мури, валяться високі кам’яниці, в руми обертаються міста… Он найгарніше місто на горі над самим Бористеном… – не чує за військовим гамором Гашта його наймення, – он і те місто аж угинається під напором збройної сили. На тлі кривавих річок, між руїнами мурів й золотих бань – дивних будов, між горами – трупів людських і кінських, бачить Гашта незчислимі полки «чужих скитів»… Якби ж довідатись бодай їхні наймення! Бодай наймення їхніх вождів… Як, як? Батий?.. Гірей і… Андрій…Боголюб? Що то – «Боголюб»? Ще той… А зрештою, що наймення! їх ані не вимовиш. Хіба ж не однаково, як називати ті чи інші, але ж все-таки ті самі річі? Таки ж греки й тепер інак називають те, що має свою, питоменну скитську назву.

І Гаштин дух роз’яснюється… Він з радості бачить, що слово – лише звук. Ось воно налітає, хвилює, підносить, – і враз уже нема по ньому й сліду!

А люде – все ж ті самі! Таки ж Гашта не може помилитись: що більше в них вдивляється, все дужче переконується – такі ж самісінькі, як і він. І серцем чує: це ж скити! Такі ж порядні скити, з твердою рукою, з безжальним серцем, з могутнім завзятим духом, що погорджує словом, але радо промовляє тільки вогнем і руїною. Так! Не одурив ворожбит – це його нащадки!.. Тільки волф сказав немудро, мовляв, аж коли й пам’яті не буде по Гаштових нащадках.

Такі часи ніколи не прийдуть! Ні, на цій землі вічно житимуть скити… Вічно!..

Знову, як на хребті теплої хвилі, підхопило радістю Гашту. Немовби його зірвало з місця й понесло в дивну країну прозорого холоду. Мерзнуть кінці пальців, студені потічки пробігають по спині, ноги обуті у ледяне взуття. Але ж від того холоду тіло не болить, як це буває при морозі. Навпаки, – в серці стає все радісніше. Наростає тепле почуття дивної гордості, що от він, Гашта, син невеликого свого племені, прецінь цілком інший, відмінний від усіх. Бо ж тепер йому це ясно зовсім: він з істоти, що була з тіла й крові, тепер перетворився на чисту кригу. Довкола – темна, непроглядна ніч. Нема їй кінця, нема їй меж. А перебувати на ній без руху – була така неуявна розкіш, про яку ніхто не міг би й мріяти. От так би й лежати завжди!

А все ж таки нема довкола повного спокою. Десь там – далеко-далеко… чути рухи, бій, боротьбу, вбивання й смерть все нових і нових натовпів людських. Тільки ж ті людці, таки справді, не люде, лише людці, дрібнесенькі, малесенькі, як комашинки. На самій Гаштовій долоні вміститься їх кілька десятків, та де – кілька соток! А від того скитова гордість сама росте, шириться, збільшується до безмежних розмірів, підкреслена смішними ордами цих дрібнолюдців. Так, він – скит Гашта, начальник свого славного роду – є істотою, надприродно великою, виїмковою, одинокою істотою, що з нею не може бути порозуміння, бо ж хіба такі дрібні «хрущики», оті дрібнолюдці можуть зрозуміти його, велетня Гашту?.. Вони?.. Ха-ха-ха!..

Коли ворожбит повернув до багаття, Гашта твердо спав. Спав тяжким сном смертельно п’яної людини.

Вугілля дотлівало. Гашиш вже більш не курився. Тільки якимсь ніби відгуком чи тінню запаху озивався ще в печері його солодкавий аромат. І від нього коли-не-коли пирхав та чхав у сусідній печері оперований Гаштин кінь…

ТАВРІЙСЬКА БАЙ

Коло рочистих таємних змін завершено: золото нового врожаю впало під серпами женців. Селища подовж широкого Бористену обвіяні запахом меду й нового зерна. В цім році наближається подвій благословенне осіннє свято: гойний врожай дала мати Земля, що то її прадавні предки богинею Семлею називали, – і мир панує по цілій країні.

Старий жрець бога Яса – Ясонь, як того вимагає звичай, рівнозначний із законом, власноручно вимітає святиню свіжим зеленим дубовим галуззям. Ніхто, крім жерця, не сміє входити до середини храму. Нарід лише відчиненими дверима бачить в глибині храму-божища статую бога, загорнену хмарами офірних димів.

Двічі в році відбуваються «великі свята». Навесні, коли рука орача-ратая звіряє матері Землі зерно, як дорогоцінний скарб, ховаючи його в таємні глибини, – тоді з’являється людям Яс, осяяний золотим вінцем. У правиці бога – промінь-спис, що ним бог загнав злу чарівницю Марену, студену зиму, однакову, що смерть. В лівиці – розквітла квітка, з якої випорхує пташка.

А в передосінь не тільки вигляд, але ж і наймення зміняє Яс. Дарма що це – той самий бог урожаю. Єсень вже зветься він. І в правиці його блискавка – серп, а в лівій руці – келих. Ще з весни наповнив Ясонь той келих вином, щоб по ньому ворожити про врожай. Якщо донині мало зникло вина з келиха, буде добрий рік наступний. Коли ж світлий Яс з того вина «упив» чимало, – менше дасть своїх дарунків і мати Земля…

Стомлений віком жрець. Часто відпочиває в своїй праці, тяжко випростуючи зігнуту спину. А, випроставшись, повільним кроком човгає до відчинених дверей, щоб вдихнути свіжого повітря. Повинен-бо мести, затримуючи віддих, щоб не зневажити божої оселі своїм нечистим людським диханням. І щоразу при повороті від дверей храму з любов’ю оглядають Ясонові виблідлі очі святиню, знайому аж до найдрібнішого взірця, вишитого на дверній заслоні чи витканого на килимах, завішених перед зображенням бога на різьблених дубових сохах, що підтримують храмовий висп.

Цілісіньке довге Ясоневе життя проминуло в цих посвятних стінах. Численні зими вибілили жерцеву довгу бороду, сипнули снігу в кучеряве волосся, зігнули спину, загнавши гвіздя в крижі, висушили м’язи. Лише не вгасили блискучих ясних очей, що з кожним роком стають все світліші й з кожним роком все ліпше зазирають в майбутнє.

Бачити прийдешнє дістав Ясонь даром від богині Лосни. Ще був малою дитиною, коли узрів хлопійко у весняному квіттю всю білу, сумну богиню. Серпок місяця – молоденький, ніжний аж прозорий, – світив над головою Лосни, коли співала вона своєї журливої пісні. І така була краса та принадність у співі тім, що вже відтоді не схотів Ясонь слухати пісень людських. Забажав з повного серця жити тільки з богами, прислухатись лише до їхніх голосів. Покинув родину. З жінотою ані говорив. Не пив п’янючих напоїв, не вживав м’яса. І так від років дитячих аж до повні літ старечих. Був праведний, вірний і витривалий.

За те ще раз мав щастя побачити Лосну. Знову, коли місяць був уповні, показала Ясоневі богиня золотим списом, де він має копати посвятну криницю, – і викопав Ясонь чарівне люстерко. Все аж позеленіло, зімшилось від вогкості. Але ж краси не стратило: було прикрашено мистецькою горорізьбою. А там, де в круг дзеркала переходило держално, невідомий мистець вирізьбив півмісяць. І по тому знаку збагнув старець Ясонь, що люстерко чарівне належить богині Лосні.

З того ж таки часу почали вицвітати сині Ясоневі очі й зійшов на нього дар бачити майбутність. Лише загляне в днедавнє дзеркало – й немов відчиненою великою брамою бачить прийдешнє. І, хоч стали очі бачити гірше все, що довкола, – погляд Ясонів лишився блискучий та ясний, мов у юнака.

Тож і заради Ясоня приходили люди до храму Яса від чотирьох вітрів. І з-під зор чужих дальні мандрують, щоб дізнатися долі своєї в уславленім храмі Ясовім. Мудрі відуни та обавники з діб прадавніх на Бористені ворожили. Таж такого, як Ясонь, ще не було ніколи. Ані найстаріша Старизна про такого не пам’ятали: все знав, усе відав і не схибив ніколи…

Жрець розгладив рукою пестротканий килим перед богом, «увінчаним сонцем», і постановив перед ним «Нов-хліб», випечений жрекинями богині Семлі.

– Гарно спекли! – аж посміхнувся жрець з-під снігу пухкого вуса. Принюхав: з найліпшої муки, на меду замішаної.

Обернув довкола на місці золотий, пахучий, аж на людський зріст високий хлібовий стовп, щоб став до людей найрівнішим боком. Як обструганий стовбур столітньої ялини – рівний та прямий, в основі – круглий, як соняшне коло, стояв правий «Нов-хліб», як правдивий символ життя й добробуту.