Легенди Старокиївські: читать начало книги онлайн

Виломив дику грушку, сперся, підводиться охоронець отар. З намаганням становить поранену ратицю. Як по розпечених жаринах ступає – так палить болість. Робить ще крок, другий, а мука з ноги гвинтом провірчує аж до глибин серця, аж темніє в очах. І Пан, зомлілий від болю, що його досі ніколи не знав, падає між дикі агави.

Отямився аж ранком. З моря пахнув на нього свіжий вітрець, а ще ніжнішим дотиком дитяча ручка втирала обмите обличчя. Побачив свою поранену ногу в дбайливій обв’язці. Під обв’язом уміло заведено лубки. І цілий свій голий торс побачив обгорнений вовняним плащем. А над самим його оброслим обличчям схилилось молодесеньке дівоче личко.

– Випий, дідусю. Пий, бідненький! – підносить співчутлива ручка мисочку з молоком.

– Теодосіє! Дівчатко молодесеньке!

Та, що для неї найкращі квіти при гірських стежках вирощує Пан. Та, що так нагадує йому колишніх дріад.

Навколо тиснуться вівці. Схвильованим поглядом великих очей вдивляються, як молоденька їхня пастушка напуває «з рук» самого Пана! В очах отари страх вартує:

– Охоронця поранено… Вловлено в тенети – як вовка!..

Ось-ось зірвуться вівці й помчать в тупотінню тисячі ніг, стрімголів, – хоч і в безодню…

Таж Пан поглядом вогників-очей, як волошки, синіх, відганяє тваринний страх. Мовою тиші, без слів до німих істот промовляє. І як розділені човном хвилі, розступаються вівці. Теодосія ж, підпираючи пораненого, відводить його до ближчої печери.

Доволі їх нарубано вздовж берега. Мов очі, що не відають сну, чорніють вони. Стільки-бо мармуру білого вийняли людські руки з грудей Херсонеса!

З сухого листу мостить Теодосія ложе. Вовну зі спин своїх овець скубе, Панові під голову підмощує, скалічену ногу обкладає.

День і два лежить Пан. Не п’є молока, не їсть коржів, що дівчатко приносить. Аж дивно Теодосії:

– Чим тільки живе дідусь?

А Пан до дівчинки всміхається. Немов рукою по серцю гладить:

– Чей же й справді повернулась юність Матері-Землі? Чей же знову на ній об’явились дріади? – міркує аркадієць. Але ж то все другорядне: думка про Ягнятко, що його оспівують люди, покриває все.

– Може, знаєш ти, пастушко молоденька? Може, чула десь нагодою…

І з питань козоногого пізнає Теодосія, що й «дід лісовий» святу істину шукає, вісті благої прагне. І привела до пораненого папу Климента.

– Як же, доню, його хрестити? Напів же тварина це! – хитається папа.

А дівчинка просить:

– Пастирю, таж охрести в нім те, що в нього людське! Може ж, він і цілою людиною стане.

І так довірливо-світло дивиться ясними, як лампади, очима.

Схвилювався Пан. Чував: Христос-Бог «троянових вигнанців»– умер зі співчуття до людей. Був Пастир Добрий…

Озиваєтся в Пановій душі відгуком перестороги пісня тритонів: «Співчуття до людей – богам смертельне»…

Таж дівчина, мов справжня дріада, без слів, – його ж таки мовою: самим поглядом ясним, промовляє. І краплини води хрещення падають перлинами з рук пастиря Климента на рогату Панову голову.

Не вкоротила вода хрещення Пайового віку. Довго ще жив потім.

– Аж занадто довго! – ховає він зітхання у сніг своєї бороди. Занадто! Бо ж бачили сині Панові очі на прибережному піску нерухоме вмертвлене тіло молоденької пастушки. Вкинули у море люди те гарне дівчатко, що мало за провину тільки добрість і любов.

А коли завмерли вдалині кроки людської ненависті, морські хвилі тихо винесли тіло Теодосії. Поклали його на шовково-блискучий, промитий пісок. Меви відспівали над ним похоронних пісень. А Пан, як сонну дитину, на руках відніс свою дріаду до печери, що в ній його, пораненого, колись доглядала. Прибрав квітами дівчатко, до сну останнього вкладаючи. На кам’яній же стіні над входом до печери вишкрябав-накреслив слова: Theodosіa, dіlecta, vіvіs![9] – у мові, що нею траянові в’язні говорили.

Та й ще не вмів повірити Пан у смерть. Дарма що вона й знову схотіла переконати аркадійця в своїй перемозі! Бачив: Климентові-папі на шию в’язали важку котвицю. А він:

– Котвиця – надії знак! – сказав лагідно.

Та не докінчив: з глузливими вигуками й лайкою зіпхнули святого старця в морську безодню…

[9] Теодосія, любо, ти живеш! (латин.)