Пригоди Вернера Гольта: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Я вам не камрад! — зневажливо відрубав Гольт.

Другий чоловік, у цивільному, тягнув п’яним голосом:

— Сьогодні пан… завтра пропав! Наш Велика Німеччина… ви його теж знали, гренадер-танкіст, загинув!

Гольт грюкнув дверима. Майже два тижні він нічого не чув про фрау Ціше, а потім все ж подзвонив їй.

Морози тривали аж до кінця лютого. Не вистачало палива, і всі мерзли, навіть у бараках. Вольцов крадькома зірвав дах з будиночка на садовій дільниці і напхав у грубу дощок і толі.

— От бандити! — розкричався капітан, коли до нього прийшли скаржитися. — Ламають на паливо садові будиночки, у яких живуть потерпілі від бомбардувань! Звичайно, це Вольцов. Якщо ви ще раз зірвете дах, я посаджу вас під арешт!

Але ніхто не сприйняв цієї погрози всерйоз. Між Кутшерою і Вольцовом уже давно встановилося повне взаєморозуміння.

В кінці лютого почалися відлиги, і територія батареї перетворилася на справжнє болото. А потім настала сонячна, по-весняному тепла погода. Зенітники тепер цілу добу не відходили від гармат. Ночами англійці з повітря вели неприцільне масове руйнування великих міст, а вдень блакитне весняне небо мережили сотні американських бомбардувальників. Вони налітали у супроводі розвідників і засипали бомбами міста, промислові центри, залізничні і шосейні дороги. У сорок третьому році нальоти здійснювалися здебільшого вночі, а тепер все змінилося.

На батареї щодня по чотири рази оголошували повітряну тривогу. Об'єктом нальотів тепер все частіше ставала Рурська область. Витрати снарядів непомірно зросли, і робота по вивантаженню боєприпасів дедалі більше витісняла шкільні заняття. Від самого голландського кордону і аж далеко на схід велися запеклі повітряні бої. Щодня падали на землю підбиті чотиримоторні «мустанги», винищувачі «фокке-вульфи» і «месершміти». А ворожі бомбардувальники безборонно летіли своїм шляхом.

Гольт лежав на постелі, у нього боліло в грудях. Вранці їм робили щеплення проти віспи чи проти дифтерії, ніхто точно не знав. Вольцов щось читав. Феттер грав у скат з Кіршем і Цемцьким.

— Знову збили сім літаків, — пропищав Цемцький. — Коли-небудь на це повинні звернути увагу! — Він слухав повідомлення штабу підгрупи. Іноді за день в їхньому десятому секторі збивали до десяти, а то й дванадцяти літаків.

— Наша протиповітряна оборона з сотні ворожих літаків збиває приблизно п’ять, і це практично майже нічого не означає,— зауважив Гомулка.

— Гомулка все підраховує по-єврейському, — подав Ціше зі свого ліжка голос. — Знову підриває нашу обороноздатність!

— Гляди, щоб ми не підірвали твою обороноздатність палицею! — пригрозив йому Феттер.

Сигнал тривоги вигнав їх з кімнати. Уже біля гармати, одягаючи на голову каску, Гольт подумав: «Звідки Зепп бере оті цифри?»

Вольцов розповідав їм про становище на фронтах:

— Ви навіть уявити собі не можете, що твориться на Сході! Я прочитав статті кількох воєнних коментаторів. У зведеннях верховного командування цього немає. Між південним і центральним відрізками фронту росіяни вбили клин завширшки в триста кілометрів! Ми втратили Житомир, втратили Кіровоград і Кривий Ріг.

— Але ж фюрер, — вигукнув Ціше, розлючений об’єктивністю Вольцова, — у своїй промові дев’ятого листопада сказав: «Яке це має значення, коли воєнна необхідність змушує нас здати якусь сотню кілометрів…»

— Необхідність змушує? Росіяни змушують — ось у чім річ! — сказав Вольцов. — А тобі слід би помовчати! — прикрикнув він на Ціше. — Такому йолопові, як ти, фюрер повинен пояснювати це якомога м’якше. Військова правда лише для таких солдатів, як я!

Він роздобув карти всіх фронтів і тепер майже щодня, схилившись над столом, вивчав театр воєнних дій. Ціше завжди з прихованим недовір’ям спостерігав за ним.

Усі старші курсанти двадцять шостого року народження, що прибули з Гамбурга і міст Рурської області, мали відбувати трудову повинність на оборонних роботах. Унтер-офіцер Енгель з трьома обер-єфрейторами ще в середині лютого поїхали десь на схід, щоб підготувати нове поповнення з школярів тисяча дев’ятсот двадцять восьмого року народження.

Після «каральної операції» Вольцова ворожнеча між ним і гамбуржцями, здавалося, стихла. Але одного дня відданий Шмідлінг попередив:

— Оті гамбуржці, перед тим, як виїздити на оборонні роботи, все ж хочуть вас відлупцювати, і це вже напевно, розумієте?

Вольцов тільки глузливо посміхнувся.

Гамбуржців мали відпустити п’ятнадцятого березня. А на двадцяте їм на зміну чекали нове поповнення. За наказом підгрупи сто сьома батарея з дванадцятого березня на один тиждень знімалася з вогневих позицій. Чотири гармати, а серед них і «Антон», підлягали ремонту. Окоп, де стояла гармата, розрили, і важкий тягач, зачепивши «Антона», повіз його просто ріллею. Вольцов, Гольт і Феттер також поїхали у ремонтні майстерні. Феттер за ці півроку дуже схуд, став стрункіший. Юнаків виснажували безсонні ночі.

У зброярні увагу Вольцова привернула якась гармата.

— Ходіть-но сюди! Ось бачите, це — вісім і вісім десятих дріб сорок один… З приладом для стрільби по наземних цілях. — І він почав пояснювати Гольтові і Феттеру будову оптичного приладу для наводки. Солдат-зенітник, що супроводжував гармату, підтакував Вольцову. «Для чого ж це переобладнання, які наземні цілі?..» — думав собі Гольт.

Оскільки батарея тепер не вела вогню, зенітники мріяли використати вільний час, щоб добре виспатись. Але Кутшера раптом спохватився, що у них не все гаразд з дисципліною, і ввів стройову підготовку. Після першого дня незвичної муштри хлопці ввечері добре натопили грубу і відразу ж після обходу чергового офіцера, смертельно стомлені, полягали спати.

Раптом у кімнату вбіг Цемцький.

— Гамбуржці до вас ідуть! А з ними й інші! Чоловік тридцять!