Пригоди Вернера Гольта: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Замовкни, ти! — крикнув Гольт. — Обливаються потом… Дурниці! — І він щільніше закутав ноги вовняною ковдрою, але холод проймав аж до кісток, підповзав дедалі вище й вище, примушуючи тремтіти, як у лихоманці.

— Кажуть, у збитому «стірлінгу» знайшли шоколад і першосортні сигарети, — базікав Феттер. — Вони й каву п’ють натуральну!

— Заткни свою пельку! — обірвав його Ціше. — Це вже межує зі зрадою!

— Я зрадник? — обурився Феттер. — Ах ти ж, тварюко!

— Тихо! Передають стан у повітрі! — Зенітники замовкли і приготувались до стрільби.

Цими морозними ночами під час тривог Кутшера з’являвся на командному пункті тільки тоді, коли уже всі гармати були готові до бою, і при першій же можливості знову зникав.

— Повідомите мене, якщо трапиться щось незвичайне, — говорив він Готтескнехтові. Потім ще на якусь мить затримувався біля приладів, без усякої підстави ганяв по замерзлій ріллі кого-небудь з обслуги і, кинувши щось на зразок: «Ну вас усіх до біса!..» — ішов геть. Він наказав провести телефон від командного пункту до себе в барак.

Поки все було спокійно, Готтескнехт, натягши на голову хутряну, далеко не військову, шапку, ходив від гармати до гармати і роздавав таблетки Віберта.

— Візьміть, Гольт, це допомагає від простуди і кашлю, так принаймні написано на коробочці.

Одного разу вночі, коли хлопці заклякли від холоду, Вольцов зварив у бліндажі грог.

— Бачиш, що вигадали! — дорікав їм Шмідлінг. — Треба було спочатку в мене запитати, маєте ви таке право чи ні.

Спирту їм дав зброяр, але Вольцов так і не сказав, у кого він розжився араку. Вони сьорбали цей міцний трунок прямо з покришок від солдатських казанків і запросили на свою учту також Готтескнехта. Той поставив за це Вольцову «відмінно». Алкоголь скоро вдарив хлопцям у голови, та ще й так, що навідники почали плутати координати і припускатися помилок в стрільбі. В той час як бомбардувальники пролітали у північному секторі неба, «Антон» палив на південь. А вранці, крім того, ще виявилось, що вони розстріляли всі снаряди, призначені для ведення вогню з близької відстані. Цього приховати уже ніяк не можна було. І Готтескнехт переправив Вольцову «відмінно» на «незадовільно».

Одинадцятого січня Гольтові минуло сімнадцять років. Гамбурзькі родичі прислали йому пакуночок з сигаретами, а мати — листівку з похапцем написаними словами: «Сердечно вітаю з днем народження». Гольт зневажливо гмукнув.

— Це, між іншим, типово, — сказав він Гомулці.— Півтора рядочка! — Він закурив сигарету і задумливо подивився на зелену коробочку «Делі». — Ось як, Зепп! Так звані кревні зв’язки, виявляється, дуже тонкі. Скільки буває, що чужі люди тобі набагато ближчі за рідню!

Пакуночок з сигаретами прийшов ще й десятого січня. А одинадцятого Гольт одержав по пошті малесеньку посилочку від Ути. Це була для нього несподіванка. Гольт не пам’ятав, щоб коли-небудь називав Уті дату свого народження. Розгорнувши папір, він побачив невеличку книжечку в шовковій оправі — вірші Фрідріха Гельдерліна. Гольт квапливо пробіг очима вкладений у книжку лист. Ута писала, що її подруга Гельга Візе назвала цю посилочку «непринадною», шматок шинки, мовляв, для солдата набагато миліший, ніж томик віршів. Але вона, Ута, знає його поетичну вдачу, знає, що він віддає перевагу духовним насолодам. Гольт засміявся, але, прочитавши листа трохи далі, засоромлено змовк. Деякі вірші, писала Ута, їй дуже до душі. До того ж вона вибрала цей томик не без егоїстичного наміру. «Можливо, — писала Ута, — читаючи деякі з цих віршів, ти згадаєш мене». Він перегорнув навмання кілька сторінок.

«Хіба серце моє не священне відтоді, як тебе покохав і те нове життя, те чарівне я всією душею пізнав?»

Гомулка сидів поруч з Гольтом і не зводив з нього очей. Нарешті він підвівся і вийшов з кімнати. У двері увірвалася хвиля крижаного холоду. Гольта морозило.

Проте коли надвечір подзвонила фрау Ціше і, поздоровивши, запитала, чи прийде він, як було домовлено, вони, мовляв, чудово проведуть вечір, Гольт одразу ж подався у канцелярію. Готтескнехт дозволив йому піти ввечері в місто. Але ще не встигли на землю спуститися сутінки, як пролунав сигнал тривоги, і Гольт аж до ранку просидів біля гармати.

Ворожі літаки знову шукали непередбачені цілі. Понад сотня чотиримоторних бомбардувальників висипали свій смертоносний вантаж на Боттроп. Потім бомби ще падали на північні райони Ессена. Тут скидали переважно повітряні міни та запалювальні бомби, і багряні стовпи полум’я рвались у холодну блакить нічного неба. Вольцов заліз на бруствер окопу і пильно вдивлявся в палаюче море будинків.

— Хай йому грець! Там уже ніхто не поскаржиться, що холодно!

Цей дотеп викликав сміх, короткий і гнівний. А один з дружинників одірвався на мить від роботи і сердито сказав:

— Чого ти скалиш зуби, шмаркач! Видно, що там, у вогні, немає нікого з твоїх близьких!

Вольцов, вражений докором, стрибнув у окоп, але Гольт схопив його за руку:

— Опам’ятайся, Гільберт!

За три дні фрау Ціше відзначала свій день народження. Прийшовши до неї, Гольт, на превеликий жаль, застав там повну кімнату артистів і танцюристок з балету. Це зіпсувало йому настрій. Помітивши Гольтове невдоволення, фрау Ціше підсіла до нього і кілька хвилин умовляла:

— Адже нічого не вдієш. Не можу ж я їх вигнати! Потерпи трохи. А незабаром я знайду можливість, і ми з тобою знову чудово проведемо кілька днів.

Спересердя Гольт чарку за чаркою пив французьке вино, якого у фрау Ціше були, напевне, невичерпні запаси. Він навмисне не запрошував її до танцю і весь час крутився біля сп’янілих хористок, проклинаючи все на світі і картаючи себе самого. Він відчував себе чужим серед оцих людей, та й фрау Ціше здавалася йому якоюсь чужою і далекою. Раптом Гольт вирішив піти звідти і став квапливо прощатися. Вона з докором у голосі шепнула:

— Зачекай! При першому ж сигналі тривоги я всіх їх випроваджу.

— Мені час на батарею, — уперто відповів він. Вона зметнула вгору брови і здивовано подивилася йому вслід. Усвідомлення того, що він її образив, принесло Гольтові деяке вдоволення. У темному коридорі він ненароком сполохнув якогось вусача, що затискував у обіймах молоду хористку. Гольт одягнув шинель.

— Вже йдете, камрад? — запитав вусатий.