Пригоди Вернера Гольта: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Саме так, вона перестала мене задовольняти, — сказав професор і подивився на сина задумливо й оцінююче.

— А тут, — обурено крикнув Гольт, — у цій норі, робота рядового хіміка тебе задовольняє?

— Так, вона мене задовольняє.

Його обличчя потонуло у сутінках кімнати. Повернута вбік голова затулила собою лампу. Біле волосся сріблилося в тьмяному світлі. Гольт мов зачарований дивився на батька, який, спрямувавши нерухомий погляд кудись у темряву і схиливши набік голову, поринув у роздуми.

— У другій половині свого життя, — повільно мовив професор, — я поховав немало ілюзій. Ти став старший… чудово! Однією з цих ілюзій була віра в можливість осторонь від життєвої суєти спокійно працювати на користь людства. Сюди ж я відношу і свій шлюб, і моє бажання… мати сина… і виховати з нього людину з такими ж переконаннями, як і мої… А той, хто втратив ілюзії, може чекати. А для чекання ця моя кімната… і моя теперішня робота якраз підходящі.

Гольт марно намагався відірвати погляд від старого професора. Малозрозумілі слова батька вражали його своєю серйозністю; як він не силкувався подавити в собі враження від цих слів, вони навівали йому спогади, і перед Гольтом ожили давно минулі картини, пора його дитинства. В ті часи ще й не намічався розрив, в його вухах ще не лунали нищівні слова матері, а батько був втіленням усього прекрасного на землі — всезнаючий, всемогутній, добрий і мудрий друг і вчитель. Так було колись. Ці спогади поступово розтоплювали кригу в його душі.

— Тату, — мовив Гольт і сам здивувався, як несподівано тепло прозвучав його голос, — колись давно ти говорив мені: «Людина повинна мати мету в житті, інакше вона не живе, а животіє, мов тварина…» Адже у Леверкузені у тебе була така мета? Скажи мені правду: чому ж ти покинув її?

Старий Гольт нахилився і повернув свого стільця. Тепер батько і син сиділи поруч у світлі лампи.

— Мету, — повторив він. — Так, я це говорив. Але ж є дещо вище. Совість, почуття відповідальності, вірність своїм принципам… Для багатьох… і особливо в наші дні, ці почуття нічого не означають. Але насправді вони мають велике значення. Я не міг порушити присягу лікаря, а від мене вимагали саме цього. З точки зору моїх колег і співробітників… а також і твоєї матері… я не тільки легковажно підірвав основи свого існування, а ще й зробив безчесний, зрадницький вчинок. Але зате у мене буде чисте сумління, коли все оце минеться.

— Коли… все оце минеться? — перепитав Гольт.

Професор кинув на сина такий погляд, що у того аж мурашки пробігли по тілу.

— Так звана Третя імперія, — сказав він.

Думка, яку тисячі разів утовкмачували йому, блискавкою майнула у нього в голові: «Зрада… Підривання бойового духу…» Але вона не затрималась у його свідомості; її місце заступив страх.

— Ти вважаєш, що… — Він замовк. Голос батька, твердий, діловий, долинав до нього ніби здалеку.

— Ти носиш військову форму, носиш на рукаві пов’язку з оцією… свастикою, але ти відшукав мене і попросив, щоб я сказав тобі правду. Під знаком, котрий ти носиш на рукаві, націонал-соціалісти підготували і розв’язали найстрашнішу з усіх грабіжницьких і завойовницьких воєн, які тільки знав світ, а тепер вони програють її, це очевидно і неминуче. Тоді в «ІГ-Фарбеніндустрі» мені запропонували взяти участь у виготовленні хімічної речовини, яку мали застосовувати для масового знищення людей. Я відмовився. Більше того, я назвав злочином випробування на високоорганізованих ссавцях отруйної дії різних хімічних сполук, які застосовувалися для знищення шкідливих комах; я бачив, до чого ведуть ці досліди в широких масштабах.

І я не помилився. Тепер у концентраційних таборах есесівці знищують сотні тисяч людей за допомогою виготовлених у лабораторіях «Фарбеніндустрі» сполук з синильної кислоти і метилового ефіру хлоровугільної кислоти…

Гольт зробив рукою жест, який не означав нічого, крім безпорадності, безпорадності й страху. Професор, напевне, зрозумів його. Він мовчав. Тьмяне світло настільної лампи кидало велетенські тіні на пофарбовані стіни. Гольт кілька секунд боровся зі страхом і нарешті вгамував його, але заодно згасла й іскорка тепла в його душі. Повернулось почуття, що тут він чужий; відчуженість знову пролягла між батьком і сином, немов безодня, яка все ширшала, дихаючи крижаним холодом. Гольта морозило. Він дивився на батька і в тьмяному світлі лампи бачив чужого літнього чоловіка, дивака й людиноненависника… «Кидає мені свою правду в очі, як собаці кістку, — думав він, — штовхає мене у прірву і кидає напризволяще…»

Лише одне йому стало ясно: треба мерщій тікати звідси. «Цей старий, — думав він, — смокче свою люльку, втупивши погляд просто себе… Тут моє серце змерзлось у крижину! Що мені тут потрібно? Що привело мене сюди, і для чого я почав його розпитувати? Утікати звідси! Але куди? До Герті,— вирішив Гольт і полегшено зітхнув. — У неї я знайду тепло, захисток, утіху…»

— Принаймні хоч побачилися, — промовив він. Ці слова вирвались у нього чистосердо. — На жаль, — і це також прозвучало щиро, — завтра вранці я мушу їхати. При такому напруженому стані повітряної війни…

Професор усе зрозумів. Тепер прийшла його черга зробити безпорадний жест рукою, і та рука безсило впала на стіл.

— Тоді лягаймо спати. Сподіватимемося, що тривоги не буде.

Ранок аж дзвенів морозом. Професор, високий і по-молодечому стрункий, пішов у свою лабораторію. Гольт дивився йому вслід. Відчуження, розчарування і страх. Всі оці почуття переросли тепер у розпач і лють. «Іди, іди, — сердито думав він. — Іди! Ти мені не потрібний. Не хочу я ні тебе, ні твоєї… правди!»

І він подався на вокзал.

Швидкий поїзд для відпускників помчав його на захід. Купе вагонів були переповнені солдатами всіх родів військ. Всюди неголені обличчя, розімлілі від сну або змучені довгим безсонням. Сьогодні — святий вечір!

Магдебург. Стоп! Пробратися далі на північ — ніякої можливості. В Ганновері довелося застряти на ніч. Жодного поїзда, жодної машини. Без усякої мети він блукав вулицями. Спускалися сутінки. Гольт повернувся на вокзал і сів у залі для пасажирів. Настав вечір. Раптом голосно заговорило радіо. Чиясь вітальна промова. Нічого не хотілося чути. А потім: «Тиха ніч, свята ніч…» Святий вечір! Німецькі кафедральні собори благовістять різдво Христове. Гольт схилив голову на руки.

Другого ранку Гольт був уже в Гельзенкірхені. Звідти трамваєм доїхав до Ессена і відразу ж подзвонив. Фрау Ціше дуже здивувалася.

— Можна мені до тебе? — запитав він.

— Ні, Гюнтер Ціше одержав звільнення на день і повинен прийти.

Гольт почав благати:

— Я… спалив за собою всі мости, ти не можеш залишити мене зараз самого.