Гольт розреготався і крізь сміх промовив:
— От бачиш, як ми розуміємо один одного! Я хотів сказати тобі, що тріщина пролягла й через цей дім, хотів пояснити, на який бік, до яких людей я перейду. А ти й цього нітрішки не второпав.
— Чому ж ні? Тепер я все збагнув, — сказав комерційний радник. — І взагалі я розумію тебе значно краще, ніж тобі здається. Закуриш? Прошу. — Він простягнув Гольтові запальничку і прикурив сам. — Ти повернувся з війни, — продовжував він, — у твоїй душі після всього, що ти пережив, кипить обурення, бунтарський дух. Цей бунтарський дух робить тобі честь. Він свідчить, що ти людина з характером, що ти піднявся значно вище, ніж це властиво для твого віку. Вернер, я пишаюсь, що у мене такий небіж! Завжди були люди з таким характером, як у тебе, гарячі голови з ясним розумом, вони й пробивали оту бреш у консерватизмі старшого покоління, крізь яку вливалося джерело прогресу. Твоє бунтарство націлене не на що інше, як саме на цей консерватизм. Але… — Комерційний радник підвівся і продовжував повільно й наполегливо. — Складна штука життя, така ж складна, як і вміння жити. Зрілість людини полягає в тому, щоб знайти правильну мірку. Тобі слід навчитися розпізнавати, де кінчається прогрес і де починається підрив основ того суспільства, в якому ми живемо.
— Твої компліменти мені ні до чого, — сказав Гольт. — Тобі не поталанило, саме тут я прочитав Ремарка і багато чому у нього навчився. Там оте бунтарство, про яке ти говориш, не вихлюпується через край, а лишається в прийнятних для тебе межах. Але я не збираюся запитувати в тебе дозволу, в яких межах мені обурюватись! Я піклуюсь не про те, щоб удати з себе оригінальну молоду людину, яка пробиває схвалену суспільством бреш в ім’я того, що ти називаєш прогресом. Від мене до тебе більше немає місточка! — Він глянув в очі комерційному раднику. — Я піду звідси. І жодна людина не в змозі мене затримати.
Комерційний радник рушив до дверей. Чоло його прорізали глибокі зморшки.
— Виспись, — сказав він, трохи задихаючись, так неначе спокій і дружелюбний тон коштували йому фізичного напруження. — Все, що ти тут говорив, я спокійно й неупереджено обміркую. Я не хочу втрачати надію знайти шлях, який був би прийнятний для тебе. Ми ще повернемось з тобою до цієї розмови. — І він причинив за собою двері.
Гольт нерухомо стояв посеред кімнати. Так, він поїде до батька, навіть якщо це буде похід в Каноссу! І він подумав про Гундель, холодно, розсудливо, без ілюзій. Гольт ліг у ліжко. Почуття звільнення і впевненості було в його душі настільки сильне, що він умить заснув сном праведника.
Будильник пробудив Гольта з глибокого цілющого сну. Весь час, поки він готувався до від’їзду, весь час, поки всі помисли його були спрямовані вперед, у невідоме, роздуми про матір не полишали його. Чому його ніколи не єднала з матір’ю дитяча любов? Може, він сам у цьому винен?
Усе, що Гольт одержав від комерційного радника Реннбаха — черевики, сорочки, білизну, — усе це він залишав тут; повісив у шафу костюм, одягнув свій пуловер, ковані чоботи, перефарбовану уніформу. Потім скатав плащ-палатку і накинув на плечі кожушок.
У кухні він застав Брігітту. Мати, тітка й комерційний радник зранку кудись поїхали. Але тої миті, коли Гольт збирався уже прощатися з Брігіттою, надвірні двері відчинилися і обидві жінки увійшли в прихожу. Тітка Маріанна в присутності Брігіт-ти не могла видавити з себе жодного слова; вона, вищиривши зуби, тільки безглуздо посміхнулась і попростувала бундючно й незграбно нагору. Гольт залишився в передпокої наодинці з матір’ю. Він уже зібрався назавжди піти від неї, та нараз відчув, попри багаторічне відчуження, усю вагу слова, що мимохіть вирвалось з його грудей:
— Мамо.
Фрау Гольт, у шубці із сріблясто-сірої каракульчі, почувши це, здивовано й серйозно глянула на сина і зразу ж, відвернувшись, нахилилася, аби ласкаво поплескати обох пуделів, що вибігли їй назустріч. З важким серцем Гольт дивився, як вона підійшла до дзеркала, зняла капелюшок і поправила зачіску.
— Я хочу з тобою поговорити, — промовила мати і пішла у вітальню. Там вона ввімкнула торшер, подзвонила служниці, віддала їй шубку і звеліла подати чаю. Потім привітно кивнула синові: — Будь ласка, роздягайся, сідай.
Гольт слухняно зняв кожушок, кинув його на крісло, а сам мовчки продовжував стояти в тіні за торшером. Він здався собі кволим, беззахисним і марно намагався чинити опір цьому принизливому почуттю. Брігітта вкотила в кімнату чайний столик. Фрау Гольт, злегка кивнувши головою, відпустила дівчину і налила спершу синові, а потім собі гарячого напою з ромом. Гольт, незважаючи на повторне запрошення сісти, стояв.
— Можеш заспокоїтися, — почала фрау Гольт легким, старанно зваженим, невимушеним тоном, дивлячись на пуделів, що скочили до неї на диван. — Суспільне положення Франца досить міцне, щоб без зайвого клопоту покінчити з будь-яким непорозумінням. Ти також мав такий успіх, що тобі допоможуть виплутатися з найскрутнішого становища. Отже, ми покладемо край, — продовжувала вона, злегка підносячи ліву руку, — драматизації і роздмухуванню цього незначного інциденту. Випадок завдяки старанням Франца уже вважається… — тепер зігнута в лікті рука зробила точно розрахований жест і пірнула у шерсть пуделя, — вичерпаним. — Мати знову кивнула Гольтові.— Що ж стосується нас з тобою, — вела вона далі, — то тобі не треба домагатися повної самостійності і свободи шляхом погрози від’їзду. Невже ти гадаєш, що я забороню своїй єдиній дитині влаштовувати життя за її бажанням? Навпаки. Ти цілком можеш розраховувати на мою великодушність. Вислухай, що я тобі запропоную. Та сядь же, зрештою, і випий свій чай, поки не зовсім захолов.
Гольт сів. Він був спантеличений. Невже мати так і не зрозуміла, про що йдеться. Але коли вона сказала: «…своїй єдиній дитині…», у ньому прокинулося давно забуте жадання материнської любові, потребу в якій Гольт завжди відчував. Однак, хоч душу й роздирали протиріччя, він надзвичайно ясно бачив справжнє обличчя фрау Доротеї Гольт. Вона, напрочуд гарна, сиділа на дивані між своїми пуделями, пряма як свічка, з завченою посмішкою. Це була бездоганна посмішка, хоч, може, й надто дружелюбна. А чи не носила мати маску, щоб прикрити нею від людей своє внутрішнє єство? Може, самотність і життя змушували її ховати під маскою самовладання і холодності від ворожого оточення кожний порух своєї душі? Може, вона плекала надію, що її єдина дитина зробить крок їй назустріч, простягне їй руку і що ось-ось сповниться її мрія, ідеал — домашній затишок, батьківщина, гармонія між матір’ю й сином.
Гольт маленькими ковтками пив гарячий чай. Світ роз’єднала прірва. Невже вона роз’єднала і цих двох людей, що колись були ближчі одне одному, ніж будь-хто: матір і сина? Він пригадував усе, що говорилось про материнство, здається, у Віхерта: «Без матері не було б ніякої вічності». Але це викликало неприємний спогад про горезвісне «Євангеліє жінки» і взагалі про усі ті зворушливі, незрозумілі нісенітниці.
Гольт поставив чашку. Нарешті він впорався з усіма своїми думками. Ось зараз, сидячи навпроти матері, він повинен простягти їй руку. І з щирою теплотою в голосі Гольт сказав:
— Повір мені, я хочу піти, але не від тебе, ні! Адже ти моя мати!
— Ну от бачиш! — задоволено і надзвичайно люб’язно промовила мати. — Я знала, щоб усе владнати, нам з тобою досить лише годину спокійно поговорити. — Вона усе ще чухала шию пуделя. — Франц після зустрічі з тобою дещо мені натякнув. В принципі мене не цікавить, про що ви з ним розмовляли. Світові проблеми — це справа чоловіків. Моя справа — вирішувати практичні питання. Франц пообіцяв мені всіляку підтримку. Перехід від грубого, аморфного солдатського життя до нормальних умов тобі дається важко; я вирішила тобі його полегшити. Змушувати тебе знову сісти за шкільну парту було б безглуздям. Рік привільного життя — ось що тобі потрібно. Ти почуваєш себе чужим у товаристві? Що ж, можеш якийсь час побути осторонь від нього. Маріанна тобі не до душі? Гаразд. Ми не змушуватимемо тебе жити разом з нами. Перш за все тобі потрібно мати свою машину. Франц попросить у Карла комплект автопокришок, і в твоєму розпорядженні буде невеличкий «форд-ейфель». Адже почувати залежність від своїх знайомих кожного разу, коли треба кудись поїхати, — це справді неприємно, і мені зрозуміле твоє обурення.
Він не міг збагнути, про що вона говорить, і змушений був у думці перекладати материні слова, наче з іноземної мови. Він зовсім розгубився. А фрау Гольт не зводила очей з сина.
— Для того, щоб ти міг жити не з нами, ба навіть уникати нас, — продовжувала вона, — Франц віддає у твоє розпорядження свій загородній будиночок у Дорстер Дікзанді. Можеш переїхати туди хоч зараз, чи тимчасово, чи на скільки схочеш. Франц розпорядиться завезти паливо.
Фрау Гольт непомітно змінила тон і тепер підбиралася вже до самої мети розмови:
— Усі наші знайомі в кінці цього тижня виїздять в Дікзанд. Після того як закінчилась війна, там знову поступово відроджується життя. Багато хто переселяється туди ще до початку літнього сезону і живе там усе літо, аж до пори осінніх негод, як це робить, наприклад, фрау Тредеборн з дочками.
Гольт посміхнувся.
— З другого боку, — негайно ж зауважила фрау Гольт, — якщо ти хочеш уникати товариства, там умови для відлюдного життя найкращі, тому що будиночок розташований осторонь від інших. Ти зможеш уже ранньої весни рибалити, займатися парусним спортом. Оскільки ж Маріанна з її консерватизмом не розуміє наших сучасних, поглядів, ми якийсь час користуватимемося послугами францової економки, а Брігітта зможе вести твоє господарство у Дікзанді.
Гольт вже не посміхався. Його погляд змусив фрау Гольт замовкнути. Він встав, одягнув кожушок, перекинув через плече плащ-палатку. І цей сон розвіявся. Світ розділяла прірва, і ніякі кровні зв’язки не могли перекинути місточка. Той, хто схиляється перед такою матір’ю, схилиться і перед її способом мислення. Повага, благоговіння, дитяча любов… Гольт подумав про батька. Тепер він бачив, що в такі часи поваги варте лиш одне — бажання все змінити, прагнення разом з минулим здолати й самого себе, всі свої помилки й упередження. У святому письмі сказано, що треба поважати батька й матір, але до цього слід було б додати, що батьки й матері повинні заслужити повагу своїх дітей гідним життям.
Нарешті фрау Гольт щось таки второпала. На якусь мить вона втратила усе своє самовладання, обличчя її враз зблякло, зробилося старим і втомленим. Вона глухо, невиразно прошепотіла сама до себе:
— Він такий, як і його батько… — Але тут же здолала свою слабкість. Біль і розчарування відчувались у її посмішці.— Напевно, доведеться нагадати тобі про обов’язок слухняності, оскільки ти забув, що таке синівська любов?
Гольт мовчав. Краще б вона не говорила про синівську любов, адже це спокушає його запитати про материнську любов.