— Ні, зовсім не те! Чого… хотіла від тебе Гітта там, у кухні? Розповіси потім.
Інгрід запропонувала зустрітися в кафе у Вільгельмсбурзі о п’ятій годині вечора.
— О п’ятій, — повторив він. — Гаразд. Прийду.
Перш ніж поїхати звідси, йому необхідно було хоч кілька годин поспати. В дверях з передпокою у вітальню стояла мати. Вона, безумовно, чула всю його розмову з Інгрід.
— Ви говорите одне одному «ти»? — здивовано запитала вона. Але Гольт мовчки пройшов повз неї і піднявся сходами вгору.
Брігітта вже принесла його стару уніформу. Він заховав її в шафу. Потім прийняв душ. Завів будильник на три години й ліг. Він був стомлений. Та ледве встиг заснути, як його розбудив наполегливий стукіт у двері.
Комерційний радник Реннбах, вбраний як на весілля, підсунув до ліжка стілець і сказав:
— Доброго ранку, Вернер! Розповінь мені, що там сталося? Але відверто, як мужчина мужчині.
Гольт зітхнув.
— Я сказав Вульфу і Геннінгові правду, — промовив він, вдаючи з себе більш сонного, ніж був насправді.— От і все. Можеш тепер дати мені спокій?
Комерційний радник стурбовано подивився на Гольта.
— Хвилинку. Як до цього дійшло? Я хочу знати, про що йшла мова до цього?
— Йшлося про другу світову війну, — лаконічно відказав Гольт. Але він помітив, що комерційний радник з цієї відповіді нічого не второпав.
Франц Реннбах замислився. Він довго розмірковував, потім сказав:
— Тея натякнула, що ти з Інгрід Тредеборн на «ти».
Гольт посміхнувся:
— Так, звичайно. Якщо хочеш знати подробиці, розпитай у неї самої! Або ще краще — у її сестри!
Комерційний радник знов замислився; цього разу він думав ще довше.
— Будь ласка, поясни мені, чим ти так роздратований, — попросив він.
Гольт скочив з постелі і накинув халат.
— Як же тобі пояснити те, чого ти все одно не зрозумієш! — сказав він. — В твоїй уяві не вміщується, що людство розколоте на два світи і що між ними прірва. Після війни, опинившись в іншому, чужому для мене світі, я не знайшов там свого місця. Та зараз йдеться не про це. Я приїхав до вас, бо вірив, що моє місце тут, але побачив — ви мені так далекі, що мене нудить від самих ваших розмов, від того, коли слухаю тебе, Геннінга або тітку Маріанну. Я потай утік в гори. Мені здавалося, що там, у глушині, можна жити без людей, але це також була помилка, яка означала, що я мусив би розтринькати життя на ілюзію. Я запитував себе: що буде зі мною далі? А з сьогоднішньої ночі я це знаю. Я нічого не вдію з своїм походженням, але порвати з вами я можу! Я абсолютно чужий між вас, і ви мені абсолютно байдужі. Отже, залишається тільки один шлях — шлях мого батька. Серед людей по той бік я відчував себе не менш чужим, але…
Гольт зненацька замовк, підійшов до вікна і притулився чолом до шибки.
— Я припускався помилки за помилкою, тепер це мені ясно, — тихо промовив він. — І тому, що я був самітний і безпритульний, у чужому для мене світі, мені здавалося, що тут, у вас, я знову знайду притулок. Замість того щоб шукати вихід і намагатись відшукати шлях до тих, інших, навчитися розуміти їхню мову і, можливо, знайти нову батьківщину, покінчити з отим роздвоєним «кимось», самітним і декласованим, я став на хибний шлях, який і привів мене аж сюди.
Гольт мерзлякувато зіщулився, відвів погляд од похмурого неба й відійшов од вікна.
— Тут я збагнув, — продовжував він, — що для мене немає, не може бути ремарківського «повернення». Для цього я мусив би стати сліпим і перейти на ваш бік. Але ви самі вибили грунт з-під моїх ніг, відібравши батька й рідний дім, штовхнувши мене ще напівдитиною у війну. Авжеж, ви, тому що саме через вас я прагнув вирватися з дому! Я знаю людей, яких виховували в боротьбі проти гітлерівської війни! Але вам смакував фашизм, а від вашої пихатості, від вашого поділу людей на вищих і нижчих до «панівної раси» і «неповноцінних» — рукою подати! Мені з вами не по дорозі, я більше не належу до численного роду Реннбахів. Моє прізвище Гольт. Мій батько не купець і не фабрикант. Мій батько — лікар і викладач університету. Я повертаюсь до нього, назавжди. Я повертаюсь до тих, інших. Там є люди, заради яких варто це зробити! Я не розумів їх, але я ніколи й не пробував зрозуміти їх. Цього разу постараюсь.
Комерційний радник серйозно, але без тіні недружелюбства сказав:
— Я мушу рішуче застерегти тебе від цього кроку, який призведе до поганих наслідків для тебе. І я найрішучіше не погоджуюсь, що той короткий час, який ти провів у Гамбурзі, дає тобі підстави робити такий нищівний і безапеляційний висновок про своє походження, про свою кров і плоть, і про все, що ти тут говорив.
— Можливо, — відповів Гольт, — що й там, серед інших, я почуватиму себе не краще, ніж тут, серед вас. Можливо, такі люди, як я, приречені завжди лишатися бездомними. Але якщо вже мені судилося вікувати бездомним, то краще жити не у вас в салоні, а у Брігітти у кухні.
Комерційний радник глянув на Гольта.
— Тобі… Тільки, будь ласка, щиро! Тобі так дуже сподобалась ця дівчина? А ми гадали, що Інгрід Тредеборн…