— Ні, Фреде, я не вас мала на увазі. Вашими анекдотами я сита по саму зав’язку. Пане Гольт, може, ви?
Гольт не сумнівався, що це буде саме так. Він пішов услід за нею на кухню. Гітта поставила на вогонь воду. Потім підсунула до плитки табуретку й сіла. Гольт запалив. Ні, Гітта не виведе його з рівноваги. Але вона сиділа мовчки, і йому зробилося якось не по собі.
Лише коли закипіла вода, вона схаменулася.
— Так, правда, адже я хотіла вам розповісти ще один веселий анекдот. Вона сполоснула кофейник окропом і заварила каву.
— Будь ласка. Слухаю вас.
Гітта встала й причинила двері.
— Це справді дотепний анекдот, — промовила вона і глянула йому просто в очі.— Отже, йдеться про наше сонечко. Воно начебто й вам зігріває душу, чи не так?
— Поки що не бачу дотепу, — сказав Гольт.
— Зараз побачите. Так от, я вам розкрию таємницю: наше любе сонечко, чарівне дитя вже в п’ятнадцять років, перебуваючи в таборі евакуйованих дітей, розпутствувало мов навіжене, з ким попало.
Гольт глибоко затягнувся сигаретним димом. Про щось подібне він і сам здогадувався. Зрештою, яке це має значення. Він підійшов до вікна. Надворі почало сіріти. Ледве не забув, що знову вирушати в мандри. До його слуху донісся голос Гітти:
— Ну, як вам сподобався мій веселий анекдот?
Гольт підійшов до неї і подивився зверху вниз. Він дивився так довго, що Гітта розгубилася. Гольт похитав головою і повернувся в їдальню.
В їдальні всі ще сиділи за столом і снідали. Гольт подумав, що ці люди взагалі не мають до нього ніякого відношення. Лише коли спинив погляд на Інгрід, в душі в нього заворушилося щось схоже на тепле почуття, і його ніщо не могло здолати, навіть Гіттине повідомлення. Гольт стояв біля дверей і курив, дивуючись, яким чужим усе це йому раптом стало: їдальня, люди за столом, все, про що вони думають, про що говорять. Дивно! Адже півгодини тому він почував себе в цьому колі чудово.
Він прислухався до розмови Геннінга і Штеффенгауса. До його слуху доносились лише окремі слова: «Вичікувати… Європа…» І далі: «Жертви, принесені заради Заходу…» Цього разу Гольт уже не думав, що в них немає клопоту. Слух його раптом загострився. Тон, яким говорив Геннінг, був йому добре знайомий! Він ще й досі бринів у нього в вухах!
— Ви були офіцер?
— Обер-лейтенант, — відповів Геннінг.
Гольт кивнув головою. А чому б і ні. Геннінг з першої зустрічі щиро симпатизував йому. Однак про що вони там говорять? «Німеччина не може загинути хоча б тому, що героїзм… героїзм німецьких солдатів… відродження Німеччини…»
Відродження Німеччини? Героїзм? Так, але ж це Гольтові давно оскому набило.
І в його пам’яті знову все ожило, так наче це було вчора. Навчання, втовкмачування ідеї про героїзм!.. Потім Венерт, що хотів сісти в автомобіль і втекти, Вольцов, який бив його в підвалі… Увесь той жах знову постав перед очима Гольта. Він ще раз побачив есесівців, що старанно прицілювались, побачив, як упав біля фонтана Венерт і як над ним на мотузку загойдався труп Вольцова…
— Що з вами Гольт?.. Чому це ви скривилися, мов циган на ярмарку? — запитав Штеффенгаус. — Вам недобре?
— Я… я не зовсім розчув останню фразу, — промовив Гольт. — Що ви сказали, пане Геннінг?
— Я сказав, — охоче повторив Геннінг своїм дзвінким сильним голосом, — що досить і того, що союзники до нас ставляться не зовсім по-джентльменськи. Та, на жаль, і по той бік кордону є чимало й німців, які в найчорнішу для вітчизни годину не знайшли нічого кращого, як обливати нас брудом. Сьогодні я це можу говорити лише в тісному колі, але настане день, коли ніхто більше не посміє безкарно паплюжить честь німецького солдата. А хто спробує це зробити, той гойдатиметься на шибениці.
— Я особисто не прихильник таких радикальних поглядів, — повільно заперечив Гольт. І тихо, але чітко, вимовляючи кожне слово, продовжив: — Та оскільки ви завели про це мову, то мені здається, що варто подумати, чи не краще було б вам гойдатися на шибениці, пане Геннінг.
Запала тиша. Вона крижаним холодом розповзлась по кімнаті. Гітта Тредеборн повернулася з кухні, поставила на стіл кофейник і сіла. Потім, побачивши, що Геннінг і Штеффенгаус витріщились на Гольта, мов на божевільного, здивовано запитала:
— Що сталося?
Гольт усього цього не бачив. Слова Геннінга розбудили в ньому спогади про книжки, про гасла, котрі погнали його, напівдитину, напівюнака, на війну, про те, як Екке пішов назустріч смерті і з радісним криком жбурнув у кулеметне гніздо гранату… «Як з палкого обурення Герстена в нордичній крові визріла ідея великої війни… Як вкритий рунами меч загримів на щиті, скликаючи народне віче цього злощасного тисячоліття…»[67]. Гольт зупинив погляд на худому й блідому Геннінговому обличчі, що розпливалося у жовтуватому світлі. І перед ним знову, мов жива, у всій своїй наготі, постала сама доля, втілена у сміливу, з мужнім профілем людину, смертну, як і всі інші.
«Якщо вони знову повернуться, — подумав Гольт, — з їхньою фальшивою поезією, з їхніми химерними висловлюваннями, з їхньою націоналістичною маячнею і отруєними фразами, чи то про славу Пруссії, чи про священну Німеччину, про Захід чи про Європу, — якщо вони знов повернуться… вбивай їх! І я… я збережу всю лють, на яку був здатний під час війни, і всю жорстокість, потай затамую їх в собі до того дня, коли вони намагатимуться знову прийти, оті холоднокровні вбивці, що втикають прапорці, як Вольцов, оті невиправні, як Геннінг, і плаксиві, як Венерт, дервіші. І тоді проснись, інстинкт вбивства, який вони мені прищепили, і тоді, поплювавши в руки, — на ліхтар їх!»
Гольт підвівся, одягнув у прихожій кожушок і вийшов з будинку. На вулиці він вдихнув на повні груди холодного вранішнього повітря і вголос промовив:
— Не думав, що так швидко знов доведеться рушати в дорогу.
В Альтоні він сів у приміський поїзд. А з Гарбурга до Віденталя йшов пішки вздовж заболочених лук.
[67] Уривки фраз із націстських писань часів гітлеризму.