— Пускайте!
Мюллер відпустив. Гольт відчув, що від натуги йому щось ніби обірвалося всередині. Але в останню мить він таки поставив бутель на виступ стіни.
Обидва стояли, важко дихаючи, і дивились один на одного.
— Біля двох центнерів, — врешті промовив Мюллер.
— Він ледве не звалив мене, — додав Гольт.
— Збезводнена оцтова есенція, — сказав Мюллер, — могло статися нещастя.
— Ви її й самі цілісіньку поставили б на землю, — відказав Гольт.
Обидва розреготалися.
— Спасибі! — подякував Мюллер.
Гольт відвернувся. На вичовганих східцях, відбиваючи світло електричної лампочки, виблискував шматочок слюди. Обличчя Гольта знову зробилося відчуженим.
— Цього ви від буржуйського синка не сподівалися, чи не так?
— Вас хто-небудь так назвав? — Мюллер посміхнувся. — Ех, чоловіче. Вернер Гольт! Та коли б ви лиш захотіли взяти себе в руки! Адже ми чекаємо вас!
«Ми», — сказав він. Ні, це словечко до нього не відноситься, роно стосується інших: Гундель, Шнайдерайта, Мюллера — їх воно об’єднує, а його виключає.
Гольт, не приховуючи розчарування, сказав:
— Ми з вами говоримо різними мовами!
— Вашу мову дуже легко зрозуміти, — відказав Мюллер, — «Гуркочуть наші танки…». Треба бути глухим, щоб не зрозуміти.
— Це… це… — промимрив Гольт, — це співав не я! Це мій товариш!
Мюллер пішов на заводське подвір’я.
— І ви, і ваш товариш, — кинув він через плече, — варті один одного! Обоє декласовані!
Гольт намацав у кишені, лишок грошей. Що потрібно від мене сторожеві? Гундель — тут, вона може кожної хвилини… У Гольта не було часу. Ще тільки зустрічі з Гундель йому бракувало!
Він прискорив крок. Звернув у провулок. Усе це, мабуть, оця безсонна ніч. Нерви зовсім сплохували, і йому здавалось, що хтось переслідує його.
Танцювальний зал Ноймана. Бар «Вічний спокій». Місце притулку. Швидше у бурхливий відчайдушний вир життя. Галас, штовханина. Танцюють. Гольт відшукав вільний столик поблизу входу. До нього зразу ж хтось підсів, якась нав’язлива блондинка. На лишок грошей він купив пляшку розведеної сивухи.
— Ну, вип’єш зі мною?
Гольт випив. Про що це вона запитує? Чому він сумний? Зовсім ні! Та й не треба про це! Сум прийшов потім. Він пив багато і безнастанно. Лампи повинні сьогодні сяяти найяскравіше! Ось уже знялась угору хмара тютюнового диму. Шум віддалявся. Цікаво, що це за створіння сидить поруч? А чи не вийде з неї друга Мехтільд? Гольт жадібно тягнувся до всього, що затуманювало розум.
Біля його столу стояла Гундель. Вона була бліда. Лапатий сніг на її коричневому пальті танув, обертаючись на маленькі блискучі краплинки.
Гольт, хитаючись, підвівся.
— Ходім, — сказала вона, — прошу… Ходім!
Він, не вагаючись ані хвилини, пішов за нею. З усіх сил намагався йти рівно. Надворі було холодно, і він трохи оговтався. Вони йшли безлюдними вулицями. Гундель знала, що батько дав йому на роздуми сорок вісім годин.
— Вернер… прошу тебе, послухайся батька!
Гольт не відповів. Він намагався здолати сп’яніння: надто вже поспішно він видудлив усю сивуху, і алкоголь почав діяти саме зараз. Вони прийшли додому. Біля її кімнати, в кінці коридора, його піднесло, мов на хвилі, і знову поставило на ноги.