Погроза — надто нахабна. Гольт нахилився до Феттера.
— А пам’ятаєш, скільки разів я давав тобі в пику? Можу зробити це й сьогодні!
Феттер замкнув чемодани і одягнув пальто.
— Чи не гадаєш ти, що я тільки на це й чекатиму? — І вже в дверях кинув: — Я завжди був миролюбною людиною, але що занадто, то занадто! Тепер доведеться й тобі зробити мені послугу!
— Що це означає?
— Нічого. Зовсім нічого. Хіба лиш те, що мої справи дійсно склалися дуже добре. Для мене тисяча марок нічогісінько не варта. Але дарувати їх також не хочу. Я ладен порвати боргову розписку і дати тобі ще грошей, якщо ти принесеш мені з сусідньої кімнати отой спирт.
Гольт рушив на Феттера, але він на всяк випадок взявся за ручку дверей і заховався за свої чемодани.
— Я лиш думав, що тобі потрібні гроші.
Гольтові й справді були потрібні гроші. Без них він не міг поїхати звідси. Відчуття безсилля — оце й усе, що лишилось від його люті. Іншого вибору не було. Справа, звичайно, не в крадіжці. Просто дивно, як це він за кожним разом опускається сходинкою нижче!
— Зачекай тут! — сказав Гольт і вийшов. У коридорі він прислухався. Чулось лише гудіння електромоторів з сульфона-мідного цеху. Гольт пройшов лабораторією в кладовку.
Феттер був знов задоволений. Він глянув на денце бутля.
— Чотири літри? Малувато! — Понюхав. — Сподіватимемося, що нерозведений! — Феттер кулаком загнав пробку в шийку бутля, повернув боргову розписку і сказав: — От ми й квити!
Тепер Гольту було до всього байдуже. Що ж, він може віддати й другий, більший бутель.
— А тепер принеси ще таблетки!
Феттер уважно розглядав пакети.
— Альбуцид. Товар — перший сорт! — І він відрахував двадцять банкнотів з пурпуровим малюнком на фіолетовому тлі, двадцять купюр по сто марок кожна, випущених союзницькими військовими властями.
Гольт вивів Феттера з будинку. Потім піднявся нагору і склав у плащ-палатку свої мізерні пожитки.
В полудень він сів у переповнений пасажирський поїзд і поїхав на північ. Стоячи в проході, він дивився у вікно. Зусиллям волі виштовхував у забуття події сьогоднішнього дня: Феттера, його шантаж, крадіжку. Поїзд мчав крізь вечірні сутінки, і Гольт гадав, що час, який він прожив у батька і який без вороття лишився позаду, спаде з нього немов важкий тягар. Він сподівався відчути полегшення, свободу, але марно. Він відчував тільки сум. Так, сум за всім, що тут полишив і втратив. Але туга й каяття завжди приходять надто пізно.
10
Світло погасло. В темному залі й на гальорці повно людей — близько тисячі чоловік різного віку і професій. Тут були залізничники, жінки, що працювали на розчистці руїн, робітники хімічного заводу, дівчата з прядильних і ткацьких фабрик. Серед них і Мюллер з червоною краваткою, і професор Гольт, і старий Еберсбах з погашеною люлькою в зубах, і навіть Бльом. Люди в залі нічого не знали одне про одного, вони жили пліч-о-пліч з своїми співвітчизниками у країні, яку не вибирали собі. У кожного свій характер, своє життя. Але було у них й дещо спільне: нетоплена піч вдома, порожній кошик для хліба і минуле. Одні розуміли, які невидимі сили винуваті у їх нужді й горі. Інші, часом тверезо, а часом заплутавшись у суперечностях, намагалися це збагнути. А ще інші лиш ремствували на долю.
Спершу глядачам здалося, що світло так і не загориться, і їх огорнув неспокій, який, однак, скоро вгамувався. Тут було тепло, і після важкого трудового дня темрява викликала у людей дрімоту. Тож, коли в залі ледь-ледь посвітлішало, людям видалося, що все це сон.
Страхітливий сон. Хто не знає цих снів, від яких прокидаєшся в холодному поту? Снів, що страшним тягарем лягають на груди? Усі побачили сірий, оповитий зловісним туманом простір. Туман світився фосфоричним сяйвом, а в ньому — безліч людей, ні, тільки їх контури, тіні, що розпливалися, мов далекий спомин. Люди в залі намагалися пригадати, де стоять оті, що на сцені? Може, на біржі праці? Ні, вони стояли безладним гуртом, так само безглуздо, як це й буває уві сні. Вони, певно, також живуть серед своїх співвітчизників, у країні, яку собі не вибирали. І становище їх аж ніяк не ідеальне. Туман шкідливий для здоров’я, простір, у якому вони живуть, обмежений хиткою кулісою, що кидає на них тінь. Хто ж прирік оцих людей на життя у сутінках, хто заступив їм сонце?
Та ось тих, що стояли на сцені, можна було розглядіти чіткіше. Кожен — скроєний на свій лад. Один кремезний, мускулистий, видно, що він — людина надзвичайно сильна. Другий високий, з перекошеним обличчям, він, здається, дуже нервовий. Безліч різних людей, але одне у них спільне: над ними нависала страшна загроза — відчутна, навіть зрима. Вона була в усьому: і в яскравих спалахах зірниць, і в отім безнастаннім гуркоті грому, що ледве долинав. Гуркіт — ще далекий, але грізний. І люди в залі пригадували… Ті, що стояли в тумані, знали про небезпеку, яка причаїлася за кулісами, вони не були наївними. Ні! В усьому залі не було людини, яка б не здогадувалася про небезпеку. Але ніхто не вжив ніяких заходів, щоб її запобігти. Люди реагували по-різному. Один був вельми освічений, розумний; той нехтував обивательськими побоюваннями. Яке йому діло до тупоту кованих чобіт, що насувався? Інші, через дурість або злість, посміювались в кулак, ніби сподівалися від катастрофи, що наближалася, добра. Ще інші безтурботно збирали поштові марки і вважали, що нікому з них нічого не загрожує, якщо вони й надалі лишатимуться безтурботними. Зрештою, від цих людей нічого не залежало. Вирішувала більшість. А більшість не нехтувала небезпекою, не посміювалася в кулак, не вдавала з себе безтурботних. Ці люди були здатні покінчити з будь-якою небезпекою. Вони вже й так розхитали цю зловісну кулісу. Але їм бракувало єдності. Дехто, як отой кремезний, мускулистий, дивились на речі досить тверезо. Вони хотіли, не зволікаючи, діяти. Вони не вважали за потрібне приховувати свої погляди й наміри. їм не було чого втрачати, крім ланцюгів, вони були переконані, що їм нема порятунку ні від богів, ні від царів, що треба самим позбутися ярма тяжкого. Тут глядачі в залі пригадали все абсолютно точно. Он ті, інші, серед яких був і високий, нервовий чоловік, по суті, також бажали уникнути лиха, але вони мали поганих радників і не усвідомлювали, чого хотять, їх збили з пантелику. З одного боку, вони хотіли захищатись, а з другого — нікому не хотіли завдати прикрості. Отак уся ця маса людей і не змогла об’єднатися. Тим часом стукіт чобіт по бруку чувся усе ближче й чіткіше, на небі все яскравішали спалахи. Ось-ось мала статися катастрофа… Раніше, коли, бувало, заблискає над дахами великого міста, жінки — оці ж, що сидять зараз у залі — вибігали в двір і хапали на руки дітей, що гралися, а чоловіки ховали у підвал велосипеди. Але там, у тумані спогадів, ніхто не хапав дітей, ніхто не ховав велосипедів, ніхто не відганяв привид, незважаючи на те, що натовп вирував, мов вогонь у кратері вулкана. Вони все ще не об’єдналися! Кремезний попереджав, наполягав, заклинав. Люди в залі не могли збагнути, як сталося, що його тоді не почули. Чоловік з перекошеним обличчям висував усе нові й нові відмовки, поки врешті не заплутався остаточно у отих своїх «з одного боку», «з іншого боку». У нього справді були погані радники, а дехто з його прибічників навіть прислухався до того, що їм нашіптували з-за куліс. Крім усього, оці величні, рвучкі жести — їх до болю ясно пам’ятав кожен, хто сидів зараз у залі. Мовляв, може, нічого страшного й не станеться. Зачекаємо, дамо їм збанкрутувати! І ось знялася буря. Загула, завирувала грізна факельна процесія в Бранденбурзьких воротях. Та шанс на порятунок ще лишався. Кремезний закликав трудящих міст і сіл піднятись на останній вирішальний бій. Високому ж і тепер «з одного боку» було ясно, що насувається жахлива катастрофа, але «з другого боку»…
І тут спалахнула страшної сили блискавка… Потім запала ніч, Варфоломіївська ніч. Солдатський чобіт топтав усіх — вчених, дурнів, безтурботних, топтав усіх без винятку. А яка ж довга була ця ніч!
Ніч насильства і опору, ніч убивства. Тепер полум’я охопило вже весь світ. А тупіт солдатських чобіт не стихав, вони йшли і йшли у криваво-червоній заграві, аж поки все не розлетілося вдрузки… На сході ніч почала відступати. Але тільки тоді, коли все вже лежало в руїнах, почало світати.
Ранок прийшов бляклий і холодний, просякнутий димом згарищ. Та туман розвіявся, примарна завіса впала. Простір — чистий аж до горизонту. І всюди виднілися самі лише руїни. Все виявилося значно страшнішим, ніж можна було собі уявити. Пролито море крові — і тут, і скрізь. Ніде нічого не залишилось; все треба було починати з початку. І ніколи ще початок не був такий важкий. Піч — холодна, корзинка для хліба — порожня. У сірому дощовому світанні виднілась постать кремезного та кількох його людей, що вижили. Он він стоїть, сивий, у смугастому одязі, покалічений, серед руїн. Кремезний окинув поглядом все навколо і взявся до роботи. Почувся сухий дерев’яний стукіт — то в ранкових сутінках прискакав на милицях високий одноногий чоловік. Залишилось серед живих і кілька його людей. І всі вони знову зібралися разом біля руїн, усім знову доведеться разом жити у цій країні, яку вони собі не обирали. Та коли й тепер почнуть сперечатися… Кожен в залі відчув, як стискається серце від жаху. Адже ген за горизонтом лежить той самий старий світ, і може настати день, коли знов почне блискати… Якщо й тепер триватиме «з одного боку» і «з іншого боку»… На саму думку про це у тисячі людей, що сиділи в залі, перехопило подих… Якщо вони й тепер, нарешті, не об’єднаються… Але тут у ранковому світанні їхні руки зімкнулися, і весь зал полегшено зітхнув. І старий Еберсбах, і Мюллер, і тисяча глядачів, усі, як один, підвелися з своїх місць. Аплодисменти потонули у натхненній не передбаченій програмою пісні «Сміло у ногу рушайте!». І напруження, у якому весь час перебував Шнайдерайт, сидячи вгорі, на балконі, також спало. Він бачив, що його зрозуміли.
У кімнаті для артистів за сценою Гундель одягала пальто. Друга частина вечора також удалася на славу. Гундель, вкрай стомлена, з нетерпінням чекала Шнайдерайта. Як тільки все закінчилося, до неї знову повернувся гнітючий настрій останніх днів, якого вона ніяк не могла позбутися.
Шнайдерайт усе ще був десь у залі, що повільно порожнів. Гундель хотілось, щоб він скоріше прийшов. У його присутності ставало легше, а зараз її думи були сумні й невеселі. Сьогоднішній вечір переконав багатьох, але однієї людини, того, кого їй страшенно хотілося переконати, серед глядачів не було. Вранці Гундель довідалась, що Гольт ще вчора зник, захопивши з собою весь свій нехитрий пожиток; це означало, що він більш не повернеться, що він пішов назавжди.
Та цієї зимової ночі, крокуючи поруч з Шнайдерайтом, Гундель заспокоїлася, смуток її поступово розвіявся. Вони йшли, оповиті хурделицею. Але з Шнайдерайтом вона почувала себе в безпеці, і нарешті її охопило радісне, бадьоре почуття свободи. Шнайдерайт складав плани на Новий рік, на близькі свята. Гундель тільки підтакувала йому.
— Досі ми зустрічалися з тобою лише в групі,— сказав він. — Мені б хотілося зрештою поговорити й наодинці, про свої особисті справи.